Дорожні нотатки: Скарбниця індонезійського архіпелагу

Євген ПІДЛІСНИЙ

Балі — одне із тих місць, де пляжний відпочинок потрібно поєднувати з активною культурно-дослідницькою програмою

Балі — невеликий острів, його площа становить усього 5 600 км2, це у п’ять разів менше за Київську область. З півночі на південь острів простягається на 150 км, а зі сходу на захід — на 80. Розмір острова та непоганий стан основних доріг дозволяють об’їхати його за один день, проте для осмисленого відві­дування лише основних визначних місць — як культурних, так і природних — потрібно виділити не менш ніж десять днів. Балі — це частина Індонезії, країни, де проживає найбільша кількість мусульман у світі. Проте вона суттєво відрізняється від решти країни своєю оригінальною балійсько-індуїстською культурою та релігією.

За великим рахунком, на Балі можна летіти у будь-який місяць. Найменш сприятливим для туризму вважається період з листопада по березень, коли на острові сезон дощів. Проте дощі йдуть переважно вночі чи рано вранці, освіжаючи природу, і калюжі встигають швидко висох­нути. Разом із тим, цей період найкращий для серферів. Температура моря, у свою чергу, майже ніколи не опускається нижче за + 25 градусів.

Балійський Олімп

На невеличкому клаптику землі, яким є Балі, є і широкі пляжі, і джунглі, і водоспади з гірськими річками, і гори. Острів має вулканічне походження, а вулкани обожнюються місцевими жителями. Найбільший із них — гора Агунг висотою у 3 114 метрів — для балійців є найбільшою святинею, місцем, де зупиняються боги, відвідуючи Землю. Згідно з місцевим міфом, колись боги з’ясували, що острів нестійкий, може потонути у морі і тому вирішили встановити гору для рівноваги. Так і з’явилася «Велика гора» — саме так перекладається назва найвищого місця Балі. Балійці вірять, що коли щось викликає невдоволення мешканців місцевого Олімпу, то вони скидають на землю каміння та лаву. Саме так сталося у 1963 році: Агунг, що спав уже 120 років і навіть вважався згаслим, несподівано ожив і забрав життя близько 1 600 балійців та кілька десятків тисяч залишив без даху над головою. Виверження почалося під час найважливішої релігійної церемонії на острові, що відбувається раз на шістнадцять років і в дуже неспокійні часи індонезійської історії. Балійці однозначно трактували це як божественний гнів та передвісник трагічних подій, коли протягом нас­тупних двох років на острові з політичних мотивів було вбито понад 150 тисяч осіб.

Незважаючи на те, що вулкан є діючим, на нього можна піднятися, а сам маршрут не є складним і не потребує ніякої спеціальної підготовки. Організовані сходження починаються на висоті 1 800 метрів і пізно ввечері, щоб зустріти схід Сонця, яке на Балі впродовж року встає в приб­лизно один і той же час — з 5 до 5:30 ранку. Сама ж подорож до вершини розраховується на 5—7 годин, а шлях вниз — на 4 години. Варто пам’ятати, що на вершині вулкана температура може падати до +5 градусів і після полудня гору обволікають хмари і туман, також можливі потожні вітри. Зустріч сонця на одному з наймістичніших вулканів світу залишить незабутні враження.

На одному із схилів гори Агунг знаходиться основний храмовий комплекс острова — Пура Бесакіх, який ще називають «материнським храмом». Вважається, що спорудження храму було обумовлено активністю вулкану і люди у такий спосіб прагнули умилостивити богів і, в першу чергу, Шиву як основного господаря. Незважаючи на безпосереднє сусідство із вулканом Агунг, під час згаданого виверження жоден із 80 храмів комплексу, розташованих на семи терасах, не постраждав. Той факт, що у віці більш ніж тисячу років храми мають такий чудовий вигляд, не може не дивувати. Місцеві вірять, що у храмах Пура Бесакіх постійно перебувають боги, тож вони прагнуть зайве їх не турбувати, а тому в головному храмовому комплексі острова людно лише під час релігійних церемоній, а у звичайні дні відвідувачам рекомендується поводитися тихо. Крім того, неіндуїстам потрібно бути готовими до того, що всередину храмів їх не пустять — це взагалі поширена практика у багатьох найсвятіших храмах цієї релігії. Культову важливість Пура Бесакіх для самих балійців важко переоцінити: що всі місцеві індуїстські храми та багато звичайних будівель зорієнтовані на материнський храм, а багато балійців лягають спати головою в його бік.

