Є питання: Справи честі

Андріанна Мартинів,
юрист ЮФ «ОМП»

Мережа Інтернет є як дієвим інструментом для позитивної реклами певної продукції, так і не менш дієвим способом завдання шкоди діловій репутації юридичної особи. І захистити цю репутацію не завжди є легким завданням, про що свідчить і судова практика

Не є поодинокими випадки, коли ображені працівники або конкуренти анонімно розміщують і поширюють в Інтернеті негативні відзиви про конкретних «гравців ринку». Звісно, наслідки розміщення та поширення таких відомостей можуть бути вельми несприятливими та знизити позиції юридичної особи на ринку товарів та послуг. Не встановлюючи факту, чи такі «відгуки» є правдивими, або нав­паки — наклепом, будь-який власник підприємства бажає спростування та видалення таких відомостей, а іноді й стягнення на свою користь завданої шкоди та упущеної вигоди.

Постає питання: яким чином захищати права особам, діловій репутації яких завдана шкода розміщенням та поширенням неправдивих, дискредитаційних відомостей у мережі Інтернет?

На перший погляд, усе досить просто. Адже в чинному законодавстві чітко розкрито зміст таких юридичних конструкцій, як «недос­товірна інформація», «дискредитація юридичної особи». Також наявна презумпція, що негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного. У постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» № 1 від 27 лютого 2009 року, визначено суб’єктів, які несуть відповідальність за анонімне розміщення недостовірної інформації в Інтернеті, «якщо автор поширеної інформації невідомий або його особу та/чи місце проживання (місцезнаходження) неможливо встановити, а також коли інформація є анонімною і доступ до сайту вільним, належним відповідачем є власник веб-сайту». Однак на практиці ця ситуація вик­ликає труднощі.

Зрозуміло, що ідентифікувати фізичну особу, яка розмістила недос­товірну інформацію про юридичну особу в мережі Інтернет, вкрай важко, тому передбачена можливість звернутися з позовом до власника інтернет-ресурсу.

Персональна проблема

Етап перший — встановлюємо персональні дані власника сайту. Адже неможливо подати позов про захист ділової репутації, не зазначивши особу відповідача, оскільки сам веб-сайт не є суб’єктом господарських або цивільних правовідносин.

Однак наскільки просто, або нав­паки — складно, встановити особу — власника інтернет-ресурсу? Зазви­чай на веб-сайтах є спеціальна графа, де вказуються контакти, іноді навіть зазначається організаційно-правова форма та найменування особи, якій він належить. Однак, як свідчить практика, «тематичні сайти», що створені для обговорення компаній — роботодавців, «чорні списки», «книги скарг», різноманітні форуми не містять даних про власника сайту.

За таких умов можна піти шляхом встановлення власника доменного імені. Для цього необхідно звернути увагу на «адресу» доменного імені, наприклад org.ua, ua, ru. Якщо пощастить, то таку інформацію можна «здобути» за допомогою мережі Інтернет. Приміром, якщо необхідно встановити особу власника одного з доменних імен реєстратора ua, .ua, gov.ua, edu.ua., то це можна зробити за допомогою пошукової системи, яка розміщена на сайті ТОВ «Хостмайстер». Проте часто найменування юридичної особи — власника сайту там не вказується, така інформація є закритою.

Адвокатський запит також не зможе допомогти встановити власника такого сайту. Підприємства, що надають послуги з адміністрування доменних імен, часто на адвокатські запити відповідають чітко і коротко: «Запитувана вами інформація про власника доменного імені не може бути розкрита третім особам відповідно до чинних законів «Про ­захист персональних даних» та «Про телекомунікації». Зазначена інформація може бути надана за наявності письмової згоди споживача або на запит суду».

У такому випадку можна стверджувати, що компанії-реєстратори правомірно відмовляють у наданні інформації про найменування власника сайту. Законом України № ­2297-VI забороняється поширювати відомості, що мають у своєму змісті персональні дані про особу без надання її згоди на це у письмовій формі. Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 20 січня 2012 року № 2-рп/2012, персональні дані про особу належать до інформації з обмеженим доступом. Частиною 2 статті 24 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» визначено, що за адвокатським запитом не може бути надана інформація з обмеженим доступом і копії документів, в яких міститься інформація з таким правовим режимом.

