Інтерв’ю: Кримська стратегія Олексія Стародубова

Керівник Кримського експертного центру Олексій СТАРОДУБОВ упевнений, що ігнорування Україною проблем, пов’язаних із анексією Криму, що відбулася рік тому, та відсутність політичної волі для оскарження дій РФ у судовому порядку призведуть до того, що незабаром Україна сама стане відповідачем у численних справах за позовами інвесторів та, власне, самої Росії. Про свою стратегію повернення Криму, потенційні труднощі, позицію українського юридичного бізнесу та інші аспекти проблеми Олексій Стародубов розповідав «УЮ»

Пане Олексію, Кримський експертний центр, який ви очолюєте, розробив стратегію повернення Криму, одним із основних пунктів якої є звернення до міжнародних судових інстанцій. Перше запитання: ви справді вірите у те, що Крим можна повернути у такий спосіб?

Якби я не вірив, то не займався б цим. Звісно, якщо продовжувати теперішню політику — кричати, що це наша територія, і при цьому абсолютно нічого не робити, — то навряд чи буде результат. А якщо затвердити стратегію на рівні держави та слідувати їй, то, вважаю, Україна має непогані шанси. Варто усвідомити, що зараз як Росія має певну правову позицію, так і Україна має правову позицію. І для того, щоб визначити, хто правий, потрібен як мінімум ще один орган — суд.

 

Це у випадку, якщо Росія погодиться виконувати судові рішення…

Згоден, але в даному випадку це не просто корпоративні спори, а й загроза усьому світовому порядку. Є норми міжнародного права, які визнані обома сторонами і яких потрібно дотримуватися. Крім того, наша стратегія передбачає не лише судовий блок, а й низку заходів правового, економічного та дипломатичного характеру. Треба вносити зміни до Конституції України та інших законів, долучатися до міжнародних санкцій проти представників країни-агресора, зрештою, захистити та підтримати громадян України, які нині проживають у Криму.

Щоб розпочати таку роботу, потрібна, перш за все, політична воля вищого керівництва держави. На жаль, на цей момент зацікавленості я не бачу. Підтвердженням цього є той факт, що досі немає спеціально органу з питань Криму. Та ж Росія одразу після анексії створила профільне міністерство по Криму, а у нас немає навіть комітету. За великим рахунком, проблемами Криму ніхто не займався раніше і ніхто не займається тепер. Організаціям, які намагаються щось робити, сьогодні вкрай важко встановлювати діалог із центральною владою. Хоча всі чудово розуміють, що втрата Криму — це питання геополітичне.

На фоні реакції з боку ЄС та США на порушення норм міжнародного права у Криму реакція України видається досить блідою. Немає ані блек-листів, ані розуміння того, що робити з Кримом — ізолювати, торгувати з ним, постачати чи ні електроенергію або воду тощо. Юридичних механізмів регулювання відносин із півостровом як таких немає.

 

Є закони про окуповані території та про вільну економічну зону у Криму.

Закон про вільну економічну зону — це такий сюрреалістичний нормативно-правовий акт, який незрозуміло для кого та з якою метою приймався. Навіть немає сенсу його аналізувати. Свого часу я брав участь у підготовці законопроекту про особливості здійснення інвестиційної діяльності на території АРК, з певними преференціями для інвесторів. Ось тоді це було логічним, оскільки ми говорили про конкурентні переваги конкретного регіону. Нинішній закон про ВЕЗ, у принципі, включив усі елементи, пов’язані із можливістю ведення бізнесу та здійснення інвестиційної діяльності на території Криму, але при цьому забув важливу деталь — ця територія нам непідконтрольна.

Вважаю, що потрібно було не заплющувати очі, а невідкладно висувати претензії Росії на міжнародному рівні, визнавати, що є проблема Криму і вона не розв’язана і що потрібно на період розгляду цього питання щось гарантувати бізнесу, захищати конституційні права громадян України, які залишилися на території Криму.

Це означало б визнати той факт, що у нас є спір, конфлікт, який потрібно вирішувати. Треба ставитися до проблеми без емоцій. Ми повинні констатувати, що проблема Криму є, а не робити вигляд, що нічого не сталося. Необхідно на законодавчому рівні зафіксувати цю проблему і для себе, і для партнерів, оскільки в ЄС є вже понад 30 документів по Криму, а у нас — два сумнівних закони.

Які конкретно зміни пропонуєте внести?

Наша стратегія виходу із кримської кризи має три блоки: громадський, міжнародний та конституційний. Громадський передбачає внесення змін до українських законів, які мають допомогти захистити фундаментальні права та свободи українських громадян, що проживають у Криму. Сьогодні, як ми всі знаємо, суттєво обмежені їхні права, а також не розв’язані проблеми із соціальним забезпечення, оподаткуванням, захистом власності та вкладів тощо. Конституційний блок передбачає внесення змін до Основного Закону щодо обмежень прав та свобод на окупованих територіях і щодо проведення референдумів, що має допомогти Україні в обґрунтуванні своєї правової позиції щодо статусу Криму у міжнародних судах. І третій блок — міжнародний — це захист у судовому порядку як інтересів України, так і інтересів українських суб’єктів господарювання, які зазнали збитків через анексію Криму.

