Проблема: У неоплаченому боргу

Іван ГРЕЧКІВСЬКИЙ,
адвокат «Адвокатського бюро Гречківського»

Непідписання клієнтом акта, що підтверджує прийняття наданих юридичних послуг, може стати на заваді стягненню заборгованості з оплати таких послуг

Відносини між юридичним радником та його клієнтом, виходячи з їхньої специфіки, здебільшого побудовані на взаємній довірі. Тому переважна більшість спорів, які виникають у процесі надання юридичних послуг, вирішуються шляхом переговорів та взаємних поступок. Але часом трапляється й так, що сторонам не вдається досягти прийнятного компромісу, тож спір доводиться передавати на розгляд господарським судам.

У цьому світлі становить чималий інтерес практика Вищого господарського суду України (ВГСУ) та Верховного Суду України (ВСУ) у спорах, які випливають з відносин надання юридичних послуг. Як свідчить ця практика, однією з основних проблем, які виникають у позивачів цієї категорії спорів, є проблема доведення факту надання юридичних послуг.

 

Акт непокори

 

Аналізуючи положення статей 901 та 903 Цивільного кодексу (ЦК) України, можна дійти вис­новку, що підставою виникнення зобов’язання замовника оплатити послугу є сам факт надання цієї пос­луги виконавцем. Такої процедури, як «приймання наданої послуги», цивільне законодавство не передбачає, оскільки послуга споживається замовником у процесі її надання (вчинення певної дії або здійснення певної діяльності) та, на відміну від результатів виконаних робіт, не потребує прийняття на підставі акта.

Проте хоча це прямо й не випливає з норм цивільного законодавства, практика реалізації відносин надання послуг склалася шляхом запозичення практики виконання договорів підряду, які знайшли більш детальне врегулювання в ЦК України у тому сенсі, що належним підтвердженням факту надання пос­луги все ж прийнято вважати є акт здачі-прийняття наданої послуги на зразок того, як акт виконаних робіт є підтвердженням факту виконання підрядних робіт.

Однак така практика робить сторону, що надає послуги, певною мірою вразливою та залежною від добросовісності клієнта. Особливо актуальною ця проблема є при наданні послуг на умовах післяплати. Адже клієнт, отримавши послугу (яка має нематеріальну форму та складно піддається доведенню), може ухилитися від підписання акта, внаслідок чого виконавець ризикує залишитися без належної йому плати.

З метою попередження таких недобросовісних дій клієнта широкого поширення набули договірні застереження про те, що послуги мають вважатися належно наданими у разі відсутності заперечень з боку клієнта протягом визначеного строку з дати отримання ним (направлення йому) акта.

Крім того, якщо говорити про такий вид послуг, як абонентське обслуговування клієнтів на умовах фіксованої періодичної абонентської плати, то в цьому випадку обов’язок з оплати може бути «прив’язаним» до конкретної календарної дати (наприклад, оплата до 5-го числа кожного місяця) або до моменту вис­тавлення рахунку-фактури і може взагалі не пов’язувати зобов’язання з оплати наданих послуг із фактом підписання сторонами акта.

Проте, відповідно до судової практики, навіть усі ці хитрощі не дають юристам надійної гарантії стягнення коштів з боржників у судовому порядку. Це можна проілюструвати на декількох прикладах, один з яких знайшов своє відображення у недавно опублікованому Інформаційному листі ВГСУ «Про доповнен­ня Інформаційного листа ВГСУ від 15 березня 2011 року № ­01-06/249 «Про постанови Верховного Суду України, прийняті за результатами перегляду судових рішень господарських судів» від 1 липня 2014 року № ­01-06/841/2014 (Інформаційний лист).

 

Омріяний бонус

 

Господарська справа № 911/27/ 25/13-г, що розглядалася судами з початку січня 2013 року, стосувалася спору між юридичною компанією та клієнтами, за дорученням яких компанія здійснювала юридичний супровід кількох судових процесів. Суть спору полягала у стягненні солідарно з двох відповідачів суми бонусного платежу, сплату якого було передбачено договором у разі досягнення виконавцем обумовленого сторонами прийнятного результату, а також штрафу за несвоєчасну сплату цього платежу.

