Артхроніка: Театр епохи фейсбука

Сучасне театральне мистецтво прагне встигнути за технічним та інформаційним прогресом, вдаючись до нових прийомів і форм

Театр XXI сторіччя вдивляється в минуле і не знаходить у ньому відгуку. Сучасне театральне мистецтво тяжіє до музичного, візуального ряду, синтезу музики, руху, тексту і навіть цирку.

У пошуках нових форм і технологій

Сучасним постановкам властиві текстова деструкція і відвертий фізіологізм. Виникає враження, ніби театр не розраховує, що в епоху Інтернету і соціальних мереж глядач, привчений до дайджестів, здатний стежити за неспішними рухами думки і відчуттів. Для того, щоб залучити й утримати публіку, в хід іде шокова терапія. Можливо, світ справді так змінюється, і не у владі театру зупинити ці зміни. Діяти доводиться, застосовуючи кінематографічні прийоми. Тим часом, відверті сцени, побачені кінокамерою, залишають відчуття дистанційності, тоді як у театрі — мистецтві більш умовному — викликають відчуття незручності.

Театр прагне встигнути за технічним та інформаційним прогресом, бути постійно новим і свіжим. Активно розвивається віртуальне мистецтво. Такі твори не мають матеріальної «прив’язки» до реальності, окрім спеціальної техніки, завдяки якій вони лише і можуть існувати, або фотоапарата, який дає змогу зберегти розраховану на короткий термін існування інсталяцію. У театрах відбувається черга реформацій, це стосується як глядацького залу, так і сцени. Динаміка розвитку окремих течій складна і суперечлива. Досить сильним залишається течія мінімалізму, одним з принципів якої є відмова від живописних декорацій, будь-якої бутафорії і навіть від завіси. При цьому роль освітлення посилюється.

Від мінімалізму до нарочитого видовища

У пошуках свого місця в сучасному житті театр частенько впадає в крайнощі: від мінімалізму до нарочитого видовища і шоу. Для сучасного постановочного процесу використання традиційного театрального устаткування стає недостатнім. У провідних театрах світу здійснюється будівництво театрально-видовищних комплексів з високотехнологічним виробництвом і програмуванням усіх систем управління. Як наслідок, з’являються нові теат­ральні спеціальності і форми спектаклів, що використовують технології віртуальних світів. Сценографи професійно освоюють сучасні технології. Комп’ютерним художникам сьогодні підвладні такі традиційно складні об’єкти, як вогонь, дим, прозорі й рідкі матеріали (вода, скло тощо). Подібні ефекти, так само як і ефекти вибухів, створюються на основі точного моделювання. Нарівні з традиційною комп’ютерною мишкою художники тепер можуть використовувати віртуальну рукавичку, починають творити за допомогою віртуального костюма, кібернетичного дельтаплана. Зображення, тривимірна сцена, музика, тексти, гра акторів занурюють глядачів у віртуальні світи. Проявом тенденції віртуалізації в театральній сфері є театралізовані вистави-перфоманси. За допомогою комп’ютерної графіки і мультимедійних проекторів можна створювати багатошарові декорації, переміщення яких забезпечується передачею інформації каналами зв’язку. Активно ведеться пошук прийомів, здатних служити своєрідним містком між театральною умовністю та віртуальною реальністю.

Від актора до режисера

Театр актора перетворився на театр режисера. Виникає принципово нова концепція театрального мистецтва: проста «технічна» організація театрального видовища в рамках будь-якої з театральних традицій зовсім не вичерпує можливостей емоційного впливу на глядача. Уже недостатньо професійного виконання кожного окремого компонента спектаклю (акторської роботи, оформлення сцени, шумових або світлових ефектів тощо), необхідне їхнє органічне поєднання, злиття в єдине ціле. Тоді емоційний вплив збільшується в рази, не зводячись до простої суми вражень від кожного компонента, але приумножаючи і збагачуючи загальне сприйняття. Інакше спектакль може «розпастися» на складові частини, можливо, самодостатні самі по собі, але суперечливі та взаємовиключні разом. До теорії і практики театру увійшли нові базові поняття: «загальна концепція спектаклю», «надзавдання», «акторський ансамбль», «режисерське рішення» тощо.

Нова концепція театру виявилася не просто життєздатною, але й надзвичайно плідною щодо всіх естетичних напрямків. Особливо яскраво це можна побачити на прикладі двох альтернативних театральних систем: реалістичного театру Станіславського та умовного театру Мейєрхольда. При всій різниці і навіть полярності естетичних принципів, потужний визначальний режисерський початок практично перетворив ці системи на основоположні для сучасного театру. Більше того, режисура вивела на новий етап і акторське мистецтво, заклавши нові принципи акторського існування на сцені. Режисерський театр бачить в акторові лише один з компонентів цілісного спектаклю. І тут виникає цікавий парадокс: саме це, здавалося б, «применшення» значущості актора і принципове «вбудовування» його роботи в загальну концепцію спектаклю призводить до найбільш потужних і значимих акторських робіт.

Лейтмотив вистав

Дійсність, як у дзеркалі, відбивається в театральних постановках. Останнім часом соціальні й психологічні зв’язки стали складнішими. У цьому хитросплетінні зникають справжні причини людських вчинків і їхні справжні наслідки. Вони не лише вислизають від самої людини, але й недоступні нейтральному спостерігачеві. На перший план висувається проблема детермінованої поведінки людини і свободи в стосунках із суспільством. Дії людини включаються в загальний ланцюг подій незалежно від її усвідомлення. У новітній драмі індивідуум усе більше зас­лоняється конфліктом безособових сил, де він — жертва і більше не є дійовою особою. Сучасна людина поневолена середовищем. Цю залежність і прагне показати театр за допомогою багатогранної палітри прийомів і технік.