Однак, згідно зі статтею 18 Закону України № 2297-VI, така відмова може бути оскаржена в суді. І якщо ви доведете, що встановлення особи власника домену справді допоможе припинити дії, що порушують ваше право, то суд ухвалою може зобов’язати компанію-реєстратора «відкрити» персональні дані про таку особу.

Інформацію в Інтернеті складно зафіксувати, а особа — власник веб-сайту має всі можливості для того, щоб знищити таку інформацію, змінити, а то й узагалі відчужити доменне ім’я. Відтак, необхідно діяти на випередження — звертаючись з позовом до суду, подавати і заяву про забезпечення позову. У такій заяві необхідно просити накладення судом заборони на власника веб-сайту щодо вчинення дій з відчуження доменного імені та змінення або видалення негативної інформації, що розміщена.

Доказова база

Другим етапом є збирання доказів в обґрунтування позовних вимог. Яким чином довести, що на сайті розміщена і поширена інформація, яка завдає шкоду діловій репутації? Перш за все, необхідно розмежовувати дотичні поняття «оціночні суд­ження» та «відомості, які завдають шкоду діловій репутації», оскільки відповідно до статті 30 Закону України «Про інформацію» ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлювання оціночних суджень.

Зокрема, Харківський апеляційний господарський суд у постанові від 16 липня 2013 року (справа № 922/1096/13) відмовив у задоволенні позовних вимог, мотивуючи своє рішення тим, що на сайті вис­ловлені саме оціночні судження. У рішенні також зазначено, що оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовностилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири).

З метою обґрунтування правової позиції, що розміщена та поширена інформація не підпадає під категорію оціночних суджень, належними і допустимими доказами, пропонується залучити фахівця, який надасть експертний висновок. Або уже під час судового процесу просити суд призначити лінгвістичну експертизу.

Загалом, аналізуючи судову практику, можна констатувати, що позивачі доволі «легковажно» ставляться до процесу доказування факту завдання шкоди діловій репутації, тобто не надають в обґрунтування своїх позовних вимог належні докази, адже «комп’ютерне фото сайту» не є «надійним» доказом. При цьому суд не має своїм обов’язком здійснювати доказування в справі на користь однієї із сторін. А за умов ненадання позивачами належних доказів більшість справ завершуються відмовою в задоволенні позовів про захист ділової репутації. Так, Вищий господарський суд України в постанові від 11 вересня 2013 року (справа № 5011-76/17655-2012) відмовив у задоволенні позовних ­вимог, мотивуючи, що «твердження скаржника про завдання шкоди діловій репутації не знайшли свого підтвердження. Оскільки сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами». Аналогічних висновків дійшов і Вищий адміністративний суд України у справі № ­5011-58/12399-2012, про що прийнято постанову від 20 травня 2013 року. На жаль, перелік рішень суду, де відмовлено в позовних вимогах про захист ділової репутації юридичних осіб, можна продовжити…

Утім, забезпечити надання позивачем належних доказів, які можуть підтвердити факт розміщення і поширення недостовірної інформації, реально. Щоправда, зробити це досить нестандартно та витратно.

Зокрема, є теоретична можливість звернутися до Державної служби інтелектуальної власності зі скаргою про порушення ділової репутації в мережі Інтернет. Ця можливість є актуальною, коли порушення ділової репутації пов’язане із незаконним використанням торгової марки або інших об’єктів інтелектуальної власності. У такій скарзі необхідно просити зафіксувати факт порушення в мережі Інтернет. Зазначений неюрисдикційний спосіб захисту порушених прав передбачений підпунктом 23 пункту 4 положення про Державну службу інтелектуальної власності України. У згаданому положенні закріплено, що цим органом здійснюється державний нагляд (контроль) за дотриманням суб’єктами господарювання всіх форм власності вимог законодавства у сфері інтелектуальної власності. Однак в силу того, що немає жодного нормативного акта, який деталізував би процедуру здійснення такої перевірки, державні інспектори з питань інтелектуальної власності на практиці не знають, яким чином здійснити такий вид контролю. Хоча, як убачається, для фіксації такого порушення достатньо, щоб уповноважений державний орган склав акт перевірки.