Острів тисячі храмів

Одним із основних епітетів Балі є «острів тисячі храмів», хоча насправді їх тут набагато більше і їх важко сплутати з культовими спорудами навіть інших островів Індонезії, не кажучи вже про інші культури. Традиційно у кожному населеному пункті є три храми, присвячені трьом основним індуїстським божествам та відповідним силам, що з ними ототожнюються: творцю-Брахмі, хранителю-Вішну та руйнівникові-Шиві. Подорожуючи островом, не треба соромитися заходити до місцевих храмів та фотографувати ­місцевих жителів і релігійні обряди, що відбуваються достатньо регулярно.

Варто відвідати Таман Аюн — храм, розташований за 28 кілометрів на північ від адміністративного центру Балі міста Денпасар. «Чудовий сад» — так перекладається його наз­ва — тривалий час був найбільшим храмом на острові та належав королівській родині. Характерною рисою храму є велика кількість пагод, що символізує святу для індуїстів гору Меру, яка згідно з індуїстською космологією є центром світу.

Одним із найкращих місць для того, щоб спостерігати за заходом Сонця, є Танах Лот, який вважається одним із культурних символів Індонезії. Цей ансамбль із семи храмів ХV сторіччя, який з балійської перекладається «земля в морі», є своєрідним оберегом острова від духів океану, щоб ті не виходили з води. Із землею храм з’єднано лише вузькою стежкою, пройти якою можна лише під час відливу.

Культурне серце острова

Незважаючи на те, що Балі у переважної більшості людей асо­ціюється з пляжами та серфінгом, культура острова теж дуже цікава. Вглибині острова, на пагорбах, серед рисових терас та тропічних лісів, на перетині двох річок розташоване культурне серце Балі — старовинне місто Убуд. Назва міста походить від слова «медицина», бо воно завжди славилося цілющими травами та чудовими лікарями, тому основні центри народної медицини потрібно шукати саме тут. У місті також знаходяться центри балійської різьби по дереву та фірмового індонезійського стилю розпису тканин батік — малювання розпеченим воском.

Убуд, безумовно, найкраще місто на всьому острові для знайомства з культурою країни, тут найбільша концентрація майстерень, музеїв та галерей. А щовечора, близько сьомої години, починаються різноманітні культурні шоу — від традиційних вистав, що являють собою епізоди з місцевої міфології, до спектаклів театру тіней. Під час перегляду будь-якого спектаклю потрібно звертати увагу не лише на яскраві костюми та макіяжі акторів, але й на їхню гру — адже у виставах важливу роль відіграють також міміка та вирази обличчя. Вистави особливо цікаві під час повного місяця, коли вони доповнюються відповідними ритуалами. Причому це не дійство для туристів, а реальні народні обряди, що споконвіку практикуються на острові. Вистави поєднують у різних комбінаціях танці, співи, музичний супровід, під час яких самі виконавці нерідко входять у стан трансу, бо для них це не лише робота, а й частина реального життя. Найвідомішими виставами є кечак та баронг. Кечак, відомий також як Мавпяча пісня Рамаяни, є місцевою інтерпретацією відомого індійського епосу. Його сюжет розвивається дов­кола викрадення демоном Раваном у короля Рами його дружини Сіти та її порятунку із допомогою мавпячого короля Ханумана та його війська. Характерною особливістю кечака є те, що традиційно він виконується групою більш ніж сто осіб без жодного музичного супроводу, вдягнених у клітчасті саронги — традиційні балійські спідниці.

