Практика: Майнові досліди

Артем КРАВЧЕНКО,
адвокат кримінально-правового департаменту АО AVER LEX

Ситуативність поведінки судів та неузгодженість норм Кримінального процесуального кодексу України призводять до того, що скасування необґрунтованого арешту майна юридичної особи є складним завданням із невисокими шансами на успіх

На превеликий жаль, відносно новий Кримінальний процесуальний кодекс (КПК) України у багатьох важливих для суспільства питаннях не зміг пройти реального іспиту практикою. І головною проблемою, пов’язаною з недос­коналістю роботи механізму, який регулюється КПК України, є явна неготовність та небажання кардинальних змін у діяльності судової системи, яка продовжує закладати у нову судову практику старі звичаї та анахронізми.

Зокрема, адвокатам постійно доводиться боротися з наслідками процедури накладення арешту на майно в рамках кримінальних проваджень, докладаючи неабияких зусиль для зняття неправомірно накладених обмежень.

Відповідно до статті 170 КПК України, для юридичних осіб арештом майна є тимчасове позбавлення особи, щодо якої здійснюється провадження, можливості відчужувати певне його майно за ухвалою слідчого судді або суду до скасування арешту майна.

Арешт на майно накладається, якщо є достатні підстави вважати, що вони підшукані, виготовлені, пристосовані чи використані як засоби чи знаряддя вчинення кримінального правопорушення та/або зберегли на собі його сліди, або призначалися для схиляння особи до вчинення кримінального правопорушення, фінансування та/або матеріального забезпечення кримінального правопорушення або винагороди за його вчинення, або є предметом кримінального правопорушення, у тому числі пов’язаного з їх незаконним обігом. Предметом арешту може бути майно, яке перебуває у власності юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження.

Однак усі вищезазначені обо­в’язкові умови для арешту майна юридичної особи в більшості випадків задекларовані лише на папері.

 

Презумпція? Ні, не чули!

 

Як свідчить судова практика, досить частими є ситуації, коли арешт накладається на майно юридичної особи, щодо якої не здійснюється кримінальне провадження і така особа не є учасником кримінального процесу, чим грубо порушується право власності особи.

Великий обсяг справ з розгляду клопотань слідчого, прокурора про застосування заходів забезпечення кримінального провадження, зокрема арешту, змушує слідчого суддю не дотримуватися так званої презумпції відмови у задоволенні клопотання, за якою, на підставі частини 1 статті 173 КПК України, слідчий суддя відмовляє у задоволенні клопотання про арешт майна, якщо особа, що його подала, не доведе необхідність такого арешту.

Прикладом зазначеної практики судів є випадки поверхового дослідження підстав та доказів, якими ­обґрунтовано клопотання слідчого, прокурора про накладення арешту, в результаті чого, всупереч статті 132 КПК України, застосовується захід забезпечення кримінального провадження за відсутності обґрунтованої підозри щодо вчинення кримінального правопорушення та обґрунтованої потреби, що виправдовує такий ступінь втручання у права і свободи особи.

Оскільки поняття «обґрунтована підозра» не визначене у національному законодавстві та зважаючи на положення, закріплені у статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», слідчим суддям треба враховувати позицію Європейського суду з прав людини, відображену, зокрема, у пункті 175 рішення від 21 квітня 2011 року у справі «Нечипорук і Йонкало проти України», відповідно до якої термін «обґрунтована підозра» означає, що є факти або інформація, які можуть переконати об’єктивного спостерігача в тому, що особа, про яку йдеться, могла вчинити правопорушення (рішення у справі «Фокс, Кемпбелл і Гартлі проти Сполученого Королівства» від 30 серпня 1990 року, пункт 32, Series A, N 182).

Та попри це формується практика накладення арешту на майно особи винятково за інформацією, внесеною до Єдиного реєстру досудових розслідувань, наприклад, на підставі лише однієї заяви, інформації про вчинення кримінального правопорушення.

