Проблема: Ризикований маневр

Останнім часом при вирішенні спорів між лізингоодержувачами та лізингодавцями суди все частіше виносять рішення, що роблять майбутнє фінансового лізингу в Україні досить туманним

21 жовтня 2013 року Господарським судом міста Києва постановлено судове рішення за позовом рішення за позовом компанії-лізингоодержувача «А» до  юридичної особи-лізингодавця «В», яким визнано недійсним договір фінансового лізингу, укладений між сторонами. Цим же рішенням суд зобов’язав лізингодавця повернути лізингоодержувачу всю суму сплачених ним за договором лізингових платежів. Господарський суд вважає, що укладення договору фінансового лізингу в іноземній валюті призводить до незаконного збагачення лізингової компанії.

На нашу думку, позиція суду не тільки не узгоджується з нормами законодавства, яке не забороняє укладання господарських договорів в іноземній валюті, а й узагалі підриває інститут лізингових правовідносин в Україні.

Повернути все

Відповідно до Закону України «Про фінансовий лізинг» сплата лізингових платежів здійснюється в порядку, встановленому договором. Лізингові платежі можуть включати: суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; компенсацію відсот­ків за кредитом; інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов’язані з виконанням договору лізингу. Таким чином, лізингова компанія при наданні у користування предмета лізингу несе додаткові витрати, пов’язані з обслуговуванням договору фінансового лізингу.

По-перше, лізингодавець — компанія, яка передає у користування майно, що спеціально придбавається для лізингоодержувача, причому, як правило, таке майно купується за рахунок кредитних коштів, отже, лізингодавець несе валютні ризики при укладенні кредитного договору з банком.

По-друге, лізингодавець за власні кошти укладає та підтримує чинним договір страхування предмета лізингу.

Лізингоодержувач, який неналежним чином виконував взяті на себе за договором лізингу зобов’язання, не тільки звільняється від будь-якої відповідальності за порушення умов договору, а ще й без­оплатно користується чужим майном, адже суд присудив повернути йому всі сплачені платежі, не вирахувавши зі сплачених коштів розмір плати за користування майном.

Суд зазначив, що поверненню підлягають усі суми сплачених кош­тів, оскільки предмет лізингу було повернуто лізингодавцю. Вважаємо, що обмін не досить рівнозначний. Користувач майном отримує новий, спеціально придбаний відповідно до встановлених ним умов предмет лізингу, який використовує для господарських потреб протягом тривалого часу, а повертає відповідно зношене та знецінене майно, яке лізингодавцю за власні кошти необхідно десь зберігати, ремонтувати і думати, що робити з ним далі.

Є два варіанти

Не меншу стурбованість викликають і рішення господарських судів, в яких вирішується питання щодо стягнення простроченої заборгованості з лізингоодержувача у разі повернення предмета лізинга при порушенні умов договору лізингоодержувачем.

При цьому позиція Вищого господарського суду України в цьому питанні розділилася діаметрально протилежно.

Так, деякі колегії суддів Вищого господарського суду України, переглядаючи касаційні скарги лізингодавців та лізингоодержувачів, висловлюють правову позицію, згідно з якою договір лізингу — договір, за яким майно передається лізинго­одержувачу в строкове платне користування, тобто відносини, які складаються між сторонами договору, є відносинами найму.

При цьому у лізингоодержувача (наймача майна) є обов’язок щодо своєчасної сплати встановлених договором лізингових платежів. Лізинговий платіж може містити кілька складових, у тому числі й суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу, але сам лізинговий платіж є єдиним платежем.

Отже, лізингодавець має право на стягнення простроченої заборгованості з лізингоодержувача в пов­ному обсязі до моменту припинення правовідносин між сторонами, а лізингоодержувач має обов’язок розрахуватись з лізингодавцем в повному розмірі існуючої заборгованості за лізинговими платежами.

Ця позиція Вищого господарського суду України є логічною і такою, що узгоджується з приписами Цивільного кодексу України та нормами Закону України «Про лізинг».

