Є питання: Торг чи борг?

Нормативно-правові акти не завжди відповідають теорії права, а їхнє застосування на практиці створює певні колізії

Живучи у цивілізованому суспільстві, неможливо обійтися без взаємовідносин між людьми, тому в кожній правовій державі, суспільстві є певні правила поведінки, що виражаються у нормах права.

Ще з курсу теорії держави та права кожен юрист пам’ятає, що субординаційна підпорядкованість норм (актів) або ієрархічна (вертикальна) відображають юридичну чинність актів — поділ нормативно-правових актів на певні групи за їхньою юридичною чинністю: закони, укази, постанови уряду, нормативні акти місцевих органів влади тощо.

При вивченні теорії держави та права в аспекті поняття нормативно-правового акта і його відмінності від інших правових актів, видів нормативно-правових актів для кожного з нас було зрозуміло поняття, види та відмінність між актами, їхня пріоритетність.

Але, перейшовши від теорії до практики, та «зрозумілість», яка була під час вивчення теорії, поступово зникає, коли починаєш застосовувати теоретичні знання на практиці.

Хто сильніший

Під час використання законів при врегулюванні правовідносин юристам неодноразово доводилося мати справу з такими недоліками нормативно-правових актів вищої юридичної сили, як невідповідність законів, що винесені для врегулювання однієї сфери суспільних відносин між собою, недосконалість, незрозумілість тощо.

Так, у своїй практиці для вирішення правової ситуації у певній сфері, яка регулюється не лише законом, я звернулася до одного акта, а саме: листа Міністерства юстиції України «Щодо практики застосування норм права у випадку колізії» від 26 грудня 2008 року № ­758-0-2-08-19.

Відповідно до цього листа, Мін’юст України надає такі тлумачення у частині 3, де зазначається, що у разі наявності неузгодженості між актами, виданими одним і тим самим органом, але які мають різну юридичну силу, застосовується акт вищої юридичної сили.

Частиною 4 передбачено, що при розбіжності між загальним і спеціальним нормативно-правовим актом перевага надається спеціальному, якщо він не скасований виданим пізніше загальним актом.

І тут начебто все стає зрозумілим, але знову ж таки, перейшовши до практики застосування нормативно-правових актів для врегулювання правовідносин, з’ясовується, що у практиці не завжди так, як у теорії, та не зовсім так навіть у розрізі зазначеного вище листа Мін’юсту України, а саме: частини 4.

Так, використавши всі знання з теорії та врахувавши всі тлумачення (роз’яснення) у вигляді нормативно-правових актів, виданих органами нашої держави, для мене залишається відкритим питання, яке виникло під час застосування актів однакової юридичної сили, а саме: у моїй практиці виникла ситуація, коли кредитор виявив своє бажання на законних підставах стягнути солідарно з боржників заборгованість за кредитним договором.

Бажання кредитора було виконане, відбулося винесення рішення та видано судовий наказ про солідарне стягнення заборгованості з боржників на користь кредитора. Серед зазначених боржників був заставодавець рухомого майна, що було взято до уваги виконавчою службою при виконанні судового наказу.

Так, виконавчою службою було арештовано та описано рухоме (­заставне) майно одного із боржників для подальшого його продажу. До цього моменту все було на своїх місцях, зокрема було зрозуміло, якими нормами керуватися при поданні різного роду заяв до суду або державної виконавчої служби. Але виникає питання, якими нормами керуватися при реалізації самого майна для задоволення вимог кредитора.

Логічно було б у цій ситуації звернутися до Закону України «Про виконавче провадження», але не треба забувати, що рухоме майно, яке реалізується, знаходиться у заставі кредитора як забезпечення виконання обов’язків боржників перед кредитором за кредитним договором. Правовідносини між заставодавцем та кредитором регулюються Законом України «Про заставу», яким також визначено порядок реалізації майна при задоволенні вимог кредитора.

Порівнявши два закони в частині реалізації майна для задоволення вимог кредиторів, виникають розбіжності в процедурі реалізації майна через аукціони (публічні торги). Відповідно до пункту 6 статті 62 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, у разі якщо в місячний строк з дня проведення повторної уцінки майно не реалізоване на прилюдних торгах, аукціонах або на комісійних умовах, державний виконавець повідомляє про це стягувачу і пропонує йому вирішити питання про залишення за собою нереалізованого майна, крім майна, конфіскованого за рішенням суду.

При цьому статтею не визначено, за якою ціною стягувач-кредитор може залишити за собою нереалізоване майно боржника — за первинною або за уціненою.

У такому випадку звертаємося до частини 3 статті 21 Закону України «Про заставу», якою передбачено, якщо другий і наступні аукціони (пуб­лічні торги) оголошені такими, що не відбулися, заставодержатель має право залишити заставлене майно за собою за початковою ціною, яка була запропонована на останньому аукціоні (публічних торгах).

Скласти ціну

Зважаючи на зазначену вище теорію та лист Мін’юсту України від 26 грудня 2008 року (частина 4), правомірним вбачається застосування спеціального закону для врегулювання заставних правовідносин, оскільки відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» чітко не встановлено, за якою ціною відбудеться передача нереалізованого майна на аукціонах (які не відбулися) до стягувача.

У даному випадку — нічого складного, застосовуємо приписи Закону України «Про заставу» і передаємо стягувачу нереалізоване майно на торгах, що не відбулися, за початковою ціною, яка була запропонована на останньому аукціоні.

Але теорія від практики далека. Відповідно до практики державні виконавці передачу стягувачу нереалізованого майна на аукціоні здійснюють за початковою ціною, яка була визначена на перший аукціон, тобто за найпершу вартість, за якою відбувалася реалізація.

На сьогодні я не знайшла жодного законодавчого пояснення такої поведінки державної виконавчої служби при передачі майна стягувачу. Я звернулася до норми Цивільного кодексу України, у пункті 3 статті 591 якого передбачено: якщо пуб­лічні торги оголошено такими, що не відбулися, предмет застави може бути за згодою заставодержателя та заставодавця переданий у власність заставодержателю за початковою ціною, якщо інше не встановлено договором або законом.

Враховуючи вищевикладене, на сьогодні залишається законодавчо неврегульованим питання ціни, за якою передається нереалізоване майно на публічних торгах, що не відбулися, стягувачу, якщо останній виявив бажання прийняти у власність майно за рахунок погашення боргу. Закони, які врегульовують це питання, не відповідають ознакам закону, які передбачені в теорії держави та права.

На мою думку, необхідно звернутися до теорії права, а саме: до таких понять, як підзаконні нормативно-правові акти, за допомогою яких можна усунути цей недолік (прогалину) та винести акт, яким чітко вказати ціну нереалізованого майна при публічних торгах під час задоволення вимог кредитора, тим самим заповнити прогалину між нормами законів.

Для врегулювання цих недоліків теорія надає таке поняття, як підзаконні нормативно-правові акти.