Дослідження: Боргова історія

Владислав ДАНИЛЕЙКО,
юрист МЮФ Integrites

Боргова тюрма: чи можливе повернення цього виду забезпечення в часи фінансової кризи?

У часи тривалої фінансової кризи, що почалась у 2008 році, проб­лема забезпечення кредитних договорів є нагальною для обох сторін у кредитних відносинах: для кредиторів, які шукають способи гарантувати повернення виданих коштів, і для боржників, яким потрібно бути впевненими у непорушності прав у випадку неможливості сплати боргу. Важливість здорового кредитування для загального рівня економіки важко переоцінити. У серії робочих документів Європейського центрального банку автори зазначили, що кредитування як з точки зору обсягів, так і з точки зору кредитних стандартів, мають значні наслідки для економічної діяльності, і нагадали, що у 2008 році скорочення видачі банками кредитів ще більше поглибило фінансову кризу.

У зв’язку з цим постає питання, чи є можливим повернення концепції боргової тюрми — широко поширеної у Римській імперії та Середньовічній Європі — у сучасні часи. Для відповіді на це запитання варто вивчити історичне підґрунтя виникнення і занепаду боргової тюрми, її правовий статус, економічну доцільність та судову практику в Україні.

Слово «кредит» походить від латинського credere — довіряти. Карл Гратцер описує кредит як «здатність особи продати обіцянку повернути кошти у майбутньому так, щоб він чи вона мали доступ до них наразі». Допоки обіцянка виконується, сторони договору залишаються задоволеними та в ліпшому майновому становищі, проте часто така клятва порушується. Цікавим є те, що менш ніж двісті років тому на теренах Старого світу за таке порушення обіцянки на винуватця чекала боргова тюрма.

 

Розквіт та занепад

 

Будь-який аналіз можливості повернення боргової тюрми в часи теперішньої економічної кризи був би не точним, якщо не розглядати історичні причини, що призвели до виникнення та масової поширеності боргових тюрем. Це допоможе зрозуміти, які цілі переслідував цей інститут та чи актуальні сьогодні проблеми, які він був покликаний розв’язати.

Деякі автори зазначають, що кредитні відносини з’явилися разом із появою людства. З часом це дало поштовх виникненню концепції грошей: не маючи можливості повернути борг у натурі, люди винай­шли інший спосіб його погашати. Сьогодні в більшості країн неплатоспроможність боржника вирішується через законодавство та систему банкрутства, але ці інститути виник­ли доволі пізно — не раніше XVIII—ХІХ сторіччя, з початком активного розвитку торгівлі. До запровадження системи банкрутства боржники відповідали за порядком середньовічного загального права, наказів і ордерів їхніх васалів. Це часто передбачало тілесні покарання, публічну осорому та боргове рабство, а потім — тюрму. Такі види кари мають своє коріння ще у Римському праві. Відомо, що, за законами Дванадцяти Таблиць, неплатоспроможний боржник ставав рабом кредитора. Такі заходи були спрямовані на покарання особи боржника і спонукання ­видати ­приховані кошти, а не на борг та його повернення. Вважалося, що прямою причиною банкрутства особи були його гордість, легковажність та жага до спекулювання, через що він вдавався до махлярства та обманів. До таких боржників ставилися за принципом fallitus ergo fraudator (неплатоспроможний — отже, шахрай).

Закони Юлія Цезаря дещо змістили акценти і запровадили cession bonorum — вважливе нововведення, згідно з яким особа боржника була відмежована від його власності. Хоча така новація мала місце ще за часів Римської імперії, в Європі та на Заході особистісні аспекти неплатоспроможності вважалися вирішальними ще до середини ХІХ сторіччя. У 1834 році боргова тюрма була в усіх країнах Європи, за винятком Португалії. З приходом індустріальної революції середньовічний підхід до відчайдушних боржників втратив, що найважливіше, економічну доцільність. Неплатоспроможність почала розглядатися як економічний, а не особистісний, провал. Відтак, країни Європи почали розвивати правову основу системи банкрутства, аби захистити економічний інтерес кредиторів та фінанси держави. Результат проілюстрований у графіку І (стор. 44), де наведена кількість ув’язнених за несплату боргу осіб у Швеції в ХІХ сторіччі.

