Особистість: Порядок денний Дмитра Шпенова

Народний депутат та заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань верховенства права та правосуддя Дмитро Шпенов є одним із тих народних обранців, чия законотворча та загалом парламентська діяльність, зокрема щодо реалізації судової реформи, є помітною та час од часу викликає дискусії. Відповісти на нагальні запитання запросив Дмитра Шпенова і «УЮ»

Пане Дмитре, ви є одним із розробників законодавчих актів, що забезпечують реалізацію судової реформи в Україні. Які можете підбити підсумки її проведення на цей момент?

Перший етап судової реформи стартував в Україні 2010 року з прийняттям президентського законопроекту «Про судоустрій і статус суддів», який кардинально змінив усю судову систему. Цей Закон визначив головні засади, принципи, на яких базується сфера судочинства, вдосконалив систему судоустрою в країні, процедуру добору суддівських кадрів, системно та уніфіковано змінив процесуальне законодавство.

Нині ми перебуваємо на другому етапі — це прийняття нових законів, кодексів, підзаконних актів, які приходять на зміну документам, що приймалися ще за радянських часів. Зокрема, було прийнято новий Кримінальний процесуальний кодекс України, готується новий закон про прокуратуру, подано проект змін до Конституції у сфері судочинства тощо.

Головною метою реформи, розпочатої главою держави, є повернення довіри громадян до судової системи, рівень якої багато років поспіль катастрофічно знижувався. Тому голов­ним підсумком я бачу навіть не схвальні оцінки реформ від наших європейських партнерів, а саме відновлення довіри українців до правосуддя. Якщо цей показник збільшуватиметься, ми рухаємося у правильному напрямку.

 

Що вдалося і що не вдалося зробити? Що можете відповісти на критику, яка наразі лунає на адресу судової реформи та Закону України «Про судоустрій і статус суддів»?

Багато років розмови про комплексне реформування українського судочинства залишалися лише розмовами. Зміни, якщо і вносилися, то мали фрагментарний характер, що розбалансовувало судову систему. Завдяки ініціативі та зусиллям Президента України Віктора Януковича було напрацьовано комплексний, системний підхід, який знайшов підтримку у Верховній Раді України та, нарешті, дав старт проведенню давно необхідних законодавчих змін.

Безумовно, на адресу Закону лунала певна критика, що є цілком природним у демократичному суспільстві. Деякі зауваження після обговорення в юридичному середовищі лягли в основу конкретних законопроектів, які було прийнято у парламенті, наприклад збільшення кількості суддів та деякі зміни у статусі Верховного Суду України. Зверніть увагу, наразі критики на адресу Закону стало значно менше. У цілому мій досвід показує, що головні напрями реформи сприймаються суспільством, професійним середовищем та суддями.

Серед позитивних змін, які одразу спадають на думку, відзначу електронний розподіл справ, який неабияк сприяє прозорості судового процесу. Варто згадати і нову систему відбору та призначення суддів. Поліпшилася ситуація й із суддівським самоврядуванням та в цілому фінансова незалежність суддів — уже з 2014 року судді отримуватимуть понад 14 тисяч гривень.

 

Наскільки Україна змогла наблизитися до світових стандартів правосуддя завдяки судовій реформі? Як оцінює цю реформу світова та, зокрема, європейська спільноти?

Відгуки наших європейських партнерів говорять самі за себе. Упродовж останніх трьох років тональність їхніх коментарів щодо реформи у сфері правосуддя має переважно схвальний характер. Лише протягом останніх кількох тижнів пролунали відповідні коментарі від посадових осіб Ради Європи, Венеціанської комісії, співдоповідачів моніторингового комітету ПАРЄ тощо.

 

Серед законопроектів, прийняття яких є умовою Угоди про асоціацію з ЄС, був і профільний для вашого Комітету законопроект № 2399 щодо виконання судових рішень. Які проб­леми він може розв’язати?