Формальний підхід до розгляду клопотань про скасування арешту також знаходить своє відображення у частковому копіюванні інформації про предмет арешту прохальної частини клопотання слідчого, прокурора в резолютивну частину судового рішення. У результаті, таким предметом, на думку слідчого, прокурора, а потім і суду, можуть виступати, наприклад, видаткові операції або винятково рахунки, що грубо супе­речить вичерпному переліку, передбачених статтею 170 КПК України предметів арешту, якими можуть бути нерухоме і рухоме майно, майнові права інтелектуальної власності, гроші у будь-якій валюті готівкою або у безготівковому вигляді, цінні папери, корпоративні права.

Відповідно до статті 190 Цивільного кодексу України, майном як особливим об’єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки. Проте банківські рахунки та видаткові операції за рахунками, на які судом досить часто за старою звичкою накладається арешт, не відноситься до майна або майнових прав.

Не дослідженими та в результаті не відображеними в ухвалі суду про накладення арешту залишаються також важливі обставини, що впливають на зміст прийнятого рішення:

— підстави, у зв’язку з якими потрібно здійснити арешт майна;

— перелік і види майна, що належить арештувати;

— документи, що підтверджують право власності на майно, що належить арештувати;

— розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням;

— докази факту завдання шкоди і розміру цієї шкоди.

А сам зміст ухвали обмежений повторюванням формальних підстав для накладення арешту, які викладені без будь-якої спроби продемонструвати, яким чином вони застосовуються по відношенню до здійснення досудового розслідування у кримінальному провадженні.

 

Подвійний удар

 

Зазначена судова практика має наслідки у вигляді ухвалення необґрунтованих рішень про накладення арешту та зовсім незначний відсоток їхнього скасування на стадії досудового розслідування.

Згідно з даними Узагальненої судової практики щодо розгляду слідчим суддею клопотань про застосування заходів забезпечення кримінального провадження Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 року, судами розглянуто 10,4 тис. клопотань, з них задоволено 8,3 тис., або 79,9 %. При цьому на підставі статті 174 КПК України лише 169 клопотань про арешт майна, або 1,6 %, розглянутих скасовано під час досудового розслідування. Зазначені статистичні дані наглядно підтверджують застосування судами формального підходу до обґрунтування судових рішень про накладення арешту.

З метою реалізації принципу забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, передбаченого статтею 24 КПК України, законодавець закріпив два процесуальних способи (спроби) для зняття майнових обмежень, які на практиці є взаємопов’язаними та фактично надають особі лише одну спробу зняття арешту.

Кримінальне процесуальне законодавство передбачає такі способи скасування обмежень, накладених на майно:

— скасування арешту майна на підставі статті 174 КПК України;

— оскарження ухвали слідчого судді, якою накладено арешт, в апеляційному порядку на підставі статті 309 КПК України.

Особа, що дізналася про винесення слідчим суддею ухвали про арешт майна та не погоджується з нею, повинна прийняти рішення, в який спосіб захищати свої порушені права — подавати до слідчого судді клопотання про скасування арешту (строки подання не обмежені) або подавати апеляційну скаргу про скасування ухвали слідчого судді (протягом п’яти днів з дня її оголошення або з дня отримання копії судового рішення, якщо ухвалу суду або слідчого судді було постановлено без виклику особи).

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ листом від  квітня 2013 року № 223-558/0/4-13 «Про деякі питання здійснення слідчим суддею суду першої інстанції судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб під час застосування заходів забезпечення кримінального провадження» зобов’язав суди першої та апеляційної інстанцій, під час розгляду питання щодо скасування заходів забезпечення кримінального провадження, з підстави необґрунтованості накладення арешту на майно особи, перелік яких визначено у частині 1 статті 174 КПК України, вправі звернутися до слідчого судді суду першої інстанції із клопотанням про скасування ним своєї ухвали (абзац 2 частини 2 статті 174 КПК України), а потім, у разі незгоди з прийнятим рішенням, вправі оскаржити ухвалу про арешт майна в апеляційному порядку, згідно зі статтею 309 КПК України.

