Є питання: Нереалізоване управління

Реалізація права іпотекодержателя отримати в управління предмет іпотеки наштовхується на неоднозначну судову практику в цьому питанні та складність виконання судового рішення

Загальновідомо, що іпотека є одним із найбільш ефективних та широко застосовуваних способів забезпечення вимог кредиторів.

На перший погляд, практика звернення стягнення на заставне (іпотечне майно) є сформованою, дослідженою та розкритою науковцями і практикуючими юристами. Це питання неодноразово висвітлювалося на рівні інформаційних листів та узагальнень практики вищих спеціалізованих судів України та окремих правових позицій Верхов­ного Суду України.

Однак на практиці більшість недобросовісних боржників та майнових поручителів намагаються у будь-який спосіб відстрочити, а в деяких випадках зробити фактично неможливими намагання кредитора задовольнити свої вимоги за рахунок іпотечного майна. Для цього використовується широкий арсенал процесуальних «диверсій», як-то зупинення розгляду судових справ, призначення судових експертиз, порушення справ про банкрутство тощо. Внаслідок цього кредитор роками не може задовольнити свої вимоги за рахунок заставленого майна. Натомість, іпотекодавець весь цей час з вигодою для себе використовує іпотечне майно.,

Ілля КОМЛИК: «Ідея законодавця встановити додатковий механізм захисту прав кредитора-іпотекодержателя є прогресивною»

Звернути стягнення

Суть іпотеки полягає в наданні іпотекодержателю права задовольнити свої вимоги за рахунок переданого в заставу нерухомого майна у випадку невиконання або неналежного виконання боржником зобов’язання за забезпеченим іпотекою договором перед кредитором (стаття 1 Закону України «Про іпотеку»).

Положеннями Закону України «Про іпотеку» передбачено право кредитора за рішенням суду звернути стягнення на предмет іпотеки, одним із трьох способів, а саме:

—?шляхом реалізації предмета іпотеки на прилюдних торгах у процедурі виконавчого провадження;

—?шляхом надання іпотекодержателю права на продаж предмета іпотеки третій особі;

—?шляхом визнання за іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки.

У цій статті висвітлимо проблемні аспекти практичної реалізації права іпотекодержателя на отримання іпотечного майна в управління. Передача майна у тимчасове управління може бути ефективним механізмом допомоги іпотекодержателю в поверненні кредитних коштів.

Загальне правило передачі іпотеки в управління врегульоване статтею 34 Закону України «Про іпотеку». Положеннями вищевказаної статті профільного закону законодавець надав іпотекодержателю право прийняти в управління предмет іпотеки на час до його реалізації у встановленому законом порядку.

Основним завданням інституту передачі іпотечного майна в управління є надання іпотекодержателю права на отримання продукції, плодів і доходів від управління іпотечним майном, які, в свою чергу, направляються на задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора.

Певні фахівці вважають, що передача іпотечного майна в управління є ще одним способом звернення стягнення на предмет іпотеки. Однак, виходячи з аналізу положень статті 34 Закону України «Про іпотеку», вбачається, що передача предмета іпотеки в управління не може трактуватись як самостійний спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки, а є лише додатковим механізмом, спрямованим на задоволення вимог кредитора.

Розглядаючи практичні аспекти застосування судами положення статті 34 Закону України «Про іпотеку», можна дійти висновку про наявність двох проблемних питань, які виникають у іпотекодержателя при реалізації його права отримати в управління предмет іпотеки, а саме:

1.?Неоднозначність судової практики при вирішенні питання про передачу іпотечного майна в управління.

Законодавцем передбачено можливість передачі предмета іпотеки в управління в добровільному порядку, однак ця можливість на практиці реалізовується дуже рідко, у зв’язку з чим не потребує детального дослідження.

Більш детально розгляньмо судовий механізм реалізації права іпотекодержателя на отримання іпотечного майна в управління.

Проаналізована мною практика українських судів загалом вказує на те, що суди при розгляді справ про передачу іпотечного майна в управління в основному відмовляють в задоволенні заявлених позовних вимог.

В основу своєї позиції про відмову в задоволенні позовних вимог майнових поручителів суди посилаються, зокрема, на недоведеність іпотекодержателем необхідності передачі майна в управління або на те, що особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов’язковими для неї (частина 2 статті 14 Цивільного кодексу України).

Нерідко суди апеляційних та касаційних інстанцій скасовують рішення, яким було передано в управління іпотечне майно, посилаючись на недоведеність сторонами дійсної вартості предмета іпотеки на час ухвалення рішення. За таких обставин при новому розгляді справи виникає необхідність в проведенні судової експертизи, предметом якої буде встановлення ринкової вартості предмета іпотеки.