Якщо зараз порівняти українську та російську риторики, то, на жаль, можна побачити, що у РФ позиція більш структурована та аргументована з точки зору підготовки до спору. Вони мають чітку стратегію і за нею йдуть: починають переглядати рішення 1954 року тощо, їхня аргументація зводиться до того, що весь світ не розуміє проб­лему. Помітно, що вони готуються до спору. А ми просто сидимо, дивимося і просимо ЄС та США «а запровадьте ще санкції, а не випускайте цих людей». І все це має досить безглуздий вигляд, хоча є юристи, готові допомогти у цьому питанні.

 

Юридичний бізнес готовий іти назустріч?

Я спілкувався з багатьма юристами, у тому числі з представниками міжнародних фірм. Багато хто готовий допомагати у форматі pro bono, причому на досить високому рівні. І чому ані Міністерство юстиції України, ані Міністерство закордонних справ України цим не користуються, я не можу зрозуміти.

Більше того, Мін’юст зробив дуже оригінальний крок — провів інвентаризацію усіх проектів, що мала Україна у Криму, та загадковим чином обчислив суму збитків, нарахувавши усього 1 трлн грн.

 

Чим це може загрожувати?

Інвестори, які свого часу заходили у Крим, гарантії із захисту своїх інвестицій отримували від Держави Україна. Зрозуміло, що після анексії та санкцій інвестиції було втрачено. І оскільки це бізнес, то моральна складова мало кого цікавитиме, тож треба очікувати на появу численних позовів «Компанія Х проти України» у міжнародному комерційному арбітражі. Приміром, у Криму знаходиться низка підприємств портового комплексу, видобувні компанії, що займалися видобуванням нафти та газу на основі спеціальних дозволів, що видавалися Україною. Тепер кримська влада заявляє, що надра є виключною власністю народу Росії, а не України, а тому дозволи видає Росія. А у це видобування було інвестовано не один мільйон доларів США, і гарантії, як і доз­воли, видавала Україна. Відповідно, відшкодовувати збитки також має Україна.

У разі задоволення позовів від інвесторів усі витрати ляжуть на плечі платників податків, оскільки сума в 1 трлн грн, яку теоретично Україна може відсудити у Росії, покриє ці збитки лише частково. Не можна говорити, що порт коштує 10 грн, якщо концесія лише одного причалу коштує 25. І це не говорячи про культурні цінності, оцінка яких ще навіть не проводилася.

До речі, можу сказати, що українські юрфірми вже знаходяться «на низькому старті» та чекають, коли інвестори до них звернуться. Адже проекти, пов’язані із розглядом справ у міжнародному комерційному арбітражі, — це великі бюджети не на один рік…

 

Які ще кроки потрібно було б робити зараз, щоб правильно готуватися до судових процесів та захищати свої інтереси?

На всіх рівнях влади треба говорити про проблеми і швидко реагувати. Тобто якщо росіяни заявили, що не націоналізуватимуть приватну власність у Криму, то потрібно їм про це постійно нагадувати. Мовляв, ми визнаємо, що у нас є конфлікт, ми його вирішуватимемо, але ж ви гарантували недоторканність приватної власності у Криму для українських суб’єктів підприємницької ­діяльності та фізичних осіб, тож, будьте люб’язні, дотримуватися цієї позиції.

Сьогодні ж ситуація складається так: спочатку націоналізувати державні підприємства — Україна не відреагувала, потім привласнили гроші територіального управління Нацбанку — жодних коментарів. А є низка напрямів, по яких треба реагувати. Як тільки починається націоналізація, потрібно одразу висувати претензії.

 

З іншого боку, щоб успішно висувати претензії та мати дос­тойний вигляд у міжнародних судових інстанціях, потрібно залучати юристів. І мало хто погодиться працювати pro bono.

У стратегії передбачено, що треба працювати із міжнародними партнерами з неурядового сектора, тобто із громадськими організаціями, донорами, які можуть профінансувати міжнародний блок стратегії. І Україна може залучити міжнародну технічну допомогу під реалізацію стратегії повернення Криму. І це не лише гроші, це можуть бути також послуги міжнародних юрфірм, з тих самих США, приміром. Щоправда, нині є одна проблема — багато міжнародних юрфірм серед клієнтів мають великі російські компанії на кшталт «Газпрому» і не хочуть конфлікту інтересів, та найближчим часом ситуація може змінитися.

У будь-якому разі для реалізації всіх цих кроків потрібна насамперед політична воля. Оскільки коли поч­нуть з’являтися позови від інвесторів та арешти майна України за її межами, буде вже пізно.