Судова практика: Техніка виконання

Остання редакція Закону України «Про виконавче провадження» набула чинності у січні 2013 року, але удосконалення інституту виконання судових рішень потребує більш системних зрушень

Володимир СЕМЧУК,
керівний партнер мережі судової практики VSLitigation

Ситуація з виконанням судових рішень продовжує бути, м’яко кажучи, складною. Дещо поліпшує стан справ зменшення кількості судових розглядів за останній рік. Але це поліпшення не є результатом змін у роботі системи виконання судових рішень. Коли набув чинності Закон України «Про виконавче провадження», у багатьох практикуючих юристів було очікування, що це надасть поштовх для подальших позитивних змін. Адже неодноразово наголошувалося на тому, що ефективність роботи судової системи, ставлення людей до судових рішень значною мірою залежить від реальності виконання рішення. Якщо немає реальної перспективи виконання, звернення до суду не призводить до відновлення порушених прав, відстоювання інтересів, а тому напрошується висновок, що в такому зверненні немає потреби.

Якщо такого висновку доходитимуть потенційні сторони процесу дедалі частіше, в певний час обов’язково зміниться загальне ставлення до судового розгляду як правового механізму захисту прав громадян.

Ставлення сторін судового розгляду до виконання судового рішення є таким, як до певної майже віртуальної стадії судового розгляду, яка відірвана від реального та потрібного механізму відновлення прав. Без кардинальних змін реформування системи виконання рішень перспектив поліпшення не дочекатися: певних змін до законодавства вже не достатньо. Або система виконання рішень матиме дієві правові механізми, щоб виконувати покладені на неї функції, або постане питання про доцільність такої системи, адже всім стане зрозуміло, що рішення може бути, а виконання — не дочекатися. Якщо для цього потрібно підпорядкувати систему виконання під контроль судової системи, треба спробувати, а якщо доцільним є інший напрямок реформування, його потрібно знайти та рухатися ним. Але треба це робити негайно, інакше про цивілізовані правові шляхи вирішення спорів, відновлення прав доведеться забути надовго.

Виконавче провадження

Шляхи вирішення спірних ситуацій між стягувачем, боржником та державною виконавчою службою. Виконання рішень судів, за яким боржник зобов’язаний особисто вчинити певні дії. Практичний аспект

Олександра ПЕТРОВСЬКА-ІВАНІЧЕНКО,
старший юрист ТОВ «Кушнір, Яким’як та Партнери»

Право фізичних і юридичних осіб на оскарження рішень, дій або бездіяльності державних виконавців закріп­лено у статті 13 Закону України «Про державну виконавчу службу», частині 3 статті 6, частині 1 статті 12, статті 82 Закону України «Про виконавче провадження». Перелік рішень, які може ухвалювати державний виконавець, та вимоги до змісту цих документів наведено в Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 2 квітня 2012 року № 512/5 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 2 квітня 2012 року за № 489/20802. Згідно з пунктом 1.5 цієї Інструкції державний виконавець прий­має рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складання актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідом­лень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених Законом та іншими нормативно-правовими актами.

Водночас необхідно звернути увагу, що перелік рішень, які може ухвалити державний виконавець, не є вичерпним, а тому незалежно від того, яким шляхом оформлені рішення, всі вони можуть бути оскаржені. Крім рішень державного виконавця, оскарженню підлягають рішення інших посадових осіб державної виконавчої служби. До них належать начальник відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, та керівник вищого органу державної виконавчої служби. Оскарження рішень, дій або бездіяльності посадових осіб державної виконавчої служби може здійснюватися в адміністративному та/або судовому порядку. Відповідно до частини 1 статті 82 Закону України «Про виконавче провадження» рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби можуть бути оскаржені стягувачем та іншими учасниками виконавчого провадження (крім боржника) до начальника відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, або до керівника відповідного органу державної виконавчої служби вищого рівня чи до суду. Оскарження стягувачем та іншими учасниками виконавчого провадження (крім боржника) рішення, дії або бездіяльності державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби в адміністративному порядку не позбавляє їх можливості звернутися до суду зі скаргою. Згідно з частиною 2 статті 82 Закону України «Про виконавче провадження» боржник має право оскаржувати рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби винятково в судовому порядку.

Дмитро БУТ,
юрист АО Arzinger

Рішенням суду боржник — фізична особа був зобов’язаний знести за власний рахунок самовільно побудовані споруди, розташовані на земельній ділянці, що належить стягувачу.

Боржник всіляко ухилявся від виконання рішення суду, навіть не отримував повідомлення, попередження та постанови державного виконавця.

