Судова практика: Банковий бій

Сьогодні ні у кредиторів, ні у боржників немає впевненості, що на практиці їхні права належним чином захищені

Практика застосування судами норм законодавства у спорах між банківськими установами — кредиторами та позичальниками

Павло БЄЛОУСОВ, адвокат, радник ЮФ Aequo

Незважаючи на доволі детальні роз’яснення Верховного Суду України, Вищого господарського суду України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ щодо практики застосування норм законодавства України при вирішенні справ стосовно кредитних правовідносин, суди нерідко допускають помилки при їх застосуванні.

Так, прикладами порушення або неправильного застосування судами норм права при вирішенні справ, що виникають із кредитних правовідносин, є питання застосування строків позовної давності як до вимог фінансових інститутів, зокрема у частині стягнення штрафних санкцій, де діє спеціальний строк, так і до вимог боржників, зокрема у частині визнання правочинів недійсними. Щодо цього питання постановою № 7 пленуму ВССУ від 7 лютого 2014 року було внесено зміни до постанови пленуму № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин», відповідно до яких було роз’яснено, що у разі спливу строку позовної давності до основної вимоги про стягнення боргу положення статті 11 (частина 7 пункту 11) Закону України «Про захист прав споживачів» та вимоги Цивільного кодексу України щодо позовної давності застосовуються і до додаткових вимог банку кредитора (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).

Визнання договорів недійсними у процедурі банкрутства

 

Вікторія МИХАЙЛОВА, юрист ЮК L.I.Group

Визнання правочинів боржника недійсними є досить важливим моментом у процедурі банкрутства, адже це право, надане відповідним суб’єктам, розраховане саме на охорону законних прав та інтересів кредиторів боржника.

Однак правовий аналіз норм спеціального Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також судової практики свідчить про наявність певних прогалин, які обмежують права учасників справи про банкрутство та не дозволяють повною мірою досягти мети спростування таких договорів (правочинів) боржника.

Відтак, на практиці виникає ряд питань, що потребують відповідного уточнення та вдосконалення на законодавчому рівні, а саме: обмежені строки визнання правочинів недійсними та правові наслідки визнання недійсними договорів, пов’язані з усіма процедурами банкрутства.

Насамперед необхідно вдосконалити норми статті 20 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», що стосуються строків позовної давності визнання правочинів недійсними та спростування майнових дій боржника, адже встановлене обмеження часового періоду в один рік грубо порушує права кредиторів боржника.

На практиці не вбачається розумних підстав вводити подібні обмеження у часовому періоді, оскільки початок цього строку починається з часу виникнення зобов’язання і не повинен обмежуватися лише одним роком до дня порушення справи про банкрутство. Законні права кредиторів повинні бути захищені саме з часу виникнення грошового зобов’язання і до моменту порушення провадження у справі про банкрутство.

Також законодавець зазначає, що наслідками визнання договорів боржника недійсними є повернення майна до ліквідаційної маси боржника. Проте у цьому випадку таке правило може діяти лише у разі введення ліквідаційної процедури банкрутства, а якщо ж боржник у процедурі розпорядження майном або санації розраховується з кредиторами, то у такому разі не наступає обов’язок передати майно, оскільки ліквідаційної маси не створюється.

Вищезазначене вказує на наявність певних неточностей у законодавстві, які, в свою чергу, вимагають додаткового правового коригування та внесення відповідних змін, що дасть змогу поліпшити на практиці процедуру визнання правочинів недійсними, сформувати однакову судову практику та належним чином захистити інтереси як боржника так і його кредиторів.

На мою думку, законодавцю в такому випадку необхідно звернути увагу на практику європейських країн, яка сприяє відновленню платоспроможності боржника, збільшенню конкурсної маси шляхом повернення до неї майна та виконанню завдання захисту інтересів кредиторів і може мати позитивні характеристики для законодавства України.

Олексій СТЕПАНЕНКО, старший юрист ЮК FCLEX

Незважаючи на те, що Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (Закон) передбачено особ­ливий порядок визнання недійсними договорів у провадженні у справі про банкрутство, що, за задумом законодавця, мало бути додатковою гарантією прав добросовісних кредиторів, у практичній реалізації такої гарантії виникають труднощі. Так, Законом передбачено вичерпне коло осіб, які можуть звернутися до суду із заявою про визнання недійсним договору, укладеного боржником. Такими особами є керуючий санацією (стаття 28 Закону) або ліквідатор (стаття 41 Закону). При цьому звернутися із зазначеною заявою арбітражний керуючий може лише на стадії ліквідації або санації.

