Судова практика: Особи у цивільному

Цивільне процесуальне законодавство в Україні цьогоріч зазнало суттєвих змін. І хоча процес удосконалення, розпочатий кілька років тому, триває, реформування судової системи, попри наявний прогрес, потребує подальшого обговорення

Володимир СЕМЧУК,
керівний партнер мережі судової практики VSLitigation 

Новації цивільного процесуального законодавства 2012 року беруть початок з 2011-го, а саме: із змін від 20 грудня 2011 року, внесених Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства». Зміни не були значними за кількістю, але суттєвими за змістом. Було введено обмеження стосовно судді, який розглядав справу щодо його участі у розгляді заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами у цій справі, доповнено положення статті щодо відкриття апеляційного провадження у справі, конкретизовано положення стосовно можливості залучення третіх осіб. Також внесено інші зміни, про які в цілому можна говорити, як про позитивний крок законодавця.

Уже 2012 року було прийнято Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення права особи на перегляд судових рішень», яким встановлено можливість при поданні заяви про перегляд судового рішення до Верховного Суду України обмежитися клопотанням про витребування копії рішення міжнародної судової установи. З огляду на полегшення процесу доступу до правосуддя при оскарженні рішення крок, безумовно, необхідний.

Ще один крок законодавця заслуговує на окрему увагу, а саме: прийняття Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо участі у судовому засіданні в режимі відеоконференції». З огляду на прогресивність зазначених змін, метою яких є полегшення участі в судових засіданнях учасників судового розгляду, та позитив для таких учасників, представників, який при наймі полягає в збереженні часу та коштів на відрядження, можливо констатувати, що цей крок є, звісно, корисним, але передчасним, у першу чергу, для цивільного процесу. Останнє полягає в тому, що багато наших судів не мають технічної бази для впровадження цього механізму на потрібному рівні та й запровадженні норми не достатньо деталізовані і не враховують багато ситуацій, які можна спрогнозувати вже тепер.

Ще низка змін, що відбулися і відбудуться, пов’язані з прий­няттям інших спеціальних Законів, таких як Закони України «Про засади державної мовної політики» і «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».

Усі вищезазначені зміни були найбільш вагомими з-поміж загальної кількості змін до цивільного процесуального законодавства цього року.

У цілому можна констатувати, що рік не був активним на зміни та удосконалення норм цивільного процесу. Але рік ще триває. Прийняті, але ще не набули чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань удосконалення діяльності прокуратури» та новий Кримінальний процесуальний кодекс України. Також необхідно згадати, що цьогорічні зміни до цивільного процесу починалися у грудні 2011 року, тому є вірогідність внесення інших змін ще нинішнього року.

Ярослав ЯРОВОЙ,
старший юрист АФ ENGARDE

Одним із найпрогресивніших нововведень у процесуальному законодавстві 2012 року можна назвати Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо участі у судовому засіданні в режимі відеоконференції».

Відеоконференції, які використовуються в процесі розгляду справ у суді, вже досить давно застосовуються за кордоном. Вони надають можливість захистити сторони від надмірного затягування розгляду справи та скоротити їхні витрати.

Разом із тим, варто відзначити й недоліки такого нововведення. Так, наприклад, стаття 1581 Цивільного процесуального кодексу України передбачає, що ухвала про участь у засіданні в режимі відеоконференції приймається за клопотанням сторони або за ініціативою суду. Але в законі не зазначені підстави, за яких суд може прийняти відповідне рішення. Тобто суд має право на власний розсуд, без зазначення підстав та без згоди сторони, прийняти рішення про участь цієї особи у відеоконференції, що, безумовно, впливає на її інтереси.

Надалі залишається відкритим питання щодо подання доказів, письмових заяв та оригіналів документів під час судового засідання. У випадку участі особи у відеоконференції суд не матиме можливості перевірити оригінали документів, а сторона — подати докази або письмові заяви.