Статтею 75 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що у разі якщо виконати рішення без участі боржника неможливо, державний виконавець накладає на боржника штраф та вносить подання (повідомлення) правоохоронним органам для притягнення боржника до відповідальності згідно із законом, після чого виносить постанову про закінчення виконавчого провадження. І все починається з початку.

Як правило, вказані дії державного виконавця не призводять до виконання судового рішення боржником: державний виконавець у постанові зазначає, що він повідомив боржника про зміст виконавчого документа, але боржник його не виконує і повертає виконавчий документ без виконання.

У цьому аспекті дуже важливим фактором була активна позиція представників стягувача та взаємодія органу виконання з судом, який прийняв рішення. Завдяки зверненню державного виконавця до суду із заявою про роз’яснення подальшого порядку виконання судового рішення — рішення суду було виконане. Суд надав роз’яснення органу виконання, що ухилення боржника від виконання судового рішення є підставою для його примусового виконання органом виконання — знесення вказаних у рішенні споруд із віднесенням витрат на боржника. Після чого стягувач, відповідно до статті 42 Закону, провів авансування витрат на організацію та проведення виконавчих дій.

Через деякий час рішення суду було виконано повністю без участі боржника, але з обов’язковим його повідомленням про проведення всіх виконавчих дій.

Спори з державною виконавчою службою. Практичний аспект

Тетяна МАТЯШ,
старший юрист практики судових спорів та медіації АО «Юскутум»

Відповідно до змін до Закону України «Про виконавче провадження» 2010 року, боржник може подати скаргу лише до суду. Начальнику ВДВС скаргу подають лише стягувач та інші учасники виконавчого провадження. Хоча практика показує, що скарга начальнику в більшості випадків є неефективною та недієвою. До Міністерства юстиції скаргу можна подати лише на начальника управлінь ДВС, раніше можливо було і безпосередньо на самого виконавця.

Є і позитивні зміни в Законі 2010 року. При накладенні ареш­ту на заборону відчуження майна витяг з реєстру автоматично надсилається інформаційним центром власнику майна (у даному випадку — боржнику), що дуже допомагає боржнику, позаяк державний виконавець часто не надсилає ані постанови про відкриття виконавчого провадження, ані постанову про накладення арешту. Це дає змогу боржнику вчасно відреагувати на дії виконавця, оскарживши їх, бо відповідно до статті 31 Закону постанова про відкриття виконавчого провадження надсилається рекомендованим листом з повідомленням про вручення.

Багато проблем із визначенням підсудності в судах у спорах із ДВС. Наприклад, у разі подання позовної заяви про зняття арешту з нерухомого майна та виключення його з акта опису, особливі складнощі виникають у разі виконання ДВС рішення господарського суду. Якщо фізична особа вважає, що нак­ладено арешт на майно, яке належить їй, а не боржнику — юридичній особі, вона, за ЦПК України, повинна звертатися до місцевого суду загальної юрисдикції, але Вищий спеціалізований суд і Верховний Суд України вважають, що суди загальної юрисдикції не повинні втручатися у процес виконання рішень господарських судів.

Крім того, і ЦПК України, і КАС України, і частина 5 статті 82 Закону України «Про виконавче провадження» передбачають розгляд справ за скаргами на дії ДВС. Різниця полягає лише в суті оскаржуваних дій, розділити на практиці які судам виявляється досить важко. Тому зараз практика судів двояка — і місцеві суди загальної юрисдикції, і адміністративні суди приймають такі скарги до розгляду.

Також редакція Закону України «Про виконавче провадження» 2010 року позбавила виконавців ряду прав та обов’язків, унаслідок чого часто виникають ситуації, коли боржник просто зобов’язаний звертатися до суду зі скаргою на ДВС. Наприклад, у разі накладення арешту на майно боржника, якому в подальшому судом було надано відстрочку, Законом не надано право виконавцю зняти арешт з майна, хоча боржник має повне право займатися господарською діяльністю без обмежень його права на відчуження майна чи користування коштами, оскільки несплата боргу законно відстрочена судом. Більше того, в цій ситуації скарга на дії виконавця недоцільна, бо з його боку не було порушено норми Закону, але для боржника іншого законного механізму не передбачено.

Також майже немає судової практики у спорах про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, з підстав неможливості виконання зобов’язання у зв’язку з обставиною, за яку жодна із сторін не відповідає (стаття 117 ГПК України та стаття 607 ЦК України). Наприклад, боржник декілька років не сплачує борг за виконавчим провадженням, який виник у нього внаслідок зобов’язань за інвестиційним договором у сфері будівництва. Протягом цього часу боржник втратив можливість здійснювати будівництво (втрата права користуватися земельною ділянкою, не отримання дозволів на будівництво тощо), тобто виконувати умови інвестиційного договору він не може з обставин, які від нього не залежали. У такому випадку господарський суд може визнати наказ таким, що не підлягає виконанню, а виконавець зобов’язаний повернути виконавчий документ без виконання і закінчити виконавче провадження.

