Банкрутство: Практика відносності

Аналіз норм, що регулюють процес визнання недійсними правочинів та спростування майнових дій у процедурах банкрутства свідчить про наявність спірних питань щодо віднесення певної дії до правочину або до майнової дії

Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» у новій редакції, що набула чинності 19 січня 2013 року (Закон про банкрутство), містить ряд норм, якими регулюється питання про визнання недійсними правочинів та спростування майнових дій у процедурах банкрутства. Переважно такі норми є новелами для українського законодавства.

Визнання та спростування

У процесі аналізу насамперед треба зупинитися на статті 20 Закону про банкрутство, в якій закріплено більшість норм, що регулюють визнання недійсними правочинів (договорів) та спростування майнових дій у процедурах банкрутства.

Так, у названій статті Закону, зокрема, встановлені підстави визнання недійсними правочинів (договорів) та підстави спростування майнових дій боржника у межах провадження у справі про банкрутство.

Варто зазначити, що такий спосіб захисту прав, як спростування майнових дій, раніше не був передбачений українським законодавством. Крім того, цей спосіб захисту визначений як альтернативний іншому способу захисту — визнанню недійсним правочину. Як відомо, цивільним законодавством поняття правочину також визначене як певна дія, а саме: як дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків (стаття 202 Цивільного кодексу України).

З огляду на викладене на практиці можуть виникнути спірні питання з приводу віднесення певної дії до правочину або до майнової дії.

Класифікація дій на правочини та майнові дії

На думку автора, основним критерієм класифікації дій на правочини та майнові дії є те, чи спрямована певна дія на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Виходячи з цього критерію, дії, ­передбачені в статті 20 Закону про банкрутство, мають бути розподілені на правочини (договори) та майнові дії таким чином. До правочинів (договорів) потрібно віднести дії, спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків: боржник безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов’язання без відповідних майнових дій іншої сторони, відмовився від власних майнових вимог; боржник до порушення справи про банкрутство взяв на себе зобов’язання, в результаті чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов’язань перед іншими кредиторами повністю або частково стало неможливим; боржник здійснив відчуження або придбав майно за цінами відповідно нижчими або вищими за ринкові за умови, що в момент прийняття зобов’язання або внаслідок його виконання майна боржника було (стало) недостатньо для задоволення вимог кредиторів; боржник прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог в день, коли сума вимог кредиторів боржнику перевищувала вартість майна; боржник прийняв на себе заставні зобов’язання для забезпечення виконання грошових вимог.

Що стосується інших дій, зазначених у статті 20 Закону про банкрутство (боржник виконав майнові зобов’язання раніше встановленого строку; боржник оплатив кредитору у день, коли сума вимог кредиторів боржнику перевищувала вартість майна), то такі дії потрібно віднести саме до майнових дій.

Узагальнюючи це питання, можна сказати, що в контексті статті 20 Закону про банкрутство під майновими діями треба розуміти дії з виконання зобов’язань, оскільки такі дії в першу чергу спрямовані саме на виконання зобов’язань.

Варто зазначити, що такий вис­новок фактично співпадає з позицією Вищого господарського суду України, викладеною в пункті 16 інформаційного листа від 28 березня 2013 року № 01-06/606/2013р. і від­повідно до якої під майновими діями боржника потрібно розуміти саме виконання боржником зобов’язань за вже укладеним правочином (договором).

Разом із тим не можна погодитися з позицією, викладеною у цьому інформаційному листі, згідно з якою до майнових дій також віднесено відмову від власних майнових вимог та прийняття майна в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів до боржника перевищувала вартість майна.

Так, відмова від власних майнових вимог є дією, спрямованою на припинення цивільних прав та обов’язків (прощення боргу, стаття 605 ЦК України), тобто є одностороннім правочином. Щодо прий­няття майна в рахунок виконання грошових вимог, то законодавець, швидше за все, мав на увазі припинення зобов’язання за домовленістю сторін про заміну первісного грошового зобов’язання новим зобов’язанням з передачі майна (новація, стаття 604 ЦК України) і лише подальше виконання такого зобов’язання з передачі майна. Тобто в останньому випадку йдеться насамперед про укладення двостороннього правочину (договору) щодо новації зобов’язання, а подальше виконання нового зобов’язання є лише наслідком укладення такого правочину (договору).

Визнання недійсними правочинів та спростування майнових дій на вищевказаних підставах можливе за умови їх вчинення після порушення справи про банкрутство або протягом одного року, що передував порушенню справи про банкрутство. Відповідні заяви про визнання недійсними правочинів та спростування майнових дій мають право подавати арбітражний керуючий або конкурсний кредитор. Такі заяви розглядаються у межах провадження справи про банкрутство.

