Проблема: Ризикований маневр

Олена КИРИЛЮК,
партнер ЮК «КПД Консалтинг»

Останнім часом при вирішенні спорів між лізингоодержувачами та лізингодавцями суди все частіше виносять рішення, що роблять майбутнє фінансового лізингу в Україні досить туманним

21 жовтня 2013 року Господарським судом міста Києва постановлено судове рішення за позовом рішення за позовом компанії-лізингоодержувача «А» до  юридичної особи-лізингодавця «В», яким визнано недійсним договір фінансового лізингу, укладений між сторонами. Цим же рішенням суд зобов’язав лізингодавця повернути лізингоодержувачу всю суму сплачених ним за договором лізингових платежів. Господарський суд вважає, що укладення договору фінансового лізингу в іноземній валюті призводить до незаконного збагачення лізингової компанії.

На нашу думку, позиція суду не тільки не узгоджується з нормами законодавства, яке не забороняє укладання господарських договорів в іноземній валюті, а й узагалі підриває інститут лізингових правовідносин в Україні.

Повернути все

Відповідно до Закону України «Про фінансовий лізинг» сплата лізингових платежів здійснюється в порядку, встановленому договором. Лізингові платежі можуть включати: суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; компенсацію відсот­ків за кредитом; інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов’язані з виконанням договору лізингу. Таким чином, лізингова компанія при наданні у користування предмета лізингу несе додаткові витрати, пов’язані з обслуговуванням договору фінансового лізингу.

По-перше, лізингодавець — компанія, яка передає у користування майно, що спеціально придбавається для лізингоодержувача, причому, як правило, таке майно купується за рахунок кредитних коштів, отже, лізингодавець несе валютні ризики при укладенні кредитного договору з банком.

По-друге, лізингодавець за власні кошти укладає та підтримує чинним договір страхування предмета лізингу.

Лізингоодержувач, який неналежним чином виконував взяті на себе за договором лізингу зобов’язання, не тільки звільняється від будь-якої відповідальності за порушення умов договору, а ще й без­оплатно користується чужим майном, адже суд присудив повернути йому всі сплачені платежі, не вирахувавши зі сплачених коштів розмір плати за користування майном.

Суд зазначив, що поверненню підлягають усі суми сплачених кош­тів, оскільки предмет лізингу було повернуто лізингодавцю. Вважаємо, що обмін не досить рівнозначний. Користувач майном отримує новий, спеціально придбаний відповідно до встановлених ним умов предмет лізингу, який використовує для господарських потреб протягом тривалого часу, а повертає відповідно зношене та знецінене майно, яке лізингодавцю за власні кошти необхідно десь зберігати, ремонтувати і думати, що робити з ним далі.

Є два варіанти

Не меншу стурбованість викликають і рішення господарських судів, в яких вирішується питання щодо стягнення простроченої заборгованості з лізингоодержувача у разі повернення предмета лізинга при порушенні умов договору лізингоодержувачем.

При цьому позиція Вищого господарського суду України в цьому питанні розділилася діаметрально протилежно.

Так, деякі колегії суддів Вищого господарського суду України, переглядаючи касаційні скарги лізингодавців та лізингоодержувачів, висловлюють правову позицію, згідно з якою договір лізингу — договір, за яким майно передається лізинго­одержувачу в строкове платне користування, тобто відносини, які складаються між сторонами договору, є відносинами найму.

При цьому у лізингоодержувача (наймача майна) є обов’язок щодо своєчасної сплати встановлених договором лізингових платежів. Лізинговий платіж може містити кілька складових, у тому числі й суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу, але сам лізинговий платіж є єдиним платежем.

Отже, лізингодавець має право на стягнення простроченої заборгованості з лізингоодержувача в пов­ному обсязі до моменту припинення правовідносин між сторонами, а лізингоодержувач має обов’язок розрахуватись з лізингодавцем в повному розмірі існуючої заборгованості за лізинговими платежами.

Ця позиція Вищого господарського суду України є логічною і такою, що узгоджується з приписами Цивільного кодексу України та нормами Закону України «Про лізинг».

В інших судових рішеннях Вищого господарського суду України висловлено думку, що договір фінансового лізингу за правовою природою є договором змішаним, який поєднує елементи договорів оренди та купівлі-продажу, а тому при поверненні предмета лізингу лізингодавцю у лізингоодержувача виникає обов’язок погасити заборгованість за лізинговими платежами не в повному розмірі, а лише частину лізингового платежу, який включає плату за користування майном.

На нашу думку, такий підхід не відповідає нормам права, які регулюють правовідносини лізингу, та не повинен набути загального характеру.

По-перше, законодавство чітко визначає, що до договору лізингу зас­тосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених відповідним параграфом Цивільного кодексу України та Законом України «Про фінансовий лізинг». Ані вищезазначений кодекс, ані відповідний закон про лізинг не трактують договір лізингу як змішаний. У цих нормативних актах чітко зазначено, що предмет лізингу передається у користування на визначений строк за плату.

