Інтелектуальна власність: Авторський доказ

Іларіон ТОМАРОВ,
старший юрист, керівник практики інтелектуальної власності в МЮГ AstapovLawyers

Нова підстава для відмови в компенсації за порушення авторських прав: практика ВГСУ

Вимога про стягнення компенсації — найпоширеніший спосіб захисту майнових авторських прав. Причини популярності компенсації в тому, що юристи переконані — доводити треба лише факт порушення авторських прав та факт того, що це порушення вчинив саме відповідач. Але варто звернути увагу на важливий нюанс застосування норм про компенсацію, який полягає в супе­речливому підході судової практики до питання про доведення вини порушника.

 

Не знав, не бачив і не чув

 

Отже, в абзаці 4 пункту 12 пос­танови Пленуму Верховного Суду України від 4 червня 2010 року № 5 «Про застосування судами норм законодавства у справах про захист авторського права і суміжних прав» вказано, що відповідач, який заперечує проти позову, зобов’язаний, зокрема, спростувати передбачену цивільним законодавством презумпцію винного завдання шкоди (статті 614 та 1166 Цивільного кодексу України).

Обов’язок доведення відсутності вини законом покладено на відповідача — потенційного порушника. Логічно дійти висновку, що для зас­тосування норм про компенсацію позивач не повинен доводити, що порушник знав про те, що він незаконно використовує чужий твір — це презюмується законом, аналогічно до того, як власник речі у віндикаційному позові не повинен доводити, що особа, яка незаконно володіє його річчю, знала про те, що це чужа річ.

У пункті 3 постанови пленуму Вищого господарського суду України (ВГСУ) від 17 жовтня 2012 року № 12 «Про деякі питання практики ­вирішення спорів, пов’язаних із захистом прав інтелектуальної власності» також сказано, що при розгляді вимоги про відшкодування шкоди судом застосовується презумпція вини особи, яка завдала шкоду: така особа вважається винною, поки не буде доведено інше.

Найцікавіше приховано далі — в пункті 55 цієї ж постанови вказано, що «за авторсько-правовою системою охорони об’єктів цих прав захист авторам та іншим суб’єктам авторського права надається лише проти будь-якого свідомого несанкціонованого використання іншою особою охоронюваного об’єкта…».

Здається, що ВГСУ залишає шпаринку для уникнення відповідальності: якщо порушник доведе, що не знав і не міг знати, що використав чужий твір і не отримав дозвіл.

Далі ВГСУ вказує, що факт позадоговірного порушення авторських прав вважається встановленим лише у разі доведення автором (правоволодільцем) обставин, пов’язаних з незаконним використанням іншою особою в будь-який спосіб твору, що був раніше введений у цивільний обіг.

Зазначене формулювання ВГСУ несподівано встановлює для будь-якого суб’єкта майнових авторських прав новий обов’язок — до порушення його авторських прав потрібно обов’язково ввести твір у цивільний обіг.

Також бажано зафіксувати факт введення в обіг різними речовими і письмовими доказами (просто надрукувати, наприклад, сто примірників твору і надати їх суду, очевидно, не буде належним доказом введення в обіг — їх потрібно продати і надати докази розповсюдження певної кількості примірників), адже після порушення правовласник має довести в суді, що порушник знав або не міг не знати про існування твору, який введено в цивільний обіг.

Нечисленна судова практика тлумачить вказаний критерій так: позивач повинен довести належними доказами, коли і яким чином введено в обіг відповідний об’єкт авторського права, за захистом якого він звернувся. Позивач повинен довести, що використання відповідачем чужого твору відбулося після введення в обіг твору позивача.

Можна припустити, що логіка твердження ВГСУ, напевно, полягала в такому: якщо твір ніколи не був оприлюднений (зокрема, шляхом опублікування), тоді ніхто не міг побачити його і отримати можливість порушити авторські права шляхом, наприклад, використання твору. І, навпаки, якщо твір був оприлюднений, отже відповідач потенційно мав можливість ознайомитися з ним і здійснити порушення, в якому його звинувачує позивач.

Але ВГСУ не використовує термін «оприлюднення» чи «опублікування», натомість вказуючи на «введення твору в цивільний обіг». По-перше, твір як нематеріальний об’єкт неможливо ввести в цивільний обіг, адже «введення в обіг» застосовується до примірників твору як предметів матеріального світу (книга, диск тощо), які можна продати. По-друге, припустімо, що ВГСУ ототожнює примірник твору і твір, тому вказує на важливість встановлення факту введення в цивільний обіг — але ж не всі твори вводяться в обіг цим традиційним способом.

 

Обіг чи опублікування?

 

У Законі України «Про авторське право і суміжні права» поняття оприлюднення (розкриття публіці) твору визначено як здійснена за згодою автора дія, що вперше робить твір доступним для публіки, зокрема, шляхом опублікування.

Ключовим є термін «опублікування твору», тобто випуск в обіг за згодою автора виготовлених, зокрема, електронними чи іншими способами примірників твору у кількості, здатній задовольнити розумні потреби публіки, шляхом їх продажу, надання доступу до них через елект­ронні системи інформації таким чином, що будь-яка особа може його отримати з будь-якого місця і у будь-який час за власним вибором. У частині 7 статті 15 Закону чітко вказано, що примірники правомірно опублікованого твору вводяться у цивільний обіг шляхом їх першого продажу в Україні.

На наш погляд, співвідношення понять таке:

1) продаж примірника — це спосіб введення примірників твору в цивільний обіг;

2) введення в цивільний обіг примірників твору як речей є видом опублікування твору;

3) опублікування твору можливе як щодо примірників творів, які існують у матеріальній формі, так і щодо примірників, виготовлених електронним способом.

Розміщуючи твір в Інтернеті у вигляді, доступному для сприйняття, особа здійснює його опублікування, але чи означає ця дія введення примірників твору в цивільний обіг?

Судова практика називає розміщення твору в Інтернеті і відтворенням, і розповсюдженням, і наданням доступу, але якщо примірник твору — це копія твору, виконана у матеріальній формі (стаття 1 Закону), тоді розміщення електронної копії твору треба вважати введенням у цивільний обіг, лише якщо вона продається і лише за аналогією.

Насправді чинне законодавство не передбачає обов’язку автора вводити твір (а точніше — його примірники) в цивільний обіг, а також не ставить у залежність від цих дій реалізацію права на захист — права перешкоджати неправомірному використанню твору, в тому числі, й забороняти таке використання.

Твердження ВГСУ було зведено до встановлення без жодної законної підстави загального обов’язку ввести твір у цивільний оборот, щоб обґрунтувати в суді своє право на захист авторських прав. На наш погляд, таке тлумачення має бути скасоване, адже на практиці це означає суттєве обмеження права особи на захист.

При цьому в пункті 82 згаданої постанови пленуму ВГСУ від 17 жовтня 2012 року № 12 сказано, що за патентно-правовою системою охорони захист надається проти будь-якого несанкціонованого використання іншою особою об’єкта права інтелектуальної власності, незалежно від того, чи був цей об’єкт свідомо використаний іншою особою або ці об’єкти були створені іншою особою в результаті її власної творчої діяльності, але вже після публікації відомостей про видачу патенту про їх охорону.

Принциповою відмінністю двох систем охорони є недопущення можливості, що двоє авторів незалежно один від одного одночасно можуть створити однакові твори (в авторсько-правовій системі), і допущення можливості, що двоє винахідників можуть незалежно один від одного одночасно винайти однакове промислове рішення, яке стане винаходом (у патентно-правовій системі).

На наш погляд, правильним було б вказати в постанові ВГСУ, що будь-яке несанкціоноване використання майнових авторських прав на твір іншими особами є встановленим фактом позадоговірного порушення авторських прав, який не вимагає доведення правоволодільцем ані факту введення твору в цивільний обіг, ані факту обізнаності порушника про існування твору, права на який належать позивачу.