Ще одним недоліком є неможливість ідентифікувати учасника судового засідання. Згідно з вимогами процесуального законодавства, секретар зобов’язаний встановити осіб, які з’явилися на засідання. Встановлення особи здійснюється за паспортом або іншими документами, які унеможливлюють виникнення будь-яких сумнівів щодо особи громадянина. Таким чином, суд позбавлений можливості ідентифікувати особу, яка бере участь у засіданні шляхом відеоконференції.

На сьогодні головною проблемою реалізації зазначених нововведень залишається відсутність матеріального забезпечення встановлення технічних можливостей для проведення відеоконференцій. Але навіть з урахуванням зазначених недоліків можливість участі в судових засіданнях у режимі відеоконференції є безперечним кроком уперед, який позитивно позначиться на судовій системі України. Технічна модернізація судового процесу підвищить оперативність розгляду судових справ та зменшить витрати сторін на відрядження, що надасть додаткові гарантії участі у розгляді справи.

Андрій НИКОНЕНКО,
юрист АК «Коннов і Созановський»

Однією з найбільш помітних змін цивільного процесу в Україні стала легалізація застосування в цивільному процесі російської та інших регіональних мов. Відбулося це шляхом прий­няття Закону України «Про основи державної мовної політики» та внесення змін до Цивільного процесуального кодексу (ЦПК) України. При цьому зміни до ЦПК України, як і до інших процесуальних кодексів, було внесено не зовсім корект­но з погляду законодавчої техніки, бо в кодекси було введено пряме посилання на статтю 14 зазначеного Закону.

Скажімо прямо, і раніше в судах загальної юрисдикції будь-які усні показання й письмові докази російською мовою приймалися без проблем, бо ця мова є зрозумілою для більшості населення України. Нині ж часткове застосування російської мови в цивільному процесі отримає необхідну легітимність у тих регіонах, в яких ухвалені рішення про визнання її регіональною мовою.

Згідно із законом, для застосування регіональної мови усно в цивільному процесі достатньо згоди сторін, тобто вибір усної мови процесу залежить від судді, який може запитати згоду сторін, а може цього й не зробити.

Звичайно, застосування регіональної мови в судовому процесі не означає, що й суд виноситиме рішення регіональною мовою. Суд зобов’язаний виносити всі процесуальні документи українською мовою незалежно від мови, якою проходять судові засідання.

Водночас у Законі досить неоднозначно встановлено обсяг прав сторін щодо застосовування регіональної мови в процесі. Так, процесуальні документи, які подаються до суду регіональною мовою, сторона повинна перекладати українською, тільки якщо буде потреба, і переклад має відбуватися без додаткових для сторони витрат. Закон не уточнює, хто ж здійснюватиме безкоштовний переклад таких документів і в якому порядку. Можемо тільки припустити, що сторони матимуть право подавати незавірені перекладачем переклади документів.

Також не зовсім зрозуміла ситуація з оплатою роботи перекладача в тих випадках, коли учасник процесу дає пояснення регіональною мовою. За Законом, послуги перекладу в такому випадку повинні надаватися безкоштовно, що є нововведенням для цивільного процесу, і невідомо взагалі як ця норма реалізовуватиметься на практиці.

Достатньо багато питань виникає і щодо того, що судові документи повинні вручатися учаснику процесу державною мовою або в перекладі його рідною чи іншою мовою, якою сторона володіє. Виходить, що сторона, яка не володіє українською мовою, має право зажадати від суду перекладати документи для неї. На наш погляд, цивільний процес — це все ж таки не кримінальний процес, і ЦПК України не повинен покладати на суд додаткові обтяжуючі обов’язки з перекладу документів.

Олексій ХРИСТОФОРОВ,
адвокат, керівник харківського офісу ЮФ «Ілляшев та Партнери»

Серед новацій-2012, внесених до Цивільного процесуального кодексу України, найбільшу увагу звертає на себе суттєве коригування функцій прокурора у цивільному процесі, а також чітке закріплення на законодавчому рівні норми, яка передбачає, що встановлення вироком суду вини судді у вчиненні злочину, внаслідок якого було ухвалено незаконне або необґрунтоване рішення, є підставою для перегляду такого рішення за нововиявленими обставинами.