По-друге, у Цивільному кодексі України (стаття 806) зазначено, що загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір пос­тавки застосовуються до відносин, пов’язаних із лізингом. Такими можуть бути, наприклад, ­правовідносини, які виникають між лізингодавцем та особою, в якої планується набути майно, яке буде передано в лізинг.

Крім того, серед визначених законодавцем істотних умов договору лізингу не йдеться про умови та порядок передачі в майбутньому предмета лізингу у власність лізингоодержувача, тоді як за договором купівлі-продажу у продавця серед інших виникає обов’язок щодо передачі майна у власність покупця, а у покупця виникає обов’язок прийняти майно у власність.

На жаль, подібні рішення вже приймалися господарськими судами і раніше, а узагальнена позиція вищих судових інстанцій ще не сформована остаточно, оскільки інститут лізингу є досить молодим правовим інститутом.

Нерівні умови

Відносини фінансового лізингу виникли у світі та були врегульовані на міжнародному рівні задовго до того, як Україна закріпила поняття лізингу в своєму законодавстві.

Цивільний кодекс УРСР 1963 ро­ку не містив такого правового інституту, як лізинг.

З прийняттям нового Цивільного кодексу України у 2003 році законодавець зробив спробу визначити суть лізингу в чотирьох статтях цього законодавчого акта, в подальшому розширивши визначення цього правового інституту в новій редакції Закону України «Про фінансовий лізинг» від 11 грудня 2003 року. У 2006 році Україна приєдналася до Конвенції УНІДРУА про міжнародний фінансовий лізинг.

Зазначена Конвенція регламентує правовідносини фінансового лізингу більш детально, ніж внутрішнє законодавство України, що в разі виникнення спору зменшує шанси лізингоодержувачів на маніпулювання думкою суддівського корпусу у зв’язку з відсутністю єдиної практики застосування одних і тих самих норм права.

Попри приєднання України до Конвенції, її норми не було імплементовано у внутрішнє законодавство шляхом внесення відповідних змін та доповнень. Тому на сьогодні лізингодавці — українські компанії, які укладають лізингові договори з такими ж українськими компаніями — лізингоодержувачами, перебувають у гіршому становищі порівняно з іноземними компаніями, права яких захищені Конвенцією про міжнародний фінансовий лізинг.

Сподіваємося, що судові інстанції дійдуть до єдиного розуміння щодо норм права, які регулюють лізингові правовідносини, враховуючи основні положенні Конвенції про міжнародний фінансовий лізинг при визначенні правової сутності цього інституту, що, в свою чергу, надасть можливість законодавцю внести зміни до законодавства, які будуть зас­новані на реаліях життя.

У противному випадку є реальна загроза погіршення інвестиційного клімату ще в одній сфері господарської діяльності українських компаній, зникне альтернатива банківському кредитуванню для суб’єктів господарювання, відповідні норми параграфа «Лізинг» Цивільного кодексу України стануть мертвими, а лізингові компанії будуть вимушені припинити своє існування чи змінювати напрями діяльності. Результат не змусить на себе чекати — відтік інвестицій та значне зменшення дохідної частини бюджету країни.

Неоднозначна недійсність

Денис СПЄРОВ,
юрист «Юридичної групи LCF»

Загальні вимоги щодо недійсності правочину сформульовані в Цивільному кодексі (ЦК) України. Так, відповідно до частини 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1—3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. У свою чергу, статтею 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятись у формі, встановленій законом; правочин повинен бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Таким чином, для визнання договору лізингу недійсним лізингоодержувач має довести за допомогою належних засобів доказування, що договір суперечить вимогам чинного законодавства щодо його форми, змісту, правоздатності і волевиявлення сторін, на момент укладення договору свідомо є об’єктивна неможливість настання правового результату, а також, що внаслідок його укладення порушені його права.

Судова практика останніх років свідчить, що основними мотивами, за яких суд може визнати недійсним договір лізингу, є:

—?підписання договору лізингу особою, яка не мала відповідних повноважень (постанова ВГСУ від 22 червня 2011 року в справі № 66/292-10, постанова ВГСУ від 17 березня 2011 року в справі № 29/191-10);

—?відсутність у лізингодавця на момент укладення договору «прямого лізингу» права власності на предмет лізингу (постанова ВГСУ від 16 червня 2011 року в справі № 15/5, постанова ВГСУ від 11 жовтня 2010 року в справі № 8/58);

—?залежність винагороди лізингодавця від коливання валютних курсів (постанова ВГСУ від 7 серпня 2013 року в справі № 17/5014/2610/2012, постанова ВГСУ від 22 травня 2012 року в справі № 40/177-178);

—?відсутність у договорі лізингу погодженої сторонами формули розрахунку додаткової винагороди (постанова ВГСУ від 12 вересня 2011 року в справі № 66/311-10).

