Проблема: Особиста образа

Дар’я ГАНЗІЄНКО,
юрист ЮФ Integrites

З огляду на складність та непоширеність подібних справ захистити ділову репутацію юридичної особи досить складно, але не неможливо

Як засвідчує судова практика, попри суттєву складність спорів про захист ділової репутації юридичних осіб, розглядаються такі справи судами доволі поверхово, що призводить до ухвалення рішень, як правило, не на користь позивачів. Тож при поданні позовної заяви про захист ділової репутації юридичної особи необхідно підготувати надійну матеріально-правову та доказову базу, яка забезпечить безспірність позиції позивача в судовому процесі. Зупинімося детальніше на основних аспектах, які мають бути враховані при ініціюванні судового спору про захист ділової репутації.

Встановлюємо підвідомчість спору

Підвідомчість спору про захист ділової репутації юридичної особи залежить від його суб’єктного складу. Відповідачами в таких справах можуть виступати як автор розпов­сюдженої недостовірної інформації (в тому числі й у мережі Інтернет), так і редакція засобу масової інформації, в якому вона розповсюджена, інформаційне агентство, власник веб-сайту або інша юридична особа, яка поширила недостовірну інформацію. Спори про захист ділової репутації, відповідачами в яких є фізичні особи, розглядаються в порядку цивільного судочинства, навіть якщо стороною в справі є орган державної влади. Якщо ж відповідачем у справі є юридична особа, спір підвідомчий господарському суду. Тож перш ніж звертатися з позовною заявою до суду, варто встановити, хто є автором спірної інформації, а хто — фактичним розповсюджувачем і до кого ефективніше звертатися з відповідними позовними вимогами. Причому така ефективність напряму залежить від характеру позовних вимог, особливо щодо стягнення моральної шкоди.

Часто позивачі зіштовхуються із ситуацією, коли автора розповсюдженої в мережі Інтернет інформації, як і власника сайту, визначити неможливо. Проблема полягає у відсутності на сьогодні в Україні єдиного офіційного державного реєстру доменних імен. Саме тому надати до суду офіційні докази приналежності сайту конкретно визначеній особі фактично неможливо. Виняток — ситуація, коли позивачу відомо, хто є адміністратором системи реєстрації і обліку доменних назв та адрес відповідного сайту. У такому випадку можна звернутися з адвокатським запитом до реєстратора домену з проханням надати інформацію, на чиє ім’я було ­зареєстровано домен. Або ж уже в процесі судового розгляду суд може витребувати таку інформацію.

Визначаємо спосіб захисту

Чинне законодавство визначає такі способи захисту ділової репутації юридичних осіб, як право на відповідь, заборона поширення інформації, визнання інформації недостовірною, її спростування, відшкодування збитків та моральної шкоди. Як правило, юридичні особи ігнорують надане їм законом право на відповідь, одразу ж звертаючись з позовною заявою про спростування недостовірної інформації. Судова практика складається таким чином, що суди, відмовляючи юридичній особі в задоволенні позову, мотивують це, в тому числі, й тим, що позивач не скористався правом на відповідь. Безперечно, особа вільна у праві вибору свого захисту, і відмова у задоволенні позову про спростування недостовірної інформації з таких мотивів є підставою для оскарження такого рішення в апеляційному порядку. Проте аби убезпечити позивача від ухвалення рішення не на його користь, доцільно все ж перш ніж звертатися до суду скористатися наданим законом правом на відповідь.

Сплачуємо судовий збір

Прохальна частина позовної заяви про захист ділової репутації юридичної особи, як правило, містить окремі вимоги: визнати інформацію недостовірною та зобов’язати відповідача її спростувати. До 21 лютого 2013 року позиція Вищого господарського суду України зводилася до того, що судовий збір у справах про захист ділової репутації сплачувався як за подання однієї заяви немайнового характеру, навіть якщо вона містила дві або більше вимог немайнового характеру, пов’язаних між собою підставою виникнення. Проте у постанові пленуму ВГСУ від 21 лютого 2013 року № 7 було чітко встановлено необхідність сплачувати судовий збір окремо за кожну з вимог немайнового характеру. Таким чином, вимоги про визнання інформації недостовірною та її спростування є різними вимогами немайнового характеру, за кожну з яких має бути окремо сплачено судовий збір.