Спори з державною виконавчою службою. Практичний аспект. Які зміни в останній редакції Закону виявилися найбільш ефективними на практиці?

Антон КУЦ,
адвокат, керівник практики судових спорів і медіації АО «Юскутум»

Незважаючи на позитивну динаміку впровадження більш дієвих заходів впливу на боржника для примусового виконання рішення, кредитор усе одно повинен активно долучатися до виконавчого провадження.

Найдієвішими інструментами стягнення заборгованості є арешт і реалізація майна, арешт на кошти та інші цінності боржника, обмеження у праві виїзду боржника — фізичної особи або керівника боржника — юридичної особи за межі України.

Визначимо необхідні дії кредитора для ефективного використання зазначених інструментів.

Для своєчасного виявлення майна боржника необхідно заздалегідь надати запити до відповідних державних органів. Обмежити відчуження такого майна шляхом забезпечення позову та накладення арешту. Стежити за процедурою його реалізації виконавцем. Вважливо також зазначити, що таке обмеження поширюється не тільки на розпорядження майном, а й на деякі аспекти його використання, а саме: виїзд/переміщення його за кордон. Тобто особа, відповідно до законодавства, не може виїхати за територію України на авто, яке знаходиться під арештом.

Законодавство не обмежує боржника в кількості банківських рахунків. Отже, ще на стадії розгляду справи необхідно накласти арешт на всі відомі рахунки, а також на ті, що будуть виявлені. При цьому інформацію про рахунки боржника можна отримати в податковій інспекції, у контрагентів боржника, під час звернення до нього для проведення платежу, зі старих платіжних/бухгалтерських документів.

Щодо обмеження права виїзду за кордон. Тема достатньо багато обговорюється в аспекті можливого порушення конституційних прав особи, але вважаю, що це обмеження є дієвим. Позаяк, по-перше, унеможливлює виїзд боржника за кордон з метою уникнення виконання, в тому числі на постійне проживання, по-друге, має нематеріальний характер, а отже, є ефективним для спонукання до виконання зобов’язань осіб, які «передали» все майно родичам чи підставним особам і взагалі не звертають уваги на відкрите щодо них виконавче провадження. Треба також попередити кредиторів про необхідність отримання інформації про наявність закордонного паспорта боржника — фізичної особи або керівника боржника — юридичної особи, його дані до встановлення такого забезпечення.

Юлія ВАСИЛЕНКО,
юрист ТОВ «Кушнір, Яким’як та Партнери»

Останні зміни до Закону України «Про виконавче провадження» набули чинності 19 січня 2013 року. Так, прийнятим Законом доповнено перелік підстав для відмови у відкритті виконавчого провадження, внесено зміни щодо підстав зупинення виконавчого провадження, закінчення виконавчого провадження, а також доповнено положення щодо наслідків завершення виконавчого провадження.

Відповідно до таких змін унеможливлено здійснення виконавчого провадження щодо боржника, стосовно якого відкрито ліквідаційну процедуру — заяви стягувачів про відкриття виконавчого провадження не приймаються, а відкриті виконавчі провадження підлягають закриттю державними виконавцями.

Крім того, такі зміни створюють обов’язок державного виконавця не тільки винести постанову про закінчення виконавчого провадження у разі офіційного оприлюднення повідом­лення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, а й надіслати виконавчий документ до господарського суду, який прийняв постанову про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.

При цьому при передачі виконавчого листа до суду виконавець не знімає арешт з майна та не скасовує інші вжиті державним виконавцем заходи примусового виконання рішень, що можуть бути використані виконавцем у разі повторного пред’явлення кредитором виконавчого документа.

На практиці такі зміни допомагають кредиторам більш оперативно реагувати на зміни платоспроможності боржника, оскільки тепер їм не треба встановлювати, який саме суд розглядає таку справу, витрачати час на отримання та передачу документів від виконавчої служби до суду.

Більше того, такі зміни перешкоджають боржникам уникати своїх зобов’язань. Якщо раніше між закриттям справи про банкрутство та повторним відкриттям виконавчого провадження минав певний час, протягом якого боржник міг оперативно реалізувати своє майно, позбавивши кредитора можливості задовольнити свої законні вимоги, тепер такий шлях для боржника закрито.