Цікавими (безвідносно політичного контексту, з яким дехто пов’язує їх запровадження) є також зміни щодо участі в судовому засіданні в режимі відеоконференції. Проте практичне їхнє застосування пов’язане з необхідністю технічного переоснащення більшості судів загальної юрисдикції навіть у містах-мільйонниках, не кажучи вже про райцентри.

Загалом більшість проблем, як завжди, лежить у площині повсякденної практики застосування законодавства судами. Так, Кодекс не розв’язує одну із ключових проблем, що впливають на якість судочинства. Це — надмірна завантаженість судів.

Проблемним є питання своєчасності видачі копій рішень у цивільних справах, що нерідко призводить до реального та суттєвого порушення права особи на оскарження судового рішення. При цьому жодної відповідальності за названі дії Кодекс, на жаль, не передбачає.

Іван ВАЩИНЕЦЬ,
адвокат, партнер мережі судової практики VSLitigation, к.ю.н.

З часу набуття чинності новим Цивільним процесуальним кодексом (ЦПК) України минуло понад сім років, тож уже можна зробити певні висновки щодо спірних моментів практики застосування його положень. Одним із таких, на мій погляд, є положення частини 1 статті 114 ЦПК України, яка встановлює виключну підсудність позовів, що виникають з приводу нерухомого майна, за місцезнаходженням такого майна або основної його частини.

Порівняно з правилами частини 1 статті 130 ЦПК 1963 року, що визначали виключну підсудність лише для позовів про право на будівлю, чинне законодавство значно розширило сферу застосування виключної підсудності, включивши до неї і позови, предметом спору яких є не тільки права на нерухомість, а й інші права, пов’язані з цією нерухомістю. Однак таке розширення видається не зовсім виправданим з практичної точки зору. Зокрема, власники нерухомості, що знаходиться в іншому місті та здається у найм, для стягнення орендної плати змушені звертатися до суду за знаходженням такої нерухомості та витрачати додатково час і кошти для участі в судових засіданнях. Не зовсім логічним видається визначення підсудності в кредитних спорах, в яких предметом позову є вимоги щодо іпотеки, тобто похідного зобов’язання. У такому випадку позов знову ж таки розглядатиметься за місцем знаходження майна, переданого в іпотеку, а не за місцем знаходження відповідача чи виконання основного зобов’язання.

Встановлюючи виключну підсудність для позовів про речові права на об’єкт нерухомості, законодавець, очевидно, брав до уваги можливу необхідність проводити огляд об’єкта нерухомості відповідними органами та експертами, отримувати дані та вносити зміни до відповідних реєстрів тощо. Розгляд справи в іншій адміністративно-територіальній одиниці, ніж та, де знаходиться нерухомість, значно б утруднювало та затримувало розгляд такої справи. З іншого боку, коли спір не пов’язаний з правами на нерухоме майно, потреби у проведенні подібних дій немає.

На мій погляд, більш логічним було б залишити поза ме­жами дії правил про виключну підсудність позови, в яких речові права на нерухомість не оспорюються, наприклад уже згадані позови про стягнення орендної плати. Запропоновані зміни дозволили б зменшити витрати позивачів, що володіють нерухомістю в інших адміністративно-територіальних одиницях, а також більш раціонально визначати підсудність зазначеної вище категорії кредитних спорів. Крім того, це сприяло б уніфікації правил підсудності в різних видах судочинства, зокрема у цивільному та господарському.


Валентина ПИЛИПЕНКО
,
старший юрист МЮФ Integrites

Попри чималу кількість нових норм, які недавно були включені до Цивільного процесуального кодексу (ЦПК) України, а також суттєві зміни вже існуючих положень, процесуальне законодавство України потребує більш детального доопрацювання та подальшого вдосконалення.