В інших судових рішеннях Вищого господарського суду України висловлено думку, що договір фінансового лізингу за правовою природою є договором змішаним, який поєднує елементи договорів оренди та купівлі-продажу, а тому при поверненні предмета лізингу лізингодавцю у лізингоодержувача виникає обов’язок погасити заборгованість за лізинговими платежами не в повному розмірі, а лише частину лізингового платежу, який включає плату за користування майном.

На нашу думку, такий підхід не відповідає нормам права, які регулюють правовідносини лізингу, та не повинен набути загального характеру.

По-перше, законодавство чітко визначає, що до договору лізингу зас­тосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених відповідним параграфом Цивільного кодексу України та Законом України «Про фінансовий лізинг». Ані вищезазначений кодекс, ані відповідний закон про лізинг не трактують договір лізингу як змішаний. У цих нормативних актах чітко зазначено, що предмет лізингу передається у користування на визначений строк за плату.

По-друге, у Цивільному кодексі України (стаття 806) зазначено, що загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір пос­тавки застосовуються до відносин, пов’язаних із лізингом. Такими можуть бути, наприклад, ­правовідносини, які виникають між лізингодавцем та особою, в якої планується набути майно, яке буде передано в лізинг.

Крім того, серед визначених законодавцем істотних умов договору лізингу не йдеться про умови та порядок передачі в майбутньому предмета лізингу у власність лізингоодержувача, тоді як за договором купівлі-продажу у продавця серед інших виникає обов’язок щодо передачі майна у власність покупця, а у покупця виникає обов’язок прийняти майно у власність.

На жаль, подібні рішення вже приймалися господарськими судами і раніше, а узагальнена позиція вищих судових інстанцій ще не сформована остаточно, оскільки інститут лізингу є досить молодим правовим інститутом.

Нерівні умови

Відносини фінансового лізингу виникли у світі та були врегульовані на міжнародному рівні задовго до того, як Україна закріпила поняття лізингу в своєму законодавстві.

Цивільний кодекс УРСР 1963 ро­ку не містив такого правового інституту, як лізинг.

З прийняттям нового Цивільного кодексу України у 2003 році законодавець зробив спробу визначити суть лізингу в чотирьох статтях цього законодавчого акта, в подальшому розширивши визначення цього правового інституту в новій редакції Закону України «Про фінансовий лізинг» від 11 грудня 2003 року. У 2006 році Україна приєдналася до Конвенції УНІДРУА про міжнародний фінансовий лізинг.

Зазначена Конвенція регламентує правовідносини фінансового лізингу більш детально, ніж внутрішнє законодавство України, що в разі виникнення спору зменшує шанси лізингоодержувачів на маніпулювання думкою суддівського корпусу у зв’язку з відсутністю єдиної практики застосування одних і тих самих норм права.

Попри приєднання України до Конвенції, її норми не було імплементовано у внутрішнє законодавство шляхом внесення відповідних змін та доповнень. Тому на сьогодні лізингодавці — українські компанії, які укладають лізингові договори з такими ж українськими компаніями — лізингоодержувачами, перебувають у гіршому становищі порівняно з іноземними компаніями, права яких захищені Конвенцією про міжнародний фінансовий лізинг.

Сподіваємося, що судові інстанції дійдуть до єдиного розуміння щодо норм права, які регулюють лізингові правовідносини, враховуючи основні положенні Конвенції про міжнародний фінансовий лізинг при визначенні правової сутності цього інституту, що, в свою чергу, надасть можливість законодавцю внести зміни до законодавства, які будуть зас­новані на реаліях життя.

У противному випадку є реальна загроза погіршення інвестиційного клімату ще в одній сфері господарської діяльності українських компаній, зникне альтернатива банківському кредитуванню для суб’єктів господарювання, відповідні норми параграфа «Лізинг» Цивільного кодексу України стануть мертвими, а лізингові компанії будуть вимушені припинити своє існування чи змінювати напрями діяльності. Результат не змусить на себе чекати — відтік інвестицій та значне зменшення дохідної частини бюджету країни.