Доводимо наявність складу правопорушення

Варто пам’ятати, що у справах про захист ділової репутації ­основоположним є принцип, що негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного. Проте у будь-якому випадку позивач повинен довести: по-перше, що спірна інформація розповсюджена саме відповідачем; по-друге — така інформація принижує ділову репутацію позивача.

При вирішенні питання про задоволення позову суд звертає увагу на наявність юридичного складу правопорушення, складовими якого в сукупності є: доведення спірної інформації до відома хоча б однієї особи у будь-який спосіб; поширення інформації, яка стосується позивача; поширення інформації, що не відповідає дійсності; поширення інформації, що порушує особисті немайнові права позивача.

Ділова репутація юридичної особи в будь-кому випадку пов’язана з її комерційним найменуванням, торговельною маркою. Адже від того, наскільки відомою є юридична особа (її торговельна марка), безпосередньо залежить процес доказування факту заподіяння шкоди її діловій репутації. Чим відомішою є юридична особа, тим простіше довести ступінь заподіяної її діловій репутації шкоди і тим більший спектр доказів у справі. Маловідома в господарських колах юридична особа не позбавлена права на судовий захист своєї ділової репутації, проте довести в судовому процесі факт заподіяння шкоди останній доволі складно, і, як правило, суди відмовляють таким юридичним особам у задоволенні позову, мотивуючи це відсутністю доказів заподіяння немайнової шкоди.

Для встановлення факту заподіяння шкоди необхідно визначити — яким чином розповсюджена інформація вплинула або може вплинути на репутацію юридичної особи. Зокрема, такими доказами можуть бути показники роботи підприємства (зниження обсягів виробництва, погіршення бізнес-стосунків з діловими партнерами, зменшення обсягу продажів, зменшення клієнтської бази), соціальні опитування задокументовані або зафіксовані на відео. Усі ці показники безпосередньо пов’язані з тим, наскільки відомим та популярним є комерційне найменування/торговельна марка позивача.

Доведення факту розповсюдження інформації саме відповідачем має бути підтверджено відповідними документами: копіями газет, відеозаписів, роздруківками інтернет-сторінок, а також документами, які підтверджують, що той чи інший засіб масової інформації належить саме відповідачу.

Збираємо докази

Якщо спірна інформація роз­мі­щена в мережі Інтернет, перш ніж звер­татися до суду, позивачу ­ необхідно убезпечитись від можливого видалення такої інформації з сайту. На відміну від наших сусідів — росіян, у нашій державі не практикують засвідчення інтернет-сторінок нотаріусами, тому потенційним позивачам доцільно ініціювати проведення експертного дослідження телекомунікаційних систем (обладнання) та засобів. Висновок такого дослідження не лише підтвердить факт розповсюдження спірної інформації в мережі Інтернет, але й убезпечить позивача від видалення такої інформації.

Одним із найважливіших аспектів розгляду справ про захист ділової репутації є визначення приналежності спірної інформації до фактичних даних чи оціночних суджень. Суди не схильні ретельно аналізувати кожне з розповсюджених тверджень на предмет його приналежності до фактичних даних чи оціночних суджень. Саме тому, аби суд у своєму рішенні не обмежився однією фразою, що спірна інформація є оціночними судженнями, а тому не підлягає спростуванню, позивачам необхідно детально описувати, чому він вважає це твердження не оціночним судженням з посиланням на норми закону. Актуальною в даному випадку є практика Європейського суду з прав людини, зокрема справа Лінгенса, в якій було сформовано чітку судову позицію: наявність фактів можна довести, а наявність оціночних суджень — ні. Саме цим принципом має керуватися позивач при аналізі в своїй позовній заяві тих чи інших тверджень на предмет приналежності їх до оціночних суджень чи фактичних даних. Доцільно отримати експертний висновок лінгвістичного дослідження, який чітко визначить, є спірні твердження оціночними судженнями чи ні.

Хоча ані висновок експертного дослідження телекомунікаційних систем (обладнання) та засобів, ані висновок лінгвістичного дослідження не матимуть для суду обов’язкової сили і досліджуватимуться нарівні з іншими доказами, наявність цих документів у будь-якому випадку посилюватиме правову позицію позивача в процесі.