Зокрема, спірним залишається інститут мирової угоди у цивільному процесі. ЦПК України передбачено, що з метою врегулювання спору на основі взаємних поступок, сторони мають право укласти мирову угоди, що, в свою чергу, є підставою для закриття провадження у справі. Водночас поза увагою законодавця залишилося питання захисту інтересів сторін на стадії виконання укладеної мирової угоди, а саме: як діяти у разі невиконання однією із сторін умов укладеної мирової угоди; як змусити іншу сторону дотримуватися умов укладеної мирової угоди; який порядок оскарження мирової угоди у випадку її невиконання іншою стороною тощо.

По-різному судами тлумачаться і норми ЦПК України стосовно моменту набуття законної сили заочним рішенням та порядку його виконання у випадку, якщо таке рішення не було отримане відсутньою стороною у встановленому законом порядку.

Велику кількість питань у застосуванні викликають і новели ЦПК України. Наприклад, у зв’язку із запровадженням у судах автоматизованої системи документообігу, однією із додаткових підстав для відводу судді стало порушення встановленого порядку визначення судді для розгляду справи. Однак не зрозуміло, яким чином сторони в справі можуть скористатися цим правом, оскільки перевіряти додержання встановлених правил визначення судді перед відкриттям провадження в справі суддя не зобов’язаний, а особи, які беруть участь у справі, таким правом не наділені.

Неоднозначним є нововведення до ЦПК України стосовно звернення до суду Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, органів державної влади та місцевого самоврядування із заявою про захист прав інших осіб. При зверненні із заявою необхідним є надання документів, які підтверджують наявність поважних причин такого звернення. При цьому знову ж таки не зазначається, які саме причини можуть бути визнані судом поважними, що, в свою чергу, може призвести до випадків необ’єктивної відмови у прийнятті таких заяв.

Ростислав КРАВЕЦЬ,
адвокат, старший партнер АК «Кравець, Новак і Партнери»

З моменту набуття чинності Законом України «Про судоустрій і статус суддів», яким було запроваджено судову реформу та внесено суттєві зміни до процесуальних кодексів, минуло вже два з половиною року. За цей час з’явилася можливість оцінити нововведення та порівняти їх з раніше існуючим процесом.

На мій погляд, найбільші незручності та обмеження прав громадян на судовий захист були спричинені суттєвим обмеженням строків на апеляційне та касаційне оскарження саме в цивільному процесі. На відміну від адміністративного та господарського процесу, в цивільному строк на апеляційне та касаційне оскарження відраховується з моменту проголошення рішення чи ухвали, а не підписання їхнього повного тексту.

Зазначена обставина в дуже багатьох випадках призводить до того, що для підготовки апеляційної скарги на рішення суду замість передбачених Кодексом десяти днів залишається лише два-три дні, що не дає змоги кваліфіковано та всебічно проаналізувати винесене рішення і підготувати апеляційну скаргу.

Також, на моє переконання, потребує удосконалення питання повноважень Верховного Суду України при перегляді судових рішень у цивільних справах з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

По-перше, вважаю, що допуск до провадження у Верховному Суді України повинен здійснюватися суддями Верховного, а не спеціалізованого суду. Це дасть змогу підвищити довіру до суддівської влади.

А по-друге, строк для такого перегляду не може бути обмеженим у зв’язку з тим, що не можуть у правовій державі існувати протилежні рішення, що слідують з однакових правовідносин. Так, стаття 24 та пункт 2 частини 3 статті 129 Конс­титуції України, яка має найвищу юридичну силу, закріплено демократично-правовий принцип «всі рівні перед законом і судом». Він міститься і в статтях 5 та 10 Цивільного процесуального кодексу України. Очевидно, що рівність перед судом означає не просто рівний правовий статус всіх учасників процесу, що виступають в однакових правових ролях, не лише створення рівних прав та можливостей для сторін при відстоюванні своїх інтересів у судовому засіданні, але й однакове ставлення суду до вирішення схожих за своїм змістом справ. Очевидно, що незлагодженість у судовій практиці, прийняття судами нетотожних рішень при аналогічних обставинах підриває конституційний принцип рівності як ідею правової визначеності. Як зазначено у рішенні від 29 червня 2010 року Конституційного Суду України, принцип правової визначеності можливий лише там, де є передбачуваність застосування правових норм.

-->