Статус культурної столиці Убуд підтримує не в останню чергу завдяки іноземцям. Тут жив і творив відомий митець іспанського походження Антоніо Бланко, будинок якого став музеєм його імені. «Сальвадор Далі з Балі», як називали видатного митця, прославився як ексцентричними картинами відвертого змісту та картинними рамами, які самі по собі є витворами мистецтва. У домі-музеї цікаві не лише живопис колишнього господаря, а й інтер’єри у стилі арт-деко та внутрішній двір, в якому живуть папуги. Варто також відвідати музей жіночого мистецтва Сеніваті, заснований британською художницею, в якому виставлені роботи близько сорока митців-жінок з різних країн світу.

Але найвідомішим місцем в Убуді є, безперечно, Мавпячий ліс. Названий він так з тієї причини, що тут проживає близько трьохсот мавп, які вже давно звикли до численних туристів і тому нахабно чіпляються до них, виманюючи харчі. Разом із тим, вони можуть поцупити й інші, неїстівні, речі, тому потрібно бути обережними. Якщо хочеться мати фото з дикими мавпами на плечах чи голові, то вам якраз сюди. Окрім мавп, ліс відомий як найбільш містичне місце на Балі — тут знаходиться діючий храм мертвих Паданг Тегал, а барельєфи та скульптури біля різних культових споруд у лісі красномовно нагадують про загробні світи. Загальний ефект підсилює мох, яким поросли будівлі та паркани з відповідними сюжетами. Популярним місцевим персонажем є відьма Рангда — місцева інкарнація індійської богині Калі, яку тут вважають богинею смерті. Статуї цієї жінки зі страшними гримасами, кликами та довгим язиком «прикрашають» сходи до храмів Мавпячого лісу. Вона — не лише місцеве страховисько, що поїдає дітей (статуї такого змісту можна побачити у лісі), але й один із найпопулярніших персонажів місцевого фольклору та герой багатьох театралізованих вистав. Поруч із храмом, де відбуваються кремації, — невеличкий цвинтар. Цікавий факт: на ньому не буває старих поховань, оскільки могили тимчасові. Якщо в родині небіжчика немає достатньо грошей для повноцінного ритуалу чи місцевий брамін вирішить, що певна дата у майбутньому є сприятливою для поховальних ритуалів, то померлого спершу ховають, а пізніше відкопують та кремують.

У Мавпячому лісі можна також здійснити чудові прогулянки у джунглях посеред старих баньянових дерев та папороті, насолоджуючись прохолодою під час балійської спеки. Блукаючи стежками, можна дійти до кам’яних драконів, що зображують дивовижних велетнів-ящерів з іншого індонезійського острова Комодо, чи до ритуальних басейнів, в яких живуть коропи.

Балійські курорти

Основні курорти Балі розташова­ні на півдні острова, неподалік єдиного аеропорту та адміністративного центру міста Денпасар. Це одні з найпопулярніших місць відпочинку в усій Південно-Східній Азії — Нуса Дуа, Санур, Джимбаран, Кута. Усі вони мають схожу історію, як, до речі, й інші відомі курорти Тайланду, Індії чи Шрі-Ланки, які це до середини ХХ сторіччя були маленькими риболовними поселеннями, які у 60—70 роках почали активно освоювати європейські та американські хіпі та колишні військовослужбовці, котрі служили в Індокитаї. Найбільш молодіжним курортом можна назвати Куту, яка за останні два десятиріччя стала жвавим туристично-розважальним центром з найбільшою концентрацією нічних клубів, барів та шопінг-центрів. Тут найбільш широкий вибір готелів різних цінових категорій та пляжна зона довжиною майже десять кілометрів. Крім того, Кута — основне місце для серфінгу.

