Дискусія: Поручне коло

Євген ПІДЛІСНИЙ

Порушення прав поручителів фінансовими установами є досить поширеним явищем, не менш поширеними є і махінації у відношенні поручителів з боку позичальників. Утім, юристи констатують поступове приведення судової практики до єдиного знаменника

Порушення прав поручителів сьогодні є досить типовими. Відповідно до цивільного законодавства, порука припиняється після закінчення шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання. Проте банки нерідко висувають претензії до поручителів з приводу виконання порушених позичальниками кредитних зобов’язань після закінчення шестимісячного строку позовної давності, навіть якщо договором і не передбачено більш тривалий строк пред’явлення вимог.

Крім того, за словами адвоката ЮФ «Ілляшев та Партнери» Олександра Виговського, інколи банки висувають до поручителів вимоги у збільшеному обсязі (наприклад, після підвищення відсоткової ставки за кредитним договором), хоча в такому випадку поручитель не несе відповідальності за невиконання позичальником своїх зобов’язань, навіть якщо підвищення відсоткової ставки відбулося за згодою позичальника, але без згоди поручителя.

Андріанна Мартинів, юрист ЮФ «ОМП», зауважує, що раніше з боку банків також спостерігалося ­зловживання у вигляді третейських застережень у договорі. Це означало, що спір розглядатиме постійно діючий Третейський суд при Асоціації українських банків. Однак сьогодні третейські суди не можуть розглядати такі спори. «Такі зміни є, беззаперечно, позитивним явищем не лише для поручителів і боржників, але й для правосуддя в цілому», — говорить вона.

Міни уповільненої дії

Як відомо, порука створює матеріальну відповідальність ­поручителя за неналежне виконання позичальником своїх обов’язків. Відносини поручительства є акцесорними по відношенню до кредитних зобов’язань, а самі поручителі є самостійними суб’єктами по відношенню до боржника. За загальним правилом, поручителями виступають знайомі чи бізнес-партери позичальника, разом із тим банк має право забезпечити основне зобов’язання порукою і без згоди позичальника. У такому випадку, поручителю рекомендується ознайомитися з фінансовим станом позичальника. «Але банк не має обов’язку повідомляти поручителю про фінансову спроможність позичальника, а необізнаність поручителя в майновому стані позичальника не є підставою для визнання договору поруки недійсним», — зауважує Андріанна Мартинів.

Важливо пам’ятати, що більшість норм законодавства, які регулюють кредитні правовідносини, є диспозитивними, тобто можуть бути змінені безпосередньо учасниками таких відносин. Відповідно поручителям для уникнення неприємних ситуацій у майбутньому треба розуміти, за який кредит і на яких умовах вони відповідатимуть у майбутньому, оскільки підводні камені відносин поручительства ховаються, перш за все, в положеннях договорів поруки.

Укладаючи такий договір, поручитель обов’язково повинен ознайомитися із змістом як і кредитного договору, так і безпосередньо договору поруки. Наприклад, важливими для поручителя умовами договору є положення про відповідальність. Як правило, поручителі несуть солідарну відповідальність перед кредиторами, проте у договорі може бути встановлена субсидіарна відповідальність.

Одним із небезпечних можна назвати положення договорів поруки про те, що поручитель погоджується з будь-якими змінами умов кредитного договору, які можуть бути внесені до нього у майбутньому. Адже у такому випадку поручитель фактично дає згоду на необмежене збільшення обсягу своєї відповідальності у майбутньому. У такому випадку фінансова установа не буде зобов’язана погоджувати із поручителем будь-які зміни до кредитного договору, включаючи такі важливі положення, як збільшення суми кредиту, збільшення відсотків за користування кредитом, посилення відповідальності за порушення договору позичальником, відстрочення виконання зобов’язання тощо. «Єдиний важливий нюанс для банку — це надіслати поручителю письмове повідомлення про внесення відповідних змін, — вважає Андріанна Мартинів. — Відсутність такого повідомлення може бути аргументом на користь поручителя при судовому розгляді справи».

Не варто виключати можливі махінації з боку позичальників, які в окремих випадках можуть вступати у змову з фінансовими установами, точніше — з їх окремими працівниками. Банк може отримати гроші за рахунок майна поручителя, у підсумку залишивши його наодинці з позичальником, який на момент отримання регресних вимог може вже встигнути позбавитися своїх активів. У таких випадках банк може навіть і не вчиняти рішучих дій задля стягнення заборгованості з позичальника, зосередившись на поручителі. У такій ситуації поручитель має мало перспектив на захист своїх прав. Крім того, банк та позичальник можуть не надавати йому інформацію про фінансовий стан останнього та стан його заборгованості.