Однак призначення судової будівельно-технічної експертизи в цьому випадку не є доречним, оскільки при розгляді справ про передачу майна в управління йдеться не про звернення стягнення на предмет іпотеки, тому визначення ринкової вартості майна не входить до предмета доказування у цій категорії справ.

Інколи суди відмовляють у надані іпотечного майна в управління у зв’язку з тим, що стосовно іпотекодавця було порушено справу про банкрутство. У цьому випадку суди посилаються на положення спеціального Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» та вказують на можливість задоволення вимог кредиторів лише в рамках існуючої справи про банкрутство. Таке трактування норм законодавства є спірним, оскільки майно, яке є предметом застави (іпотеки), не включається до ліквідаційної маси банкрута (частина 4 статті 42 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»), тому може бути передане в управління іпотекодержателю на період вчинення дій, спрямованих на його реалізацію. Більше того, за рахунок отриманих у процедурі управління майном грошових коштів можуть бути задоволені саме поточні вимоги іпотекодержателя, зокрема щодо сплати відсотків за користування кредитом.

В інших випадках суди апеляційної та касаційної інстанцій, скасовуючи позитивні для іпотекодержателей рішення, посилаються на необхідність застосування судами нижчих інстанцій положень глави 70 Цивільного кодексу України, яка регулює договірні відносини, пов’язанні з управлінням майном. На мою думку, така позиція судів є хибною, оскільки договір управління майном є двостороннім та укладається за взаємною згодою сторін на відміну від передачі іпотечного майна в управління за рішенням суду, яким фактично реалізується суб’єктивне право іпотекодержателя.

Таким чином, проаналізувавши практику застосування положень статті 34 Закону України «Про іпотеку» можна дійти висновку, що суди не сформували єдиної практики вирішення цієї категорії спорів. Таке неузгодження судової практики призводить до того, що право іпотекодержателя на отримання предмета іпотеки в управління на практиці залишається лише правом на папері, яке зазвичай неможливо реалізувати на практиці.

Ідея законодавця встановити додатковий механізм захисту прав кредитора-іпотекодержателя є прогресивною та заслуговує на більш детальну увагу з боку зацікавлених осіб

2.?Складність виконання рішення суду, яким передано в управління іпотечне майно.

На окрему увагу заслуговує формулювання іпотекодержателем позовних вимог при зверненні із позов­ною заявою про передачу іпотечного майна в управління.

У тих поодиноких випадках, коли суди все ж таки задовольняють позовні вимоги щодо передачі майна в управління у позивача, як правило, виникають проблеми з подальшим примусовим виконанням такого рішення.

Зазвичай при задоволенні позову в резолютивній частині рішення суди не вказують на зобов’язання іпотекодавця передати майно в управління, а зазначають лише, що майно передається в управління іпотекодержателю. У зв’язку з чим виконавчий документ про передачу іпотечного майна в управління виконати в примусовому порядку майже неможливо. Також треба відзначити, що при задоволенні позову суди не завжди вирішують питання, пов’язані з наданням реальної можливості виконати рішення суду та отриманням іпотекодержателем контролю над переданим в управління майном.

На мою думку, при винесенні рішення судам необхідно розглядати питання про надання іпотекодержателю права на укладення від імені боржника угод, пов’язаних з орендою переданого в управління майна та отриманням коштів за даними договорам. Також суди не зав­жди вирішують питання, пов’язані із зобов’язанням іпотекодавця передати іпотекодержателю правовстановлюючі та інші необхідні для управління документи і надання фізичного доступу до переданого в управління майна (передача ключів, кодів охоронної сигналізації тощо), що, в свою чергу, робить рішення суду неефективним.

Як короткий підсумок варто зазначити, що ідея законодавця встановити додатковий механізм захисту прав кредитора-іпотекодержателя є прогресивною та заслуговує на більш детальну увагу з боку зацікавлених осіб. Але, як це часто буває в нашій країні, реалізація такого механізму залишає бажати кращого. На мою думку, положення статті 34 Закону України «Про іпотеку» потребують вдосконалення та конкретизації, що, в свою чергу, дасть змогу іпотекодержателям ефективно використовувати своє законне право.

Окрему увагу потрібно також приділити формуванню єдиної судової практики при вирішенні цієї категорії справ, оскільки на сьогодні суди апеляційних та касаційних інстанцій скасовують позитивні для іпотекодержателів судові рішення та відмовляють у задоволенні позовних вимог, керуючись суто формальними підставами.