Банківське право: Кредитне спілкування

Олена ЧЕПУР,
керуючий партнер Gryphon Investment Consulting Group

Позиція регулятора щодо небанківського залучення коштів фізичних осіб йде у розріз із нормами чинного фінансового законодавства

У межах Державної програми активації розвитку економіки на 2013—2014 роки Кабінетом Міністрів України заплановано посилення фінансової системи України та визначено одним із пріоритетних завдань — стимулювання нарощення темпів кредитування економіки, зниження кредитних ставок та спрощення доступу до кредитних ресурсів. У цій статті приділимо увагу саме небанківському кредитуванню як ключовому елементу кредитно-фінансової системи України, яке впродовж останніх років набуло чималої популярності.

Капітальне залучення

Надання коштів у позику, в тому числі й на умовах фінансового кредиту, згідно з положеннями Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (Закон), визнається фінансовою послугою і може здійснюватися лише кредитними установами як сегментом фінансових установ. Причому надавати фінансові кредити, в тому числі здійснювати іпотечне кредитування, обслуговування кредитів та рефінансування іпотечних кредиторів, кредитна установа має право винятково на підставі ліцензії на здійснення діяльності з кредитування за рахунок залучених коштів, що видається Національною комісією (Нацкомфінпослуг), яка здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг.

Згідно з розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України (Держфінпослуг) «Про затвердження Ліцензійних умов провадження діяльності з надання фінансових кредитів за рахунок залучених коштів кредитними установами» від 18 жовтня 2005 року № 4802 під залученими коштами розуміються кошти, прямо або опосередковано отримані на зворотній основі від фізичних осіб та/або юридичних осіб, отримані залишки фінансових активів, які виникли в результаті здійснення звичайної господарської діяльності в інтересах цих осіб. Водночас до залучених не належать кошти, отримані у вигляді внесків до капіталу кредитної установи, у тому числі субординований капітал, а також кошти, отримані від кредитних установ за кредитними договорами. Варто зазначити, що розпорядженням Держфінпослуг «Про затвердження Положення про критерії та фінансові нормативи діяльності кредитних установ» від 28 вересня 2006 року № 6261 субординований капітал визначається як кошти, залучені від юридичних осіб — резидентів і нерезидентів як у національній, так і в іноземній валютах на умовах субординованого боргу, тобто звичайні незабезпечені боргові капітальні інструменти (складові елементи капіталу), які відповідно до договору не можуть бути вилучені з кредитної установи раніше п’яти років, а в разі банкрутства чи ліквідації повертаються інвестору після погашення вимог усіх інших кредиторів.

Досліджуючи вищезазначені нор­ми фінансового законодавства, можна зробити висновок, що законодавець не лише не обмежує можливості кредитної установи залучати кошти від фізичних та юридичних осіб на умовах їх повернення, але й прямо визнає це диспозитивне право за кредитною установою.

Прямо та опосередковано

Кореспондуючи Закону норми частини 2 пункту 2 розпорядження Держфінпослуг «Про затвердження Положення про внесення інформації про кредитні установи до Державного реєстру фінансових установ та про внесення змін до деяких нормативно-правових актів» від 27 березня 2008 року № 417 визнають надання фінансових кредитів за рахунок власних та/або залучених коштів виключним видом діяльності кредитної установи, та прямо обмежують можливість поєднання такої діяльності з наданням інших видів фінансових послуг.

У той же час Держфінпослуг у своєму розпорядженні «Про затвердження Положення про встановлення обмежень на суміщення діяльності фінансових установ з надання певних видів фінансових пос­луг» від 8 липня 2004 року № 1515, визначаючи поняття прямого та опосередкованого залучення фінансових активів, не розділяє цей вид діяльності на залучення таких активів від фізичних осіб та окремо від юридичних осіб. Так, прямим залученням коштів визнається цілеспрямована дія фінансової установи щодо отримання фінансових активів від фізичних та/або юридичних осіб, а опосередковане залучення фінансових активів, у свою чергу, передбачає цілеспрямовані дії фінансової установи щодо отримання фінансових активів від фізичних та/або юридичних осіб через посередників, а також отримання залишків фінансових активів, які виникли в результаті здійснення звичайної господарської діяльності в інтересах цих осіб.

Крім того, пунктом 2.2 розпорядження № 1515 передбачено, що діяльність з надання фінансових кредитів за рахунок прямо або опосередковано залучених коштів має право здійснювати на підставі відповідної ліцензії лише кредитна установа, і така діяльність не може суміщатися з наданням будь-яких видів фінансових послуг.

Однак пунктом 2.1 розпоряд­ження № 1515 передбачено й інший вид фінансової діяльності, який також не може суміщатися з наданням будь-яких інших фінансових послуг, — це діяльність з прямого або опосередкованого залучення фінансових активів від фізичних осіб із зобов’язанням щодо наступного їх повернення.

На практиці пункт 2.1 розпорядження № 1515, по суті, став каменем спотикання в здійсненні кредитування за рахунок залучених коштів від фізичних осіб. Адже позиція Нацкомфінпослуг щодо кредитування за рахунок залучених коштів полягає в тому, що таке кредитування за рахунок активів, залучених від фізичних осіб, неможливе, адже є виключним видом фінансової діяльності та не може суміщатися з іншими.

Проаналізувавши фінансову діяльність інших видів фінансових ус­танов, можна дійти висновку, що саме діяльність кредитних спілок щодо залучення на договірних умовах внесків (вкладів) членів на депозитні рахунки як у готівковій, так і в безготівковій формах, а також приймання вступних та обов’язкових пайових й інших внесків від членів (стаття 21 Закону України «Про кредитні спілки»), якими можуть бути тільки фізичні особи, і є тим самим залученням фінансових активів, про яке йдеться в пункті 2.1 розпорядження № 1515.

Необхідно окремо зауважити, що дія розпоряджень № 4802 та № 417 не поширюється на кредитні спілки — їхні норми стосуються діяльності винятково кредитних установ. Окрім цього, власне і норма пункту 2.2 розпорядження № 1515 також поширюється тільки на кредитні установи.

Тож виникає ситуація, за якої позиція регулятора не кореспондується з нормами чинного фінансового законодавства, які прямо дозволяють кредитним установам залучати фінансові активи від фізичних осіб. На мою думку, для стабільного розвитку кредитної системи України, в тому числі з метою підвищення прозорості кредитної діяльності, регулятор повинен не просто мати власну позицію, але й забезпечити її зрозумілим та логічно-узгодженим нормативно-правовим регулюванням.

-->