Така різна судова практика

Варто констатувати, що в однакових ситуаціях з приводу договорів поруки різні суди приймають протилежні рішення. Основною причиною цього є недосконалість норм матеріального права, які, по суті, оцінку фактів залишає на розсуд судів, які, у свою чергу, неоднаково застосовують правові норми. З метою приведення судової практики щодо кредитних правовідносин до спільного знаменника Верховним Судом України було прийнято кілька постанов. Серед них особливе значення має постанова пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30 березня 2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» (постанова від 30 березня 2012 року).

«Основною перевагою постанови від 30 березня 2012 року в контексті прав поручителів, на мою думку, є те, що після її опублікування суди частіше почали правильно застосовувати положення частини 1 статті 559 Цивільного кодексу України, яке передбачає, що порука припиняється у разі зміни основного зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності», — говорить Юрій Бабенко, старший юрист АК «Кравець і Партнери».

Крім того, завдяки постанові від 30 березня 2012 року суди пачали частіше виносити рішення про припинення поруки на підставі частини 4 статті 559 Цивільного кодексу України, згідно з якою порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя.

При цьому, на думку пана Бабенка, ще більшій єдності судової практики при застосуванні цієї статті сприяло винесення Верхов­ним Судом України постанов, що містять правові позиції стосовно застосування вказаної норми (наприклад, постанови від 19 грудня 2011 року № 6-67цс11, від 26 вересня 2012 року в справі № 6-100цс12, від 18 червня 2012 року № 6-73цс12), які в силу вимог частини 1 статті 3607 Цивільного процесуального кодексу України є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України.

Показовою є справа № 6-172цс12, в якій Верховний Суд України прий­няв постанову 20 лютого 2013 року. У цій справі банк «Фінанси та кредит» звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості з позичальника та поручителів, позичальник же, у свою чергу, пред’явив зустрічний позив про визнання недійсними договору про відкриття кредитної лінії з додатковими угодами до нього і договорів поруки та іпотеки з огляду на те, що банк збільшив відсоткову ставку за кредитом з 14,5 % до 20 % (сума кредитної лінії становила 90 тис. дол.).

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України, розглянувши заяву одного з поручителів про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, визначила, що до припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов’язання без згоди поручителя, які призвели або можуть призвести до збільшення обсягу відповідальності останнього. Збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов’язання виникає, зокрема, в разі підвищення розміру відсотків; збільшення розміру неустойки; встановлення нових умов щодо порядку зміни відсоткової ставки в бік збільшення. Тому у зобов’язаннях, в яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної відсоткової ставки навіть за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя або відповідної умови в договорі поруки, не дає підстав покладення на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов’язань перед банком.

Разом із тим, треба констатувати, що наразі роз’яснення Верховного Суду України і, зокрема, постанова від 30 березня 2012 року не розкривають велику кількість інших проб­лемних питань щодо практичного застосування судами законодавства про поруку. Зокрема, наразі немає відповіді на такі запитання: чи є правомірним винесення судом рішення про солідарне стягнення заборгованості з позичальника та кількох поручителів (адже поручителі не відповідають солідарно між собою); чи можуть застосовуватись загальні норми статей 553—559 Цивільного кодексу України до майнової поруки в іпотечних правовідносинах; чи є смерть боржника підставою для припинення основного зобов’язання та поруки у випадку відсутності у нього правонаступників.

Подружній  обов’язок

Ярослава ГЛУХЕНЬКА,
юрист МЮФ Integrites

Позиція судів з питань визнання договорів поруки недійсними у зв’язку з відсутністю згоди одного з подружжя на укладення такого договору є досить не­однозначною. З одного боку, необхідність такої згоди передбачена нормами Сімейного кодексу України, а її відсутність є підставою для визнання договору поруки недійсним у порядку, передбаченому статтею 65 Сімейного кодексу України. З іншого боку, договір поруки укладений одним із подружжя не є договором «укладеним в інтересах сім’ї», з огляду на його правову природу та безвідплатний характер. А тому, враховуючи статтю 73 Сімейного кодексу України, стягнення за договором поруки не може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя.