На сьогодні суди демонструють неоднакові підходи до визнання недійсним договорів лізингу, які частково виконані сторонами: одні визнають недійсними такі договори на майбутнє, інші — з моменту їх укладання.

Від того, з якого моменту договір визнається недійсним, залежить застосування реституції — повернення сторін у первісний стан. Тобто у випадку визнання недійсним договору лізингу з моменту його укладення лізингоодержувач зобов’язується повернути предмет лізингу, а лізингодавець повернути всі сплачені лізингоодержувачем платежі.

Така неоднакова практика застосування судами норм господарського кодексу щодо моменту визнання недійсними договорів лізингу, безумовно, має стати предметом розгляду Верховного Суду України, який і висловить чітку позицію з цього питання.

Суперечливі рішення

Олексій ПОКОТИЛО,
адвокат, старший юристАК «Коннов і Созановський»

Чинне законодавство, яке регулює відносини фінансового лізингу, безперечно потребує вдосконалення, оскільки неоднозначне тлумачення положень Закону України «Про фінансовий лізинг» у його поточній редакції вже призвели до значної кількості суперечливих судових рішень.

Як показала практика застосування Закону України «Про фінансовий лізинг», до його основних проблем варто віднести такі:

— термінологія, яка використовується в Законі для визначення переліку лізингових платежів, не відповідає термінології податкового законодавства. Оскільки, згідно із судовою практикою, зазначений перелік є вичерпним, такі розбіжності не дозволяють сторонам визначити перелік лізингових платежів за договором, користуючись термінологією податкового законодавства і власним бажанням;

— Закон не достатньо чітко регулює питання обсягу відповідальності лізингоодержувача у разі порушення договору лізингу, що наразі призводить до поступового звуження прав лізингодавця порівняно з правами учасників інших видів цивільно-правових зобов’язань;

— чинні вимоги до порядку повідомлення лізингоодержувача про відмову від договору призводять до того, що суди часто не визнають достатнім для розірвання договору факт самого лише направлення лізингодавцем відповідного повідомлення лізингоодержувачу;

— Закон чітко не визначає, чи можуть сторони встановити лізингові платежі в еквіваленті іноземної валюти.

Відповідно до статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину вимог, встановлених частинами 1—3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу, яка передбачає, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Незважаючи на значний перелік підстав визнання правочину недійсним, на практиці позови про визнання недійсними договорів фінансового лізингу в цілому подаються та задовольняються не дуже часто, оскільки в переважній більшості лізингодавці (спеціалізовані лізингові компанії) дуже уважно ставляться до підготовки лізингових договорів, перевірки повноважень сторін та процедури укладання. У той же час інколи зустрічаються випадки визнання договору фінансового лізингу недійсним у цілому, наприклад у разі відсутності необхідного обсягу повноважень в особи, яка підписала договір (ЄДРСР, № 24597605).

Загалом історія розвитку судової практики у справах щодо відносин фінансового лізингу є непослідовною: тривалий час суди нижчих інстанцій можуть приймати однакові за своєю суттю рішення, а потім Верховним Судом України чи Вищим господарським судом України може бути винесено рішення, яке докорінним чином змінює підхід до того чи іншого істотного правового елемента відносин фінансового лізингу. Так, наприклад, протягом значного періоду часу суди відмовляли в задоволенні позовів про визнання договорів фінансового лізингу недійсними повністю або частково з причини встановлення лізингових платежів в еквіваленті іноземної валюти. Однак недавно постановою ВГСУ від 7 серпня 2013 року (ЄДРСР, № 32897613) було підтверджено висновки судів попередніх інстанцій про визнання договору лізингу недійсним у зв’язку з тим, що предмет лізингу був придбаний за гривні, а тому не було правових підстав встановлювати суму відшкодування вартості предмета лізингу в еквіваленті іноземної валюти.

Більш поширеними є позови про визнання недійсним договору фінансового лізингу не в цілому, а частково, здебільшого через невідповідність видів лізингових платежів переліку, наведеному в статті 16 Закону України «Про фінансовий лізинг», та розрахунки лізингових платежів в еквіваленті іноземної валюти.

Недавно судова практика у справах, що випливають з відносин фінансового лізингу, зробила новий поворот. Так, пос­тановою ВСУ від 29 жовтня 2013 року (ЄДРСР, № 35217136) було встановлено, що лізингодавець не має права на стягнення з лізингоодержувача відшкодування вартості предмета лізингу в разі дострокового розірвання договору фінансового лізингу та повернення лізингодавцю предмета лізингу. Ймовірно, одним із наслідків ухвалення ВСУ такого рішення буде подання лізингоодержувачами позовів про визнання відповідних умов договорів недійсними, а також значної кількості апеляційних скарг, касаційних скарг та заяв про перегляд судових рішень.