Можна звернутися за допомогою до сусідів, зокрема Російської Федерації або Республіки Казахс­тан, де є так званий електронний нотаріус, тобто можливість надання окремих видів нотаріальних дій в електронному вигляді, у тому числі фіксація і посвідчення: інформації, яка міститься на сайтах, інтернет-сторінках, відправки електронного листа (е-контент). На жаль, українські нотаріуси подібних нотаріальних дій не здійснюють. Відтак, можна звернутися до електронного нотаріуса в Росії чи Казахстані та здійснити нотаріальне посвідчення факту розміщення та поширення інформації в Інтернеті, що завдає шкоду діловій репутації юридичної особи. Але цей документ потрібно легалізовувати (ставити апостиль), оскільки ­українське законодавство «не знає» такого виду документів. У відношенні таких документів може вимагатися додатково і їх нотаріально посвідчений переклад уже в Україні.

Шкідливий вимір

Третім етапом є доказування розміру заявленої шкоди в грошовому еквіваленті. Теоретично є можливим стягнути моральну та майнову шкоду, що завдані такою недостовірною інформацією.

У контексті моральної шкоди достатньо, щоб дії правопорушника створювали реальну загрозу зменшення нематеріального блага. Зокрема, у статті 23 Цивільного кодексу України підставою для виникнення права на компенсацію моральної шкоди вказані дії, що лише створюють загрозу порушення ділової репутації (поширення недостовірної інформації). Однак необхідно обґрунтувати заявлений розмір відшкодування.

У Податковому кодексі України вартість ділової репутації визначається як гудвіл. Гудвіл — це нематеріальний актив, вартість якого визначається як різниця між ринковою ціною та балансовою вартістю активів підприємства як цілісного майнового комплексу, що виникає в результаті використання найкращих управлінських якостей, домінуючої позиції на ринку товарів, послуг, нових технологій тощо. Вартість гудвілу не підлягає амортизації і не враховується під час визначення вит­рат платника податку, щодо активів якого виник такий гудвіл.

Гудвіл як нематеріальний актив підлягає бухгалтерському обліку, однак, якщо бухгалтерського обліку гудвілу юридична особа не здійснює, то в межах судового процесу можна просити суд призначити спеціальну експертизу або звернутися до відповідного фахівця самостійно. В останньому випадку «вартість ділової репутації» буде відображена у звіті (­висновку) оцінки вартості гудвіла. Можна наводити й інші докази, наприклад зменшення кількості споживачів продукції, зниження прибутку, однак такі докази не мають самостійного значення, бо є не безспірними, відтак, надаючи такі докази, складно довести причинно-наслідковий зв’язок.

Загалом довести в судовому порядку факт завдання і розмір шкоди діловій репутації юридичної особи є можливим. Та варто відзначити, що така процедура надто складна і не базується на чітких нормах законодавства. Тож особи — власники інтернет-ресурсів зловживають своїм правом на обмеження доступу до їхніх персональних даних.

10 жовтня 2013 року Європейський суд з прав людини оголосив рішення в справі «Делфі АС» проти Естонії», в якому погодився з думкою національних судів, що організація несе відповідальність за коментарі, які читачі залишають на сайті такої організації. Відповідно, практика Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права в Україні, має враховуватися національними судами при вирішенні подібних спорів.

Убачається, що є об’єктивна необхідність доопрацювання норм, які регулюють правовідносини щодо захисту ділової репутації в мережі Інтернет. Зокрема, йдеться про створення єдиного реєстру власників доменних імен, надання права українським нотаріусам посвідчувати відомості, що розміщенні на інтернет-ресурсах.