Наслідки та спростування

У статті 20 Закону про банкрутство також встановлені правові наслідки визнання недійсними правочинів (договорів) та спростування майнових дій з вищевказаних підстав. Так, з одного боку, кредитор зобов’язаний повернути в ліквідаційну масу майно, яке він отримав від боржника, а у разі неможливості повернути майно в натурі — відшкодувати його вартість. З іншого — кредитор має право або вимагати погашення боргу в першу чергу в процедурі банкрутства, або вимагати виконання зобов’язання боржником у натурі після припинення провадження у справі про банкрутство.

Зупинімося детальніше на правах, які виникають у кредитора. Очевидно, що кредитор зможе вимагати погашення боргу в першу чергу в процедурі банкрутства в тому випадку, коли внаслідок недійсності правочину або спростування майнової дії в нього виникне право вимоги за грошовим зобов’язанням. У тому випадку, коли внаслідок недійсності правочину або спростування майнової дії у кредитора виникне право вимоги за іншим зобов’язанням, ніж грошове (зокрема, зобов’язанню з передачі майна), то кредитор зможе вимагати виконання боржником відповідного зобов’язання у натурі лише після припинення провадження у справі про банкрутство. Разом із тим виконання такого зобов’язання після припинення провадження у справі може стати неможливим, зокрема, внаслідок ліквідації боржника.

Необхідно відзначити, що можливість таких кредиторів отримувати виконання за негрошовим зобов’язанням лише після припинення провадження у справі про банкрутство ставить їх у дискримінаційне становище порівняно з іншими кредиторами за аналогічними зобов’язаннями. Так, кредитори за негрошовим зобов’язання, які виникли не внаслідок недійсності правочину або спростування майнової дії, можуть отримувати виконання за таким зобов’язанням, не чекаючи на припинення провадження у справі про банкрутство, оскільки на такі вимоги кредиторів не поширюється мораторій на задоволення вимог кредиторів.

З інших підстав

Як відомо, загальні підстави недійсності правочинів (договорів) встановлені статтею 215 ЦК України та статтею 208 Господарського кодексу України. При цьому ряд норм, закріплених як у ЦК України, так і в інших законах України, встановлюють спеціальні підстави недійсності правочинів.

Саме такою нормою, яка встановлює спеціальні підстави визнання недійсними правочинів (договорів), є вищевказана норма, закріплена в статті 20 Закону про банкрутство.

Як уже зазначалося, заяви про визнання правочинів недійсними на підставах, встановлених статтею 20 Закону про банкрутство, мають розглядатися у межах провадження справи про банкрутство.

Разом із тим у період, коли здійснюється провадження справи про банкрутство, можливий розгляд спорів про визнання недійсними укладених боржником правочинів (договорів) та з інших підстав, окрім тих, що передбачені статтею 20 Закону про банкрутство. У силу положень частиною 4 статті 10 Закону про банкрутство такі спори хоча і не розглядаються у межах провадження справи про банкрутство, однак мають розглядатися тим самими судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство.

За загальним правилом наслідками визнання правочинів (договорів) недійсними є двостороння реституція. З урахуванням положень Закону про банкрутство визнання недійсним правочину (договору) під час процедур банкрутства, швидше за все, призведе до таких наслідків. Кредитор, який є стороною визнаного недійсним правочину (договору), буде зобов’язаний повернути у ліквідаційну масу все отримане від боржника майно. У подальшому таке майно, грошові кошти мають використовуватися в порядку, передбаченому Законом про банкрутство.

Щодо вимог з повернення майна, грошових коштів, які виникнуть у кредитора до боржника внаслідок недійсності правочину (договору), вони мають бути задоволені як такі, що не підпадають під дію мораторію. Якщо такі вимоги кредитора будуть речовими, то на них не поширюється мораторій на задоволення вимог кредиторів, оскільки такий мораторій поширюється лише на грошові вимоги. У разі якщо вимоги кредитора будуть грошовими, то і в цьому випадку на них не поширюватиметься мораторій.

Вимоги такого кредитора, які не будуть задоволені до відкриття ліквідаційної процедури, мають бути заявлені до банкрута протягом двох місяців з дня офіційного оприлюднення відповідного повідомлення. Заявлені вимоги за загальним правилом включаються до четвертої черги. Вимоги, які не будуть заявлені кредитором у зазначений строк, погашаються в шосту чергу.