Особливу увагу необхідно приділити питанню встановлення факту розповсюдження негативної інформації в телевізійному просторі (телепередачах, новинах тощо), адже довести в судовому процесі факт розповсюдження такої інформації дуже складно.

У першу чергу варто пам’ятати, що відповідно до Закону України «Про телебачення і радіомовлення» всі телепередачі, які транслювалися телеканалом, повинні бути записані і зберігатися протягом чотирнадцяти днів від дати їх розповсюдження, якщо в цей строк не буде подано скаргу щодо їхнього змісту. Після того як мине чотирнадцятиденний строк, такі передачі видаляються. Саме тому, якщо особа вважає розповсюджену в телевізійному ефірі інформацію такою, що стосується її ділового іміджу, вона має право подати скаргу до відповідної телекомпанії, що сприятиме збереженню запису такої телепередачі. Якщо ж чотирнадцятиденний строк на пред’явлення скарги пропущено, довести, що така інформація транслювалася в телеефірі фактично неможливо. Винятком є ще одна норма зазначеного закону, яка визначає необхідність телерадіоорганізації вести журнал обліку передач, в якому повинні фіксуватись дата випуску, час початку і закінчення передачі; назва і тема передачі; прізвища авторів і ведучих передачі; мова передачі. Такий журнал зберігається протягом року з дня останнього запису в ньому. Проте, як правило, всі телекомпанії необхідність ведення такого журналу ігнорують, що ускладнює процедуру спростування недостовірної інформації, розповсюдженої в телевізійному просторі.

Таким чином, при зверненні юридичної особи до суду з позовною заявою про захист її ділової репутації головне, що необхідно позивачу для досягнення бажаних результатів, це встановити суб’єктний склад відповідачів у справі, за результатами чого визначити підвідомчість спору; зібрати докази поширення недостовірної інформації, поширення її саме відповідачами та докази заподіяння шкоди діловій репутації, вдаючись до залучення експертних висновків; чітко прописати, які саме конкретні відомості принижують ділову репутацію юридичної особи та чи можна зарахувати їх до фактичних даних. Дотримання подібного алгоритму та використання позивачем усіх можливих способів доведення своєї позиції є гарантом повного та всебічного розгляду справи судом і, як результат, — ухвалення очікуваного рішення.

Складно, але можливо

Олег Гринь,
юрист МЮГ AstapovLawyers 

Попри відсутність на законодавчому рівні чітко налагодженого механізму, захист ділової репутації юридичних осіб в українських судах є цілком можливий. Для досягнення позитивного результату необхідно враховувати два основних аспекти: отримання доказової бази та оперативність в її збиранні та поданні позову. Залежно від суб’єктного складу, позов подається до господарських судів — якщо позивачем та відповідачем є юридичні особи або фізичні особи — підприємці, чи до загальних судів — якщо сторонами спору є хоча б одна фізична особа.

При ініціюванні судового спору необхідно враховувати, що відповідно до пункту 15 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» від 27 лютого 2009 року № 1 юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є доведеність таких обставин: поширення інформації (доведення її до відома хоча б однієї особи у будь-який спосіб); поширена інформація стосується позивача; поширена інформація є недостовірною (містить неправдиві, неточні, неповні або перекручені відомості); причино-наслідковий зв’язок між поширенням інформації та заподіянням шкоди діловій репутації позивача.

Кожна із наведених вище обставин має бути доведеною позивачем та підтвердженою відповідними доказами. У випадку, наприклад, із поширенням недостовірної інформації в мережі Інтернет необхідно зафіксувати, що певна інформація у певний проміжок часу знаходилася на певному інтернет-ресурсі. При цьому треба враховувати, що простих роздруківок інтернет-сторінок може бути недостатньо, оскільки такі роздруківки суд може визнати неналежними доказами. Отже, альтернативою може бути протокол огляду інтернет-сайту, що складається та нотаріально посвідчується нотаріусами Російської Федерації. Якщо ж інформація була поширена телеканалами, можливо звернутися до Національної ради з питань телебачення та радіомовлення, яка здійснює моніторинг діяльності телеканалів та яка може надати інформацію щодо трансляції відповідної інформації.

