Є питання: За словом — до суду

Розгляд українськими та англійськими судами спорів, які виникли внаслідок усних домовленостей бізнесменів

На початку квітня цього року стало відомо про накладання Господарським судом м. Києва арешту на контрольний пакет акцій ВАТ «Полтавський гірничо-збагачувальний комбінат», що належить швейцарській компанії Ferrexpo, власником якої є Костянтин Жеваго. Це зроблено за ініціативою групи лондонських компаній, близьких до президента московського футбольного клубу ЦСКА Євгена Гінера. Позивачами було прийнято рішення відновити право власності на 40,19 % акцій Полтавського ГЗК силами української Феміди. 

Устами мільярдерів

Абсолютно іншим шляхом пішов Віктор Пінчук, який недавно звернувся до Вищого суду Лондона з позовом до Ігоря Коломойського та Геннадія Боголюбова з вимогами передати йому пакет акцій ПАТ «Криворізький залізорудний комбінат» (КЗРК), який перебуває у відповідачів у довірчому управлінні, та компенсувати отримані відповідачами після 2004 року дивіденди.

З відкритих джерел відомо, що суть вимог Віктора Пінчука до вищезазначених бізнесменів зводиться до такого:

Мимоволі згадується процес між Борисом Березовським та Романом Абрамовичем, висновки з якого Вищий суд Лондона зробив в 2012 році.

В основу фінансових претензій Березовського покладено твердження, що в 1996 році між ним, Бадрі Патаркацишвілі та Романом Абрамовичем було досягнуто усної домовленості. Її суть зводилася до того, що Абрамович мав здійснювати управління акціями позивача та його партнера, а останні при цьому по­винні були залишатися бенефіціарами компаній, акції котрих начебто були передані за вказаною домовленістю Абрамовичу. Отримання дивідендів та інших виплат, які належали акціонерам, також охоплювалося вказаною домовленістю.

Це далеко не єдиний приклад подібного спору між двома російськими бізнесменами, який розглядається згідно з правилами англійського правосуддя. Певною мірою це дань моді на вирішення подібних спорів у такому порядку.

Сила слова

Чому ж поважні бізнесмени звертаються з аналогічними вимогами до своїх колег саме до Вищого суду Лондона та чи є можливим розгляд подібних спорів в українських судах за схожими обставинами?

Українське законодавство містить норми, згідно з якими сторони можуть укласти усний договір, який повністю виконується сторонами в момент його укладення.

При цьому мається на увазі, що в усній формі можуть укладатися лише ті договори, для яких не є обов’язковим укладання договору в письмовій формі. Таких випадків декілька: в письмовій формі потрібно укладати договори між юридичними особами; юридичними та фізичними особами, окрім випадків виконання договорів у момент їх укладення та інші домовленості між фізичними особами на суму, що перевищує 340 грн; договір дарування предметів особистого користування та побутового призначення, а також договір позики речі побутового призначення між фізичними особами можуть укладатися усно.

Усні домовленості ділових людей про ведення справ або вирішення приватних питань в біз­несо­во­му середовищі є нормою. Ін­фор­мація керує світом, і щоб уник­нути ­порушення природного ­ходу бізнес-процесів, сторони вда­ють­ся до усних домовленостей як ­за­со­бу захисту своїх планів та ­ намірів.

Треба врахувати, що заперечення однієї із сторін усного договору проти факту укладення договору мо­же підтверджуватися письмовими, аудіо- та відеодоказами. Показання свідків доказової сили не мають. Якщо правочин, для якого законом встановлена його недійс­ність у разі недотримання вимоги щодо письмової форми, укладений усно і одна із сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним.

У 2006 році Ігор Коломойський скористався зазначеними нормами українського законодавства та звернувся до українського суду з позовом до Олександра Роднянського про визнання права власності на 70 % частки ТОВ «Телерадіокомпанія «Студія 1+1». Суть претензій зводилася до того, що Коломойський усно домовився з Роднянським щодо придбання зазначеної частки. Після часткової оплати її вартості він звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати договір купівлі-продажу 70 % ТОВ «Телерадіокомпанія «Студія 1+1» дійсним. Роднянський наявність подіб­ної домовленості заперечував.

Цей процес наробив багато галасу в бізнесових та юридичних колах і закінчився тим, що апеляційний та Верховний Суд України не прийняли доводи позивача.

Але не треба забувати, що в іншій ситуації та при інших складових перспективи розгляду подібного спору можуть бути вже зовсім іншими.

Крім того, в судовій системі за однаковими або за схожими правовідносинами суди можуть доходити різних висновків. Так, у зазначеній справі «Березовський проти Абрамовича» суддя Вищого суду Лондона Елізабет Глостер не вважала позицію Березовського переконливою та відмовила в задоволенні його позову. При цьому в іншому розгляді, за позовом мільярдера Аркадія Гайдамака до ізраїльського «алмазного короля» Льва Леваєва, перший стверджував, що в 2001 році підписав з відповідачем трастову угоду. Відповідно до досягнутої домовленості кожен із бізнесменів володів 24,5 % акцій компанії Ascorp, яка мала ексклюзивне право на продаж алмазів, що добувалися в Анголі — п’ятій країні в світі за розмірами видобутку алмазів. За твердженнями Гайдамака, ця угода в єдиному екземплярі була передана на зберігання головному рабину Росії. Останній, у свою чергу, стверджував, що документа у нього немає, оскільки він міг бути загубленим або знищеним, а зміст цього документа йому невідомий. У цьому процесі суддя Вищого суду Лондона Джоффрі Вос прийняв рішення, згідно з яким зробив висновок, що угода між двома бізнесменами була, але відмовив у позові Гайдамаку на підставі того, що він підписав мирову угоду з відмовою від претензій.

Приклад спору братів Чорних та Олега Дерипаска також показовий. Так, після багаторічної боротьби ними було досягнуто домовленості та підписано мирову угоду про врегулювання подібного за своєю суттю спору.

Безперечно, тільки позивачам вирішувати, українській чи англійській правовій системі довіряти питання захисту своїх прав. Але при цьому навіть у випадку позитивної судової практики при розгляді однієї справи це не є запорукою позитивного вирішення подібного по суті спору.