На відміну від суду першої інстанції, суди апеляційної та касаційної інстанцій пристали на бік позивача, оскільки дійшли висновку, що позивач довів факт надання ним пос­луг і досягнення обумовленого договором сприятливого результату, а саме: укладення клієнтами договору про врегулювання спірних взаємовідносин (мирової угоди) з їхніми опонентами в рамках судового процесу, який супроводжувався юридичною компанією.

Основним контраргументом спів­відповідачів, які заперечували проти позову, було те, що ними не було належним чином підписано акт приймання-передачі наданих послуг, а точніше: акт зі сторони кожної з компаній підписав лише керівник, тоді як установчі документи компаній, з якими позивач був ознайомлений, передбачали необхідність обов’язкового підписання таких документів спільно двома особами — керівником та уповноваженим представником компанії-засновника. В їхніх відзивах також йшлося про те, що позивач не має ніякого відношення до укладеної відповідачами мирової угоди, тому його вимога про стягнення бонусних платежів, умовою сплати яких є лише досягнення юридичною компанією сприятливого для клієнтів результату, є безпідставною.

Між тим, колегії суддів апеляційного господарського суду та ВГСУ зазначали, що приписи закону, які регулюють відносини за договором про надання послуг, пов’язують обов’язок замовника оплатити послуги за фактом їх надання виконавцем, а не за фактом передачі послуг на підставі акта. На думку судів, зазначені ознаки договору про надання послуг відрізняють такий договір від договору підряду, який регулюється главою 61 Цивільного кодексу України та пов’язує обов’язок замовника сплатити за виконані підрядні роботи за наявності доказів їх передачі виконавцем та прийняття замовником за відповідним актом (КБ-2в). Таким чином, як визначили суди, у цьому випадку акт приймання-передачі послуг не є єдиною підставою для оплати згідно з договором.

 

Прикрі невдачі

 

Утім, докладніший аналіз практики ВГСУ в інших подібних справах дає підстави для висновку, що позиція колегії суддів у справі № ­911/27/25/13-г була радше винятком з правила.

Так, наприклад, постановою від 26 вересня 2013 року колегія суддів ВГСУ скасувала постанову апеляційного суду та залишила в силі рішення суду першої інстанції у справі № ­920/251/13-г, яким було відмовлено у задоволенні позову юридичної компанії про стягнення заборгованості зі сплати абонентського обслуговування за договором про надання юридичних послуг за декілька місяців. ВГСУ погодився з висновком суду першої інстанції про недоведення факту надання юридичних послуг.

Саму по собі наявність договору, який передбачає юридичне обслуговування клієнта на умовах фіксованої щомісячної оплати, а також факт надсилання клієнтові актів здачі-приймання послуг та ненадання клієнтом заперечень на ці акти у строк, визначений договором, суд не визнав достатніми доказами факту надання юридичних послуг, навіть попри наявності у договорі застереження про те, що в разі відсутності письмових заперечень на акт у визначений строк послуги вважаються прийнятими клієнтом.

Інший приклад «з тієї ж опери» — справа № 5005/4522/2011, розгляд якої завершився винесенням постанови ВГСУ від 1 лютого 2012 року. У цій справі позивач намагався стягнути із замовника заборгованість за договором про надання юридичних послуг, який передбачав супровід низки судових справ проти боржників клієнта та визначав суму винагороди, у тому числі у формі відсотків від суми стягнених з боржників коштів. Дос­лідивши обставини справи, судом було встановлено, що позивач надавав відповідачу юридичні послуги з представництва його інтересів тільки на стадії судового розгляду, а не на стадії виконання судових рішень, у зв’язку з чим суд дійшов висновку про необґрунтованість вимог про стягнення заборгованості саме за ті послуги, які стосуються виконавчого провадження.

До цієї ж когорти невдалих спроб стягнення заборгованостей треба віднести й справу № ­5011-6/14673-2012. Постановою ВГСУ від 30 вересня 2013 року колегія суддів суду касаційної інстанції залишила без змін судові рішення попередніх інстанцій, якими позов юриста (фізичної особи — підприємця) до клієнта про стягнення багатомісячної заборгованості за договором про надання юридичних послуг було залишено без задоволення. У цьому прикладі розмір плати за послуги також був визначений договором у фіксованій щомісячній сумі, яка не залежить від обсягу пос­луг. Проте з цього приводу колегією суддів було зауважено, що «позивач помилково вважає положення […] Договору стосовно виплати абонентської плати, яка не залежить від об’єму фактично ­наданих послуг за місяць, безумовною підставою для вимог про стягнення такої плати […]». Суд дійшов висновку про недоведеність факту надання послуг, ґрунтуючись, у тому числі, на непідписанні замовником актів здачі-прийняття наданих послуг та на відсутності звітів юриста, надання яких було передбачено договором. Судові рішення, на які посилався позивач, в яких він був зазначений представником відповідача, самі по собі не були визнані судом достатніми доказами надання послуг, передбачених договором.