Першим же місцем, в якому почав розвиватися туризм і завдяки чому невеличке селище ще у 60-х років перетворилося на місто, став Санур. З часом це місце набуло респектабельності та вважається найспокійнішим місцем курортної зони півдня острова. Сюди варто їхати тим, хто віддає перевагу більш спокійному та комфортному відпочинку, а також тим, кому до вподоби неглибоке море — під час відливів за глибиною море схоже на Азовське. Але першість за елітністю утримують Нуса Дуа та Джимбаран — саме тут найбільша кількість п’ятизіркових готелів, а курортні поселення відгороджені і при в’їзді до них діє цілодобова охорона. Вони найбільше підходять для сімейних пар та немолодих людей, а також тих, у кого високі статки.

Для ознайомлення туристів із місцевою культурою на півдні острова поруч з основними курортами створено спеціальний Культурний парк Гаруди та Вішну, названий так на честь одних із найпопулярніших божеств місцевого пантеону. Тут відбуваються різноманітні шоу, розраховані на туристів. Ті, хто відві­дує острів у червні та липні, мають можливість відвідати найбільш значущий культурний захід — фестиваль мистецтв Балі, що проводиться у Денпасарі. Його історія почалася у другій половині 60-х років ХХ сторіччя, коли місцеві мешканці взяли за основу розвитку острова концепцію «туризм для Балі, а не Балі для туризму». Тоді у різних селищах почали створюватися творчі колективи, школи танців, образотворчого мистецтва, які й змагаються між собою на фестивалі, привертаючи не лише увагу туристів, але й держави, яка всіляко підтримує популяризацію місцевих мистецтв.

Тоді як основна маса туристів віддає перевагу відпочинку на півдні, приємно відпочити можна і в інших місцях острова. Основні курорти сходу — Селанг, Паданг та Чандідаса — пропонують спокійний та усамітнений відпочинок. «Родзинкою» відпочинку на півночі буде чорний пісок на пляжах вулканічного походження. Основним туристичним центром на півночі є Ловіна — невеличка група поселень. Більшість тамтешніх готелів — бюджетні, ресторани та бари теж недорогі. І хоча на те, щоб дістатися до цього курорту з аеропорту, може піти до трьох годин, курорт надає чудову можливість познайомитися з культурою місцевого населення та побувати біля термальних джерел, розташованих поблизу нього.

Транспорт

На Балі є лише один аеропорт — «Денпасар», що знаходиться на самому півдні острова. Найбільш зручними варіантами перельоту з Києва на Балі можуть бути такі:

через Москву, авіакомпанією «Трансаеро», яка має прямі рейси на Балі з аеропорту «Домодєдово» тривалістю у 12 з половиною годин. Через Москву також можливі перельоти з пересадками у Сінгапурі чи Сеулі;

через Дубай та з пересадкою в Джакарті, загальною тривалістю перельоту близько 15 годин, не враховуючи час між рейсами. Рейси Київ — Дубай обслуговуються авіакомпанією Flydubai або МАУ, а Дубай — Джакарта — Emirates;

через Стамбул з пересадкою у Куала-Лумпур авіакомпанією Malaysia Airlines і тривалістю перельоту 13 годин від Стам­була;

через Стамбул авіакомпа­нією Qatar Airways з пересадкою у місті Доха тривалістю близько 15 з половиною годин від Стамбула.

Найнижча ціна за квиток в один бік із запропонованих варіантів — близько 750 доларів.

Цінова політика

Обід у ресторані на двох обійдеться в 10—15 доларів США*.

Вечеря з десертом та келихом вина —  20—25 доларів США.

Підкріпитися у фаст-фуді можна за 2—6 доларів США.

Від аеропорту до основних курортів можна доїхати за 7—12 доларів США.

Підйом на вулкан Агунг коштуватиме 110 доларів США.

Вхід до музеїв — від 1 до 10 доларів США.

Примітка. * — ціни орієнтовні.