В Україні існує проблема систематичного невиконання судових рішень, боржниками за якими є державні органи, держпідприємства, а також юридичні особи, примусова реалізація майна яких заборонена законом. Це ставить нашу країну на нижчий рівень у сфері забезпечення прав людини та викликає серйозне занепокоєння наших європейських партнерів.

Законопроект № 2399 спрямований на розв’язання цієї проблеми. Він передбачає, що невиплачені за рішенням судів кошти буде визнано кредиторською заборгованістю держбюджету та буде сплачено за рахунок його коштів.

Також це дозволить заощадити державні кошти, що нині, за рішенням Європейського суду з прав людини, сплачуються позивачам, які звертаються за захистом свого права на виконання судових рішень.

 

На початку жовтня, після обговорення рекомендацій Венеціанської комісії та ОБСЄ до законопроекту щодо вдос­коналення законодавства з питань проведення виборів, юристи дійшли висновку, що не всі пропозиції можуть бути застосовані в українських умовах. З якими пропозиціями не згодні особисто ви?

Перш за все, наголошу на важливості власне дискусії, яка розгорнулася навколо вдосконалення виборчого законодавства. Дякуючи ініціативі Міністерства юстиції України, вперше за всю сучасну українську історію ми так ґрунтовно, комплексно та, що не менш важливо, завчасно підходимо до питання внесення змін до виборчого законодавства. Наразі вже проведено три круглих столи, на яких широким колом українських та міжнародних експертів, представниками громадськості, всіх парламентських політичних сил були обговорені пропозиції до проекту закону.

Справді, низка пропозицій Венеціанської комісії та ОБСЄ, на мою думку, є неприйнятною або, принаймні, несвоєчасною. Наприклад, пропонується переглянути розмір виборчого бар’єра. Але ж останні вибори показали, що найнижчий результат, який отримала партія, що пройшла до парламенту, — понад 10 % при прохідному бар’єрі у 5 %. Найбільший відсоток серед партій, що не подолали бар’єр, — лише трохи перевищує півтора ­відсотка. До того ж, у багатьох країнах Європи встановлено саме п’ятивідсотковий або більший бар’єр. Не можу погодитися також з пропозицією про передачу повноважень з реєстрації кандидатів за одномандатними округами від Центральної виборчої комісії до окружних виборчих комісій. При всій повазі до останніх, рівень їхньої кваліфікації, переважно, є суттєво нижчим, аніж у членів ЦВК. До того ж, ОВК є тимчасовим органом, спирається на відчутно менші організаційні ресурси, тому не завжди матиме достатню кількість часу та вільних рук для перевірки зазначених кандидатами даних. До речі, щодо цих питань аналогічної думки дотримуються і представники опозиційних сил. Важливо, що європейські фахівці почули позиції сторін у ході відкритої дискусії, почули їхні аргументи та змогли натомість висловити свої. Так само представники більшості та опозиції подивилися в очі один одному і висловили своє принципове бачення змін до закону.

 

Актуальним сьогодні є і «протистояння» президентського та опозиційного проектів змін до Конституції у сфері судоустрою. Президентський проект наразі викликає як схвальні відгуки, так і критику. Одна з претензій полягає в тому, що Президент матиме надто багато влади. Що можете сказати з цього приводу?

Я вважаю, що подібна критика не є обґрунтованою. На сьогодні участь Президента у процедурі призначення суддів є досить формальною, а в комплексі з іншими змінами цього законопроекту — зводиться взагалі до церемоніальної, як на цьому й наголошувалося, зок­рема, у висновках Венеціанської комісії з приводу Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Президент фактично засвідчуватиме рішення Вищої ради юстиції та Вищої кваліфікаційної комісії суддів, які проводять процедуру добору та приймають рішення щодо рекомендації особи на посаду судді, також він позбавляється права утворювати, реорганізовувати та ліквідовувати суди — ці повноваження переходять до парламенту.

Крім того, документ передбачає, що глава держави втрачає власну квоту в складі ВРЮ. Як на мене, про посилення повноважень Президента в таких умовах говорити важко.