На тлі цих прикладів, коли позивачі, попри всі зусилля, не спромоглися виконати тягар доведення факту надання ними юридичних послуг та відстояти своє право на отримання оплати, постанова ВГСУ від 6 листопада 2013 року в згаданій вище справі № ­911/27/25/13-г видається швидше «екзотикою», аніж типовим прикладом.

 

Переламний момент

 

Враховуючи наявність такої суперечливої практики, не доводиться дивуватись, що справа № ­911/27/25/13-г за заявою одного з відповідачів була допущена до перегляду у ВСУ з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 11, 177, 901, 903 ЦК України.

Постановою Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 8 квітня 2014 року <…> заява про перегляд судового рішення була задоволена. При цьому в основу правової позиції ВСУ був покладений саме факт непідписання клієнтами належним чином (спільно керівниками та представниками засновників) актів здачі-прийняття наданих послуг, який було взято до уваги судом першої інстанції, але не взято до уваги судами наступних інстанцій.

Мотивуючи своє рішення, ВСУ зазначив, що сторони у договорі визначили акт приймання-передачі виконаних робіт суттєвим елементом встановлених між ними правовідносин, а тому договір як джерело матеріального права при вирішенні спору підлягав застосуванню у пов­ному обсязі згідно зі статтями 6, 11 ЦК України.

На думку суддів Судової палати у господарських справах, зміст договору свідчить про те, що бонусний платіж підлягав сплаті на підставі оформленого належним чином акта приймання-передачі виконаних робіт, за умови не тільки виконання юридичних послуг, що оплачувалося гарантованим платежем, але й досягнення економіко-правового ефекту для замовників, що могло бути оплачено бонусним платежем. Цей ефект сторони у договорі визначили конкретно — як прийнятний для замовників результат. Тому включення такого результату до змісту розуміння поняття послуги, зазначеної у статті 901 ЦК України, може забезпечити правильне застосування норм матеріального права при вирішенні цього спору.

ВСУ дійшов висновку про наявність підстав для скасування пос­танови касаційного суду, оскільки останній, застосовуючи статті 901, 903 ЦК України, не врахував, що зміст предмета послуги за договором між сторонами складається як із власне професійних юридичних дій виконавця, невіддільних від його особи, так і з позитивного для замовника ефекту від таких дій.

 

Невтішні висновки

 

Підсумовуючи, треба зазначити, що юридична компанія, в якої виник конфлікт із клієнтом, котрий заборгував певну суму за надані пос­луги, під час ведення судового процесу може опинитися перед низкою труднощів, пов’язаних із доказуванням факту надання послуг, особливо якщо у виконавця немає належним чином оформленого та підписаного уповноваженим представником замовника акта здачі-прийняття наданих послуг.

Для зменшення ризику виникнення подібних випадків юридичним компаніям бажано дбати про наявність якомога більшої кількості документальних підтверджень факту надання послуг на випадок, якщо недобросовісний замовник ухилятиметься від підписання актів здачі-прийняття наданих послуг.

Зокрема, за можливості необхідно передавати замовникам результати надання послуг (проекти документів, юридичні висновки та консультації, звіти тощо) по опису (по актах приймання-передачі). Доцільно зазначати в договорі адреси електронної пошти, якими вестиметься переписка та надсилатимуться ті чи інші результати надання послуг. Доцільно зберігати в архіві копії використаних довіреностей від замовників, копії процесуальних та інших документів, підписаних працівниками юридичної компанії в процесі надання послуг, а також судових рішень, де вони зазначені як представники клієнта. За наявності вагомого масиву доказів ймовірність стягнення з клієнта заборгованості за надані послуги, навіть за відсутності підписаного акта здачі-прийняття наданих послуг, зберігатиметься.