Простеживши розвиток захисту прав боржника у шведському законодавстві в цей період, можна зробити висновок, що падіння кількості боргових в’язнів пов’язане не зі зростанням рівня економіки та хорошою платоспроможністю боржників, а з поетапним запровадженням системи банкрутства. Дві найбільш важливі стадії, після яких кількість ув’язнених стрімко зменшилася, — це скасування права кредитора вимагати ув’язнення боржника у випадку ареш­ту майна у 1841 році, та закон від 1868 року, яким ув’язнення було дозволено лише у випадку, якщо сукупна вартість майна боржника менша за борг і боржник або відмовлявся, або не міг дати клятву, що в нього є ще інше, приховане, майно.

В Європі в цей час простежується схожа закономірність. У 1867 році боргову тюрму заборонила Франція, на рік пізніше — Північнонімецький союз та Австрійська імперія. У 1871 році до заборони приєдналася Бельгія, 1872-му — Данія, 1874-му — Швейцарія та Норвегія і у 1895-му — Фінляндія.

Цікаво, що в часи Великої депресії повернення боргових тюрем не відбулося. Уже на початку ХІХ  сторіччя було зрозуміло, що такий інститут не захищає інтереси кредиторів і не забезпечує повернення коштів, бо спрямований не на справжні причини неплатоспроможності. До того ж він порушує права і свободи боржників. У сучасній світовій економіці із величезним макроекономічним впливом на платоспроможність боржників боргова тюрма не може бути ефективним видом забезпечення виконання грошових зобов’язань.

 

Невигідні в’язні

 

Лише кілька країн нині мають законодавство, що передбачає боргові тюрми. Серед них Гонг-Конг та ОАЕ.

Цікава ситуація спостерігається і у США, де останнім часом виникає обурення громадськості через факти ув’язнення осіб, що не можуть сплатити судовий збір та судові штрафи. Хоча такий борг розмежовується з іншими діяннями особи, за які вона постає перед судом і за які їй, можливо, призначене грошове покарання, ув’язнення або продовження строку ув’язнення до сплати збору у США все частіше називають борговою тюрмою. У 2012 році окружний суддя Гарінгтон Харперсвільського міського суду, штат Алабама, видав наказ у відповідь на позов кількох громадян, які вказували на те, що приватні компанії використовують судову систему для зловживання неможливістю громадян сплатити судовий збір. Суддя назвав це «борговою тюрмою» та «санкціонованим судом рекетом». Багато боржників були ув’язнені на підставі сфальсифікованих висновків про неявку до суду, внаслідок чого їх обкладали величезними штрафами і зборами. «Ганебно» — таким однослівним реченням суддя підсумував ситуацію. Різка негативна реакція і швидке викорінення явища, що лише віддалено нагадують боргову тюрму в США (сума боргу кожного з боржників не перевищувала 5 000 дол. США), є свідченням того, що у сучасному громадянському суспільстві такий інститут незаконний і не має підтримки населення.

Боргова тюрма, крім правового, має ще й фінансовий вияв. Ув’язнення особи за борг несе витрати на її утримання у в’язниці. Отже, щоб боргова тюрма була вигідною, а її існування не лягало на плечі платників податків, потрібно, аби розмір боргу і ймовірність його повернення кредитору були більшими за кошти, витрачені на утримання боржника. Аналіз вартості боргових тюрем у минулі сторіччя подекуди неможливий через відсутність фактів, а де можливий — мав би великі похибки і складність застосування у сучасності. Тому за основу взято дослідження Американського союзу громадянських свобод квазі-боргових тюрем у США, описаних вище.

У доповіді 2010 року висвітлено випадок, коли особа провела 330 днів у в’язниці за несплату штрафів і зборів у розмірі 2 882 дол. США. Загальна вартість утримання особи у в’язниці сягнула майже 14 000 дол. США. Інша особа, будучи безробітною та використовуючи продовольчі талони, аби прогодувати себе та своїх рідних, понад місяць пробула у в’язниці за несплату 100 дол. судових штрафів.

У новішій доповіді 2013 року описано, як одна з в’язниць витратила понад 70 000 дол. США на ув’язнення 154 боржників протягом п’яти місяців у 2012 році. Загалом із в’язнів вдалося стягнути 40 000 дол. прострочених штрафів та зборів, а дефіцит у розмірі 30 000 дол. США лягав на плечі платників податків. Відзначається, що далеко не всі боржники покрили загальну суму заборгованості в повному обсязі. Один із боржників був винен 2 899 дол. США, а спромігся сплатити тільки 525 дол.

Таким чином, боргова тюрма обтяжує економіку і платників податків, які змушені покривати витрати, пов’язані з фізичним утриманням осіб у місцях позбавлення волі.

 

Уже в Україні

 

Відповідно до Протоколу № 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ніхто не може бути позбавлений свободи через неможливість виконання договірного зобов’язання. Україна як сторона Конвенції не має і не може мати боргові тюрми. Звісно, за Кримінальним кодексом України особа може бути позбавлена волі за діянні що призвели до неплатоспроможності, такі як шахрайство, але сам факт несплати боргу не може мати наслідком ув’язнення особи.

У той же час очевидно, що зміни, внесені у 2010 році до статті 382 Кримінального кодексу (КК) України, де-факто запроваджують боргову тюрму. Відповідно до згаданої статті, умисне невиконання вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набули законної сили, або перешкоджання їх виконанню карається штрафом від п’ятисот до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк до трьох років. У попередній редакції лише посадові особи могли бути притягнені до такої відповідальності. Виходить, що якщо суд зобов’язує сплатити борг, але особа не може виконати це рішення через елементарну відсутність коштів, то вона може бути засуджена і ув’язнена за статтею 382 КК України. Ця проб­лема ще не ґрунтовно досліджена і розглянута фахівцями у галузі кримінального права, однак аналіз судової практики свідчить, що побоювання не безпідставні — боргова тюрма таки просочилася в судові рішення.

18 квітня 2012 року Торезький міський суд Донецької області виніс рішення, зобов’язавши дебітора сплатити борг кредиторові за договором у розмірі 7,5 тис. грн і 214 грн судового збору. Борг не був сплачений. 25 лютого 2013 року вироком цього ж суду особу_1 засуджено до двох років позбавлення волі за статтею 382 КК України. Ув’язнення було замінене на один рік іспитового строку.

За схожих обставин Брусилівський районний суд Житомирської області 23 травня 2013 року засудив особу до одного року позбавлення волі, що було замінене на звільнення від відбування покарання з іспитовим строком і заборони виїзду за кордон.

Хоча в обох випадках позбавлення волі було замінене на інший вид покарання, все ж якби особа порушила його умови, це мало б наслідком ув’язнення за несплату боргу, отже, фактично — боргова тюрма. На щастя, вищі судові інстанції помічають такі небезпечні вияви забороненого явища. 12 лютого 2014 року Апеляційний суд Івано-Франківської області скасував постанову суду першої інстанції у частині позбавлення волі строком на два роки за несплату 650 тис. грн боргу.

Отже, аналіз боргової тюрми з історичної, правової та економічної перспективи доводить, що можливість повернення боргової тюрми у часи нинішньої фінансової кризи майже відсутня. Ув’язнення неплатоспроможних осіб є програшним для всіх сторін кредитних відносин. Водночас явище боргової тюрми подекуди пробивається в деяких країнах в дещо гібридному вигляді. В Україні це швидше результат неузгодженості законодавчого процесу із зобов’язаннями відповідно до норм міжнародного права, що має результатом його порушення. Суди, у свою чергу, не завжди помічають похибки законодавця і допускають помилки у своїх рішеннях. Така правова невизначеність має бути викорінена, свобода неплатоспроможного боржника визнана недоторканною, зміни до статті 382 КК України скасовані, а забезпечення виконання зобов’язань у кредитних відносинах та інтереси кредитора повинні бути захищені лише через ефективну систему банкрутства.