 

Якими загалом є основні положення президентського законопроекту? Наскільки вони відповідають вимогами Ради Європи? Чи були враховані всі рекомендації Венеціанської комісії?

Кожна із змін, запропонованих у законопроекті, є виконанням рекомендацій Ради Європи та Венеціанської комісії.

Якщо говорити про конкретні положення, то, мабуть, найголовнішими з них є ініціативи щодо розширення конституційних повноважень ВРЮ та закріплення на конституційному рівні норм стосовно ВККС. Надзвичайно важливо, що переважну більшість у цих органах складатимуть саме судді. Такий принцип було започатковано ще з прийняттям Закону України «Про судоустрій і статус суддів», тепер його буде закріплено в Основному Законі держави. Посилюється роль Верховного Суду України як органу, що повинен забезпечувати однакове застосування норм законодавства всіма судами загальної юрисдикції.

Пропонується призначати суддів на посади одразу безстроково, без так званого випробувального п’ятирічного терміну, що також зробить їх більш незалежними у своїх рішеннях.

Вважаю великим позитивом і той факт, що від призначення та звільнення суддів усунений такий надзвичайно політизований орган, яким є парламент. Наведу приклад з життя. У моєму окрузі кілька років тому стався резонансний випадок. Депутат місцевої ради на відпочинку посварився з місцевим мешканцем, після чого застрелив його на порозі власного дому, на очах у родичів, у тому числі неповнолітньої дитини. За вироком суддів Довгинцівського райсуду злодія було засуджено до двох років умовно. Я вважав справою честі не лише зробити все для того, щоб злочинець отримав справедливе покарання, але й добитися того, щоб судді понесли відповідальність за винесення відверто незаконного рішення. Я спрямував відповідне звернення до Вищої ради юстиції, яка прийняла рішення та внесла до Верховної Ради України подання про звільнення суддів за порушення присяги. Проте подання було внесено напередодні виборчої кампанії до парламенту. У розпалі передвиборчих та післявиборчих пристрастей депутати близько півроку не могли знайти часу на прийняття постанови про звільнення цих суддів. Увесь цей час вони отримували заробітну плату від держави та виносили рішення Іменем України. Суддям було доб­ре відомо те, що обіймати посади їм залишилися лічені дні і, як можна було побачити і зі звернень громадян, і з Єдиного державного реєстру судових рішень, серед їхніх останніх рішень також траплялися більш ніж сумнівні, які були скасовані вищими судами.

Вважаю, що подібні справи мають розглядатися саме Вищою радою юстиції, до складу якої входять переважно судді, а також професіонали з усіх сфер юриспруденції, котрі мають величезний практичний та життєвий досвід і глибоке знання законодавства. Саме подання ВРЮ оперативно ставатиме основою для відповідних кадрових рішень глави держави.

 

Ви згадали питання посилення ролі Верховного Суду України. Недавно Комітет з питань правосуддя створив робочу групу з підготовки законопроекту щодо повноважень ВСУ. На якій стадії нині робота?

Ми бачимо, що є необхідність зміни повноважень Верховного Суду України, перегляду його статусу. Це питання активно обговорюється в професійному сере­довищі, суддівському корпусі, парламенті, де, зокрема, є декілька законопроектів, які пропонують різні підходи до цього питання.

Комітет прийняв рішення спільно опрацювати запропоновані законопроекти та вислухати існуючі позиції з цього приводу, залучивши до роботи представників Верховного Суду України, вищих судів, Мін’юсту, адвокатів та інших фахівців. Нині формується персональний склад робочої групи. Планується проведення низки публічних заходів із залученням громадськості, в ході яких ми спільно виробимо концепцію законопроекту.

 

Ви заявляли, що вважаєте проект змін до Конституції в сфері судоустрою від опозиційних сил непрохідним. Зокрема, через деякі процедурні моменти. А як оцінюєте сам проект?

Законопроект, запропонований опозицією, передбачає внесення змін до захищених частин Конституції, тому такий законопроект повинен вноситися або Президентом, або щонайменше 300 народними депутатами. На сьогодні під цим законопроектом є лише 165 підписів, тому його розгляд у парламенті є неможливим.

Навіть незважаючи на цей факт, на мою думку, опозиційний проект змін до Основного Закону є винятково політичним документом, орієнтованим лише на виборців і не має шансів на прийняття.

 

Які з прийнятих законопроектів вважаєте найбільш успішними за весь час своєї роботи у Верховній Раді України?

Одним із найбільш складних та фундаментальних законів, автором яких я виступав, був закон про всеукраїнський референдум. Нагадаю, що попереднє законодавство про референдум було прийняте ще 1991 року і не відповідало чинній Конституції та законам, тобто реалізувати на практиці норми щодо референдуму, а головне — впровадити в життя його результати, не було можливості. Таким чином, громадяни України були фактично позбавлені одного з базових інструментів народовладдя. Яскравим підтвердженням цього став референдум 2000 року, результати якого так і не були втілені у життя.

На адресу закону лунало чимало критики. Справді, є певні речі, які потребують вдосконалення, проте прий­няття Закону стало певною основою, затвердило юридичну модель проведення всеукраїнських референдумів у нашій державі і розблокувало інститут всеукраїнського референдуму як такого.

Безумовно, надзвичайно знаковим для мене був процес прийняття Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Він неодноразово проходив комітетські слухання, доопрацювання у підкомітеті з питань судоустрою та статусу суддів, який я на той час очолював. Через підкомітет проходили тисячі поправок до Закону. Лише мною було внесено кілька сотень поправок. Звичайно, період з моменту реєст­рації законопроекту і до прийняття його в цілому був одним із найнапруженіших у моїй роботі в парламенті, проте я пишаюся тим, що цей проект усе ж отримав підтримку залу і, як показує практика, виявився доволі якісним.

 

Які ще періоди роботи у парламенті запам’яталися найбільше?

Ще одним надзвичайно яскравим моментом став розгляд у Конституційному Суді України справи щодо скасування змін до Конституції 2004 року. Мені випала честь представляти у цій справі позицію 252 народних депутатів, які підписали відповідне конституційне подання.

Я дуже радий, що КСУ дослухався до висловлених тоді аргументів та скасував зміни до Конституції, визнав­ши, що вони були прийняті з порушенням процедури розгляду та прийняття.

Конституція України зразка 1996 року неодноразово визнавалася однією з найкращих конституцій світу, тоді як зазначені зміни призвели до значного розбалансування в роботі інститутів державної влади.

Стисло про головне Дмитро Шпенов

Освіта

З 1996-го по 2001 рік навчався у Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого, спеціальність «Правознавство».

З 2003-го по 2005 рік навчався у Харківському національному університеті ім. В.Н. Каразіна, спеціальність «Фінанси».

Законотворча діяльність

У парламенті працював над питаннями удосконалення статусу суддів та судоустрою, зокрема над розробкою та доопрацюванням Закону України «Про судоустрій і статус суддів», законопроектами, що регулюють питання діяльності третейських судів та оскарження і виконання третейських рішень.

Є співавтором та брав участь у доопрацюванні законопроектів, пов’язаних з вирішенням економічних та податкових питань, — щодо перерозподілу коштів екологічних фондів на користь місцевих бюджетів, створення умов для екологічної модернізації підприємств, безпеки використання ГМО; соціальних питань — Державної програми «Питна вода України», законопроектів, спрямованих на встановлення спеціального статусу міст, державного відзначення професії гірника, проведення пошуку і впорядкування поховань останків жертв воєн і політичних репресій та увічнення їхньої пам’яті тощо.

Автор Закону України «Про всеукраїнський референдум».

Визнання (винагороди, почесні звання тощо)

Заслужений юрист України, кандидат юридичних наук.

Сімейний стан

Одружений, виховує трьох доньок та сина.