З метою визначення однорідної судової практики Верховний Суд України у пос­танові від 12 вересня 2012 року висловив позицію, відповідно до якої обов’язки, що виникають у поручителя за договором поруки, не створюють обов’язків для другого з подружжя, оскільки договір поруки укладається не в інтересах сім’ї, а в інтересах сторонньої особи (кредитора), а відтак згода іншого з подружжя на укладення договору поруки не потрібна.

Враховуючи висловлену Верховним Судом України позицію, треба очікувати, що договори поруки більше не визнаватимуться недійсними на підставі відсутності згоди іншого з подружжя на укладення договору поруки, а стягнення за такими договорами проводитимуться винятково на особисте майно поручителя і на його частку в праві спільної сумісної власності, яка виділена йому в натурі.

Фіктивний чи недійсний?

Андріанна МАРТИНІВ,
юрист ЮФ «ОМП»

Можливостей для визнання договору поруки недійсним або фіктивним є не так уже й багато. Потрібно розмежовувати поняття «фіктивний» та «недійсний» правочин. Не заглиблюючись у проблематику, можна сказати, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, що зумовлювалися цим правочином, тобто у сторін є умисел. Недійсний правочин — це правочин, що не відповідає вимогам закону. Спори, де сторони просять визнати договір поруки фіктивним, зазвичай не задовольняються судами з тієї причини, що позивачу складно довести відсутність наміру в сторін правочину щодо створення реальних юридичних наслідків. Інша ситуація із позовами про визнання договору поруки недійсним, зокрема аргументуючи відсутність згоди одного із подружжя на укладення такого договору.

Такі спори задовольняються судами за умови, що предметом майнового поручительство є майно, що має режим спільної сумісної власності і не було отримано письмової згоди одного з подружжя. Позивачам у таких спорах прос­тіше із доказовою базою. Адже для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Таким чином, у разі відсутності письмової та нотаріальної згоди одного з подружжя на укладення договору майнової поруки такий договір визнається в судовому порядку недійсним.

На захист поручителів

Олександр ВИГОВСЬКИЙ,
адвокат ЮФ «Ілляшев та Партнери»

Постанова пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30 березня 2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» торкається низки важливих питань щодо розгляду кредитних спорів за участю поручителів. Зокрема, в ній висвітлюються питання щодо необхідності отримання згоди позичальника на укладення договору поруки та інформування поручителя перед укладенням договору поруки про фінансовий стан позичальника, визначення обсягу зобов’язання поручителя, а також різні практичні аспекти, пов’язані з припиненням договору поруки. Можна припустити, що кількість зловживань кредиторами своїми правами у відношенні поручителів зменшиться і суди частіше ставатимуть на захист поручителів.

При оспорюванні договору поруки іншим із подружжя суди зазвичай виходять з того, що порука є способом забезпечення виконання зобов’язання, а тому договір поруки не створює обов’язків для будь-яких інших осіб, крім сторін за договором. Таким чином, у спорах про визнання договору поруки недійсним у зв’язку з відсутністю згоди одного з подружжя на укладення такого договору є вірогідність відмови суду в задоволенні відповідного позову.

Усі банки це роблять

Юрій БАБЕНКО,
старший юрист АК «Кравець і Партнери»

На етапі стягнення заборгованості за кредитним договором банку немає різниці, з кого стягувати кошти — з позичальника чи поручителя. Для досягнення цього результату практично всі банки порушують права поручителів і роблять це дуже часто. Найчастіше такі порушення полягають у стягненні з поручителя неправомірно завищених штрафних санкцій за невиконання позичальником умов кредитного договору, у незастосуванні строків позовної давності до вимог про стягнення коштів (зокрема, пені за несвоєчасне погашення кредиту), підвищенні відсоткової ставки за користування кредитом в односторонньому порядку чи іншій зміні умов кредитування, яка стає наслідком збільшення зобов’язань позичальника за договором, висуванні вимог до поручителя після закінчення шестимісячного строку з моменту виникнення обов’язку в позичальника достроково погасити кредит тощо. Крім того, банки дуже часто не повідомляють поручителям інформацію про їхні стосунки з позичальником, за якого конкретний поручитель поручився.

Що ж стосується визнання судом договору поруки недійсним у зв’язку з відсутністю згоди одного із подружжя на укладення такого договору, то такі випадки існують. Проте подібні рішення є поодинокими і, як правило, скасовуються судами вищих інстанцій, тому такі справи не є перспективними.

-->