У такому разі особа, враховуючи необхідні для розгляду клопотання строки, фактично втрачає право на розгляд апеляційної скарги. А тому з метою використання всіх способів для захисту порушеного права доцільно одночасно подавати клопотання про скасування арешту та апеляційну скаргу про скасування ухвали слідчого судді.

Як свідчить судова практика судів м. Києва, відкриття судового провадження та призначення розгляду апеляційної скарги відбувається раніше, ніж розгляд клопотання про скасування арешту. І тоді виникає ситуація, за якою матеріали судового провадження, на підставі яких виносилась ухвала про накладення арешту, направляються до суду апеляційної інстанції та розгляд клопотання у суді першої інстанції з різних підстав відкладається до результатів розгляду апеляційної скарги.

У слідчого судді першої інстанції після винесення рішення судом апеляційної інстанції, що розглядалося по суті, виникає питання щодо можливості та правових підстав винесення рішення, яке за правовими наслідками для юридичної особи буде протилежним уже прийнятому рішенню суду апеляційної інстанції.

Ця ситуація виникає в зв’язку з тим, що суд, слідчі судді мають право приймати рішення про скасування арешту винятково з підстав необґрунтованості накладення арешту та відсутності потреби у подальшому застосуванні даного заходу.

З іншого боку, суд апеляційної інстанції, розглядаючи скаргу щодо скасування ухвали про накладення арешту, в повному обсязі переглядає рішення слідчого судді.

Таким чином, за своїм змістом перегляд судового рішення апеляційним судом є більш повним та включає також перевірку обґрунтованості підстав накладення арешту, яким обмежений розгляд клопотання у суді першої інстанції.

Так, у разі залишення судом апеляційної інстанції ухвали слідчого судді про накладення арешту без змін, суд, який після цього розглядає клопотання про скасування арешту з підстав необґрунтованості його накладення, фактично не може винес­ти рішення про скасування такого арешту, оскільки доводи суду суперечитимуть доводам рішення апеляційної інстанції.

 

Поєднання протиріч

 

Теоретично, в цій ситуації з’являються два чинних рішення суду: перше — залишена без змін судом апеляційної інстанції ухвала слідчого судді про накладення ареш­ту, друге — рішення слідчого судді про скасування арешту. З цього приводу виникають зрозумілі питання в особи, яка повинна виконувати ці рішення суду, наприклад, банки та небанківські кредитні установи.

Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року № 2453-VI передбачено, що суди здійснюють правосуддя самостійно, на основі Конституції і законів України, забезпечуючи при цьому верховенство права.

Незважаючи на положення Закону щодо здійснення правосуддя на засадах верховенства права, забезпечення кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, чинний КПК України у вищезазначених ситуаціях змушує порушувати засади правосуддя.

З метою уникнення суперечних ситуацій слідчі судді змушені у «ручному режимі» відстежувати рішення апеляційного суду (в разі наявності апеляційної скарги) та приймати відповідне рішення, що не суперечить висновкам апеляційного суду, або, не чекаючи висновків, відмовити у задоволенні клопотання.

Розв’язати цю проблему можливо за допомогою внесення змін до КПК України, якими запровадити поступову систему оскарження заходів забезпечення кримінального провадження (у тому числі у вигляді арешту), шляхом надання можливості особі оскаржувати такий захід спочатку у місцевому суді слідчим суддею, який виніс рішення, а у разі незадоволення клопотання про скасування арешту передбачити можливість оскаржити цю ухвалу в суді апеляційної інстанції. При цьому необхідним є зміна строків для оскарження, які відповідатимуть фактичній необхідності для проведення такої процедури.

Чинний Кримінальний процесуальний кодекс України діє вже достатнього довго, аби виявити та зрозуміти проблемні питання, які заважають нормальному функціонуванню правоохоронної та судової системи, належному контролю за обмеженням прав та законних інте­ресів осіб, щодо яких здійснюється кримінальне провадження.

Однак відсутність врегульованого механізму впливу професійними учасниками ринку юридичних пос­луг на законодавчу гілку влади та неможливість оперативного внесення змін призводить до спотворення фундаментальних конституційних принципів, закладених у кримінальному процесуальному законі.