Із наведеного вбачається, що кредитори прямо не наділені правом звернутися до суду в провадженні у справі про банкрутство із заявою про визнання недійсним договору, укладеного між боржником і третьою особою. Ця обставина призводить до того, що практика щодо визнання договорів недійсними у процесі про банкрутство є досить неоднозначною.

Зокрема, поширеною є практика відмови суду в задоволенні заяв кредиторів про визнання недійсними договорів боржника. При цьому суди звертають увагу, що кредитор не поз­бавлений права звернутися до суду з окремим позовом про визнання такого договору недійсним.

Проте навіть звернення до суду з окремим позовом також не завжди дає позитивний результат. Фактично під час розгляду такого позову суд має встановити факт порушення прав позивача оскаржуваним договором, тобто договором, стороною якого останній не є. Незважаючи на подібність спірних правовідносин, в одних випадках суд задовольняє такі позови, мотивуючи наявністю порушення прав, в інших — відмовляє в позові, посилаючись на неможливість порушення прав позивача оскаржуваним договором, оскільки позивач не є стороною такого договору.

З метою усунення подібних колізій вбачається доречним закріплення в Законі права кредиторів на звернення із заявою про визнання недійсним договору, укладеного боржником з третьою особою в межах провадження у справі про банкрутство, що, в свою чергу, сприятиме захисту прав та інтересів останнього. Водночас для недопущення зловживань уже з боку кредиторів, доречним є обмеження можливості реалізації такого права певним періодом часу чи стадією процесу.

 

 

Особливості спорів щодо повернення депозитів вкладникам банків. Практичний аспект

Ірина ВОЛКОДАВ, юрист АК «Кравець і Партнери»

Особливої актуальності в умовах сьогодення набувають спори щодо повернення депозитів вкладниками банків. Серед основних проблем, які постають перед споживачами фінансових послуг, є: неповернення депозитного вкладу у зв’язку з обмеженнями НБУ; виплата вкладу не у повному обсязі з розбивкою платежів на декілька місяців; відмова банку повертати депозитний вклад, який був укладений у філіях/відділеннях банків на території АР Крим; ажіотажний попит населення на вклади; введення тимчасової адміністрації та початок ліквідаційної процедури тощо.

Насамперед необхідно відзначити, що всі вищеперераховані відмови не є підставами для неповернення банком депозитного вкладу клієнту. Стаття 1074 Цивільного кодексу (ЦК) України передбачає виключний перелік підстав для обмеження прав розпорядження рахунком, зокрема: за рішенням суду або в інших випадках, встановлених законом; зупинення фінансових операцій, які можуть бути пов’язані з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванням тероризму, передбачених законом. Таким чином, відмовляючи у поверненні депозитних вкладів, банки позбавляють вкладників грошових коштів, які останні цілком законно розраховують отримати за нас­лідками укладених депозитних договорів.

Звертаючись із позовною заявою до суду про повернення грошових коштів за договором банківського вкладу, необхідно звернути увагу на таке:

1. Згідно з частиною 1 статті 1060 ЦК України, пунктом 1.2 Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами, затвердженого постановою правління Національного банку України від 3 грудня 2003 року № 516 (Положення № 516), договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад).

Відповідно до частини 2 статті 1060 ЦК України, абзацу 2 пункту 3.3 Положення № 516 закріплено імперативну норму про те, що банк зобов’язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника, крім вкладів, зроблених юридичними особами на інших умовах повернення, які встановлені договором.

Отже, банк зобов’язаний повернути кошти протягом строку дії договору в будь-який момент на першу вимогу вкладника.

Зазначену вимогу/заяву про повернення вкладу потрібно оформити у письмовій формі та надіслати на адресу банку рекомендованим листом з повідомленням або зареєструвати її у відділенні банку власноручно.

2. Згідно з частиною 1 статті 1061 ЦК України банк виплачує вкладникові відсотки на суму вкладу в розмірі, встановленому договором банківського вкладу.

Відповідно до пункту 1.7 Положення № 516 виплата відсотків за вкладом (депозитом) здійснюється у строки, що обумовлені в договорі.

Готуючи позовну заяву, необхідно визначити, як здійснювалося нарахування та виплата відсотків за депозитним договором, а за можливості ще й додати до позову банківську виписку по рахунку вкладника. Вкладники мають право нараховувати відсотки, в тому числі і за прострочений термін (після закінчення строку дії депозитного договору), до дня фактичного повернення коштів вкладника. Така правова позиція підтверджується постановою Верховного Суду України № 6-39цс13 від 29 травня 2013 року.

3. Крім суми вкладу та відсотків за договором, вкладники також мають право на сплату банками на їхню користь суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних згідно з частиною 2 статті 625 ЦК України.

4. На відносини вкладника з банківською установою поширюються норми Закону України «Про захист прав споживачів», адже згідно з пунктом 2 постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 12 квітня 1996 року «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів» до відносин, які регулюються Законом України «Про захист прав споживачів» належать, зокрема, ті, що виникають із договорів про надання фінансово-кредитних послуг для задоволення власних побутових потреб громадян. 

Таким чином, вкладник за договором банківського вкладу є споживачем послуг банку (клієнт банку), зокрема у сфері залучення коштів на депозитні рахунки. Отже, захист його прав як споживача регламентовано Законом України «Про захист прав споживачів» та відповідними нормами ЦК України.

Беручи до уваги зазначене, згідно з частиною 3 статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» та пунктом 7 частини 1 статті 5 Закону України «Про судовий збір» позивачі, в даному випадку вкладники, звільняються від сплати судового збору за позовами про захист прав споживачів. Відповідно до статті 110 Цивільного процесуального кодексу України такі позови можна також подавати за місцем проживання позивача чи за місцем знаходження банку.

5. Звертаючись із позовною заявою до суду про стягнення грошових коштів за договором банківського вкладу (депозиту), необхідно також звертати увагу суду і на Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, що відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» є джерелом права. Не здійснюючи повернення вкладів, нарахування та виплату відсотків за депозитами, банки порушують положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статті 1 Першого протоколу, де вказано, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Цей же принцип закріплено і в статті 41 Конституції України.

Загалом повернення депозитних вкладів у судовому порядку є хоч і тривалим способом відновлення порушених прав вкладників, проте найефективнішим.

 

Юрій СІВОВНА, старший юрист АК «Правочин»

Іноді дивуєшся тому, наскільки мінливий світ і наскільки високою є динаміка подій, що відбуваються… Декілька років тому був значний попит на юридичні послуги щодо питань, пов’язаних зі стягненням кредитної заборгованості за різноманітними кредитними договорами. При цьому клієнтами юристів були як банки, що шукали шляхів якнайшвидшого стягнення заборгованості, так і боржники, які намагалися уникнути фінансової та матеріальної відповідальності або принаймні якимось чином відстрочити її. Судова практика в цьому сегменті складала чималу частину від загальної кількості судових справ, що супроводжувала наша адвокатська компанія. Як правило, такі спори займають тривалий час, ускладнюються подачею зустрічних позовів про визнання кредитних договорів недійсними, іноді зупиненням провадження у справі до розгляду пов’язаних справ. Паралельно доволі часто ініціювалися процеси про виведення з різноманітних підстав ліквідного майна з-під застави/іпотеки, визнання права власності на нього за іншими фізичними та/або юридичними особами. Окрема велика частина спорів — це спори про визнання договорів поруки припиненими. В останній категорії справ судова практика особливо цікава та водночас мінлива (як щодо формулювання позовних вимог, так і щодо підстав для задоволення позову).

Утім, фінансово-економічна криза розставила свої акценти, суттєво змінивши структуру попиту на юридичні послуги загалом і в сфері стягнення кредитів/депозитів зокрема. Не можна сказати, що банки відмовилися від стягнення кредитної заборгованості, проте наразі найчастіше до нас звертаються вже вкладники банків з питань повернення розміщених у банківських установах депозитів. Як правило, це трапляється вже на стадії зупинення або істотного обмеження банком виплат депозиту вкладнику.

Варто нагадати, що клієнт насамперед зацікавлений у результаті — поверненні його грошових сум, а юридичні механізми досягнення бажаної цілі його мало цікавлять. Але вимушені констатувати, що в переважній частині звернень стягнення заборгованості в судовому порядку, на жаль, не має очікуваного результату. Клієнт вимