Судова практика: Судове зрушення

Попри налагодження механізму забезпечення позову, дати збій він може насамперед у частині визначення підстав, за якими підлягають застосуванню такі заходи

Забезпечення позову: тенденції застосування, які види використовуються найчастіше

Антон КУЦ, адвокат, керівник практики судових спорів і медіації АО «Юскутум»

При поданні заяви про забезпечення позову необхідно виходити з того, що суд наразі здійснює забезпечення лише у разі його належного обґрунтування заявником. Заявник має переконати суд, що між сторонами виник реальний спір, що було визначено належного відповідача і, звісно, що є реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення ­позову.

За останній рік кількість задоволених заяв про забезпечення позову збільшилася, судді вже не так критично ставляться до необхідності «заморозити» спірні відносини на час розгляду справи.

На практиці судді більш охоче задовольняють клопотання про забезпечення позову в справах, де є «безспірне» зобов’язання, наприклад невиконання грошових зобов’язань за договором. У таких справах, як стягнення боргу за розпискою, заподіяння шкоди майну, розповсюдження недостовірної інформації, дуже рідко призначають забезпечення на початку розгляду справи.

Як приклад нестандартного забезпечення позову можна навести тимчасове припинення ретрансляції іноземних програм «Первый канал», «РТР-Планета», «Российский Информационный канал «Россия-24», «НТВ Мир», прийняте Окружним адміністративним судом м. Києва.

У цивільному процесі позови найчастіше забезпечуються шляхом накладення арешту на нерухоме майно і транспортні засоби, у господарському судочинстві — на майно підприємств. При цьому якщо в цивільних справах для забезпечення матеріальних позовних вимог за рахунок нерухомого майна суди переважно застосовують такий спосіб, як накладення на нього арешту, то в господарських справах позови майнового характеру забезпечуються шляхом заборони відповідачу вчиняти будь-які дії, спрямовані на відчуження майна.

Отже, при поданні заяви про забезпечення позову необхідно правильно визначити і викласти вид забезпечення, обґрунтувати необхідність його застосування, надати необхідні докази та сплатити судовий сбір за його подання.

Вольга ШЕЙКО, юрист ЮФ «Астерс»

Рішення суду — не папір, за який можна купити щось у магазині. Його ще необхідно виконати. Адже виконання судового рішення — ніщо інше, як найважливіша складова механізму захисту прав і законних інтересів стягувача.

Однак виконання може виникати на різних стадіях судового процесу, в тому числі й на самих ранніх, адже виконавчим документом є не тільки виконавчий лист, виданий судом, який прийняв рішення, але й, наприклад, ухвала суду про забезпечення позову, згідно зі статтею 18 Закону України «Про виконавче провадження». І якщо до виконавчого листа є чіткі вимоги, то ухвала суду про забезпечення позову — той самий документ, в якому можуть міститися як пряме обмеження прав, так і непрямі чинники, які потребують роз’яснень. Найважливіший аспект, на який уже звертали увагу і самі суди: а чи не є формулювання в ухвалі про забезпечення позову рішенням суду по суті? Більш-менш врегульована ситуація з корпоративними і трудовими спорами. ВСУ висловив свою позицію в постанові пленуму № 9 від 22 грудня 2006 року «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову». Однак, забезпечуючи позов шляхом заборони здійснювати певну діяльність, суди найчастіше припиняють діяльність підприємства або, наприклад, дію ліцензії, що відповідно паралізує роботу останнього. А державний виконавець, незважаючи на подібні порушення права, хоч і має повноваження не приймати до виконання, погіршує ситуацію, нарікаючи на те, що порушення здійснено руками правосуддя. При цьому спритні юристи, розбираючись у тонкощах питань забезпечення позову, часом йдуть на хитрощі, адже різні процеси по-різному регулюють це питання. Звернувшись лише до переліку підстав забезпечення позову, стає зрозуміло, що в різних процесах вони різні, як і їхній перелік, який, наприклад, у цивільному процесі не є вичерпним, а відповідно дає широке поле для фантазії юриста. Крім того, різними є і терміни розгляду заяви про забезпечення позову. У господарському процесі такі взагалі не встановлені, як і не встановлені вони для виконання в межах виконавчого провадження. Відповідно, все це призводить до різних маніпуляцій як з боку судової системи, державної виконавчої служби, так і дає широкі можливості сторонам у справі, підтверджуючи стару приказку: «Навіщо нам закони, були б судді знайомі».

Таліна КРАВЦОВА, адвокат, юрист судової практики, керівник практики сімейного права ЮБ «Єгоров, Пугінскій, Афанасьєв і Партнери» Україна

Питання забезпечення позову завжди викликали певну полеміку в юридичній спільноті, адже, з одного боку, це справді необхідні заходи, метою яких є забезпечення виконання судового рішення в майбутньому, а з іншого — це, фактично, обмеження прав одного з учасників судового процесу ще до вирішення справи по суті, а подекуди і пряме втручання у діяльність сторін процесу. Хай там як, але саме ухвали про забезпечення позову нерідко використовувалися та подекуди ще використовуються для рейдерських захоплень підприємств. Саме ця обставина і спричинила необхідність у напрацюванні юридичних механізмів для створення певної рівноваги у відносинах між сторонами судового процесу, а також встановлення судової практики у застосуванні таких заходів.

Варто зазначити, що в українській судовій системі діє три ланки судів (господарські, адміністративні та суди загальної юрисдикції) зі своїми процесуальними кодексами та, відповідно, зі своїми повноваженнями із застосування заходів забезпечення позову. Практика свідчить, що останнім часом дещо скоротилися випадки застосування заходів забезпечення позову. Якщо раніше, подаючи позовні заяви до суду, позивач вважав за необхідне подавати також заяву про забезпечення позову (попри те, є підстави чи ні), то тепер спостерігається певне зменшення таких заяв від позивачів. З одного боку, це викликано тим, що суди почали напрацьовувати власну практику з питань застосування норм щодо забезпечення позову, з іншого — було змінено законодавство з питань забезпечення позову шляхом прийняття так званих антирейдерських законів. Так, наприклад, до Господарського процесуального кодексу України були внесені зміни, відповідно до яких прямо заборонено застосування заходів забезпечення позову у справах, що виникають з корпоративних відносин (з переліком ряду правовідносин), а також встановлено, що види забезпечення позову мають бути співвідносними із заявленими позивачем вимогами.

Наразі суди всіх ланок більш прискіпливо ставляться до питань забезпечення позову та здебільшого ухвали про забезпечення позову виносяться у справах майнового характеру і стосуються, як правило, безпосередньо самого предмета спору. Суди вже відійшли від практики винесення ухвал про забезпечення позову, які фактично дублювали прохальну частину позовних заяв та зосередилися на застосуванні тих видів забезпечення позову, які справді зможуть у майбутньому полегшити процес виконання судового рішення.

Мирослава САВЧУК, юрист ЮФ Aequo

Однією з гарантій забезпечення можливості виконання судового рішення є можливість застосування заходів забезпечення позову.

Суд за заявою особи, що бере участь у справі (у господарському судочинстві та за власної ініціативи), має право вжити заходів забезпечення позову, якщо невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.

Перелік видів заходів забезпечення позову, що можуть зас­тосовуватися судами, встановлюється відповідними процесуальними кодексами. При цьому тоді як відповідно до Господарського процесуального кодексу України допускається вжиття винятково заходів, передбачених цим Кодексом, перелік таких заходів, передбачений Цивільним процесуальним кодексом України, не є вичерпним.

Для майнових спорів, що вирішуються як у порядку господарського, так і в порядку цивільного судочинства, найпоширенішим видом забезпечення позову є накладення арешту на майно або грошові кошти, що належать відповідачеві і знаходяться у нього або в інших осіб.

Для різних категорій спорів поширеним є також забезпечення позову шляхом заборони вчиняти певні дії. Такий вид забезпечення застосовується у випадку, якщо до вирішення спору судом та з метою забезпечення виконання його рішення, якщо позов буде задоволено, є необхідність обмежити право відповідача чи будь-якої іншої особи вчиняти певні дії, що стосуються предмета спору, наприклад передавати майно, здійснювати платежі, виконувати щодо нього інші зобов’язання.

Варто зазначити, що, на відміну від судової практики, щодо визначення виду забезпечення позову, який підлягає застосуванню, судова практика в частині визначення підстав, за якими підлягають вжиттю такі заходи, є суперечливою та свідчить про відсутність єдиного підходу у їх визначенні.

Так, підставами для вжиття заходів забезпечення позову, як правило, виступають дії боржника, спрямовані на приховування належного йому майна, відчуження майна, що є предметом спору чи його знецінення. Ці обставини повинні бути підтверджені належними доказами.

Разом із тим, у деяких судових рішеннях як обставини, які стали підставами для застосування заходів забезпечення, зазначається винятково значний розмір заборгованості боржника або його можливість розпорядитися належними йому коштами та майном до вирішення справи судом, що, однак, не свідчить про існування такого наміру у позивача.

Неналежним є і посилання як підстави для забезпечення позову на ухилення відповідачем від виконання зобов’язання, оскільки наявність такого невиконання підлягає встановленню під час розгляду справи по суті та прийнятті рішення у справі і не може вирішуватися на стадії забезпечення позову.

Зазначена негативна тенденція, що спостерігається у застосуванні судами заходів забезпечення позову, може бути усунена, зокрема, шляхом більшої деталізації підстав для їх застосування у законодавстві або шляхом надання відповідних роз’яснень Вищим господарським судом України та Вищим спеціалізованим судом з розгляду цивільних і кримінальних справ України.

Забезпечення позову у морському праві / Спори з державною виконавчою службою

Владислав БРІГ, юрист ЮФ «АНК»

Найпоширенішим та, вочевидь, одним із найефективніших заходів забезпечення позовів, що випливають з морських вимог, є накладення арешту на морські судна. Зазначений спосіб забезпечення позову на практиці досить широко використовується як приватними стягувачами, так і органами виконавчої влади та прокуратури. Він має низку переваг, що і забезпечили йому таку популярність на практиці. Так, по-перше, як правило, у власності компанії-судновласника перебуває лише одне судно та відсутнє інше майно. У зв’язку з цим забезпечити позов будь-яким іншим майном, зазвичай, досить проблематично через його відсутність. По-друге, судновласниками здебільшого виступають компанії, що зареєстровані за кордоном, у зв’язку із чим виникає питання визначення територіальної підсудності таких позовів. З моменту набуття чинності для України Брюссельською конвенцією 1952 року до ГПК України та ЦПК України були внесені відповідні зміни, які визначили, що позови про арешт судна за морськими вимогами розглядаються судом за місцезнаходженням морського порту, в якому перебуває судно. Таким чином, подання заяви про арешт судна дозволяє позивачеві спиратися на положення про виключну підсудність та, відповідно, убезпечити себе від можливих спорів щодо територіальної підсудності позову. По-третє, накладення арешту на морське судно зазвичай призводить до значних матеріальних витрат з боку судновласника (витрати на сплату судових зборів, заробітної плати екіпажу, демереджу, витрати, пов’язані з винятками, передбаченими договором фрахту (off-hire), тощо. Таким чином, накладення арешту на судно, з-поміж іншого, є ефективним способом тиску на судновласника.

З метою недопущення виходу в море арешт судна зазвичай використовується разом з іншим видом забезпечення — забороною іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору, а саме: забороною капітану морського порту, в якому знаходиться арештоване морське судно, здійснювати оформлення відходу морського судна.

Щодо альтернативного засобу забезпечення, то зазвичай таким у справах, що витікають з морських вимог, є банківська гарантія, яка на перший погляд була б вигідна всім (для судновласника — убезпечення від додаткових збитків у результаті простою судна, для стягувача — швидкість та простота виконання судового рішення). Проте тут теж треба відзначити низку стримуючих факторів, які значною мірою гальмують широке застосування цього виду забезпечення позову. Серед таких можна виділити вимоги стягувача забезпечити виконання банківською гарантією саме українського банку (а не гарантією P&I клубу чи іноземного банку), тривале погодження тексту гарантії зі стягувачем (у разі ухилення стягувача від заміни засобу забезпечення з арешту на банківську гарантію) тощо.

 

Андрій ІВАНІВ, юрист ЮФ FCLEX

За практикою Євросуду виконання судового рішення є окремою та завершальною стадією судового вирішення спору. Водночас, як свідчить практика, ця «завершальна стадія» часто може стати лише початком нового спору, вже з державною виконавчою службою.

Основний масив спорів становить не­однакове розуміння різними органами ДВС положень законодавства про виконавче провадження. Це, наприклад, відмова у відкритті виконавчого провадження з формальних підстав. Попри формування вже усталеної практики, частими є відмови у відкритті виконавчого провадження при зверненні до органів ДВС із заявою про виконання ухвали суду про забезпечення позову.

На жаль, поширеною є відмова у відкритті виконавчого провадження з посиланням на «відсутність у виконавчому документі заходів примусового виконання рішення». Зокрема, подекуди органи ДВС відмовляють у відкритті виконавчого провадження у справах з вимогами про витребування майна, водночас інші органи належним чином виконують такі рішення судів шляхом складення акта про приймання-передавання майна боржником стягувачу.

У контексті зазначеного предмета виконавчого документа спори виникають і з приводу підвідомчості виконавчих проваджень, оскільки в ситуації, коли вартість майна, яке витребовується, становить понад 3 млн грн (тобто коли виконавче провадження підвідомче відділу ДВС обласного управління юстиції або Державної виконавчої служби України), останні відмовляють у відкритті виконавчого провадження з посиланням на те, що зазначений критерій стосується лише грошових вимог. Разом із тим місцеві органи ДВС можуть також відмовити, з посиланням уже на вартість майна та підвідомчість вищому органу ДВС. У таких випадках стягувачі змушені йти до суду або отримувати спочатку відмову ДВС України, з якою вже зверталися до іншого відповідного відділу ДВС. Окремим питанням є можливість вжиття заходів забезпечення позову у спорах з ДВС.  Положення процесуального законодавства передбачають, що позов може бути забезпечений, зокрема, шляхом зупинення стягнення на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником у судовому порядку. Неоднозначною є і судова практика, коли як захід забезпечення позову суди забороняють вчиняти виконавчі дії за певним виконавчим провадженням: одні суди вважають вжиття таких заходів неправомірним втручанням у діяльність органів ДВС, інші — ­належним засобом захисту прав позивача (скаржника).