Варто також пам’ятати, що у випадку із поширенням інформації, що не є негативною, обов’язок доказування її недостовірності лежить на позивачеві. Утім, якщо ділова репутація захищається у зв’язку із поширенням негативної про позивача інформації, обов’язок доказування її достовірності згідно з частиною 3 статті 277 ЦК України покладається на автора цієї інформації або на особу, що її поширила. Це є правовою презумпцією, що підтверджується пунктом 8 Інформаційного листа Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування господарськими судами законодавства про інформацію» від 28 березня 2007 року № 01-8/184.

Особливу увагу необхідно приділяти доведенню причинно-наслідкового зв’язку між поширенням інформації та заподіянням шкоди діловій репутації юридичної особи. А у випадку із вимогами щодо стягнення немайнової (моральної) шкоди — із обґрунтуванням суми такої шкоди. У цьому випадку доцільно звернутися до фахівців, які можуть оцінити збитки та за допомогою спеціальних знань встановити зв’язок між поширеною інформацією та завданими збитками.

Щодо часових меж, необхідно враховувати, що у випадку поширення інформації, що завдає шкоди діловій репутації юридичної особи в засобах масової інформації, статтею 258 ЦК України передбачено спеціальну позовну давність — один рік. Зазначений строк на звернення до суду починає відлік з моменту, коли особа довідалася або могла довідатися про поширення зазначеної інформації. Крім цього, потрібно не зволікати із фіксацією факту поширення інформації, що із плином часу може бути ускладнена.

У випадку поширення інформації за кордоном, що завдає шкоди діловій репутації української компанії, можливо звертатися до судів, на території яких здійснювалося таке поширення. Однак у кожному окремому випадку приділяти особливу увагу обґрунтуванню юрисдикції суду цієї країни шляхом надання відповідних доказів.

Найефективніший спосіб

Антон СІНЦОВ,
заступник керівника судового департаменту AO AVER LEX

Здійснення захисту ділової репутації в судовому порядку є одним із найбільш складних за своєю правовою природою судових процесів. Адже суди, незважаючи на наявність численних рекомендацій та роз’яснень, все ще допускають порушення законодавства, що регулює захист ділової репутації.

Так, при судовому розгляді справ не завжди повно з’ясовуються обставини поширення неправдивих, неточних або неповних відомостей, що дискредитують спосіб ведення чи результати господарської діяльності юридичної особи. Усе це призводить до прийняття помилкових судових рішень.

Отже, при здійсненні захисту ділової репутації в національних судах кожна юридична особа має бути готова до тривалої тяганини при розгляді таких справ.

З моменту приєднання України до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї запроваджено практику звернення до Європейського суду з прав людини (Суд), оскільки серед українських судів є досить велика проблема визначення пріоритетів при здійсненні правосуддя під час розгляду справ щодо захисту ділової репутації.

Така проблема пов’язана передусім з недосконалістю нашого законодавства. Оскільки, на жаль, нинішній стан законодавства дозволяє іноді неоднаково тлумачити правові норми, які регулюють захист особистих немайнових благ — честі, гідності та ділової репутації.

При зверненні до Суду з приводу порушеної ділової репутації кожна юридична особа може розраховувати на те, що, по-перше, Конвенція дасть змогу не лише встановити факт порушення, але й вимагати матеріального відшкодування заподіяної шкоди. По-друге, рішення Суду є обов’язковим для виконання.

Отже, після проходження всіх інстанцій національного судочинства саме звернення до Європейського суду є одним із найефективніших способів захисту прав юридичної особи.

Перед ініціюванням юридичною особою судового спору щодо захисту своєї ділової репутації необхідно провести ряд підготовчих заходів, які стануть у нагоді під час розгляду справи.

Так, подаючи позовну заяву, не зайвим буде отримати експертний висновок психолого-лінгвістичного дослідження. Це дасть змогу підтвердити факт, що інформація є справді негативною, стосується саме позивача та викладена у формі тверджень.

Крім того, юридична особа — позивач має доводити в суді лише факт розповсюдження недостовірної інформації, тобто інформації, яка не відповідає дійсності. У суді треба встановити три обставини: 1) інформація поширена; 2) інформація негативна та не відповідає дійсності; 3) інформація принижує честь, гідність та ділову репутацію. Якщо суд встановить, що немає однієї з таких обставин і негативна інформація відповідає дійсності, то він виносить рішення про відмову в позові.

Отже, перш ніж звертатися до суду, позивач повинен зібрати всі необхідні докази, що спростовуватимуть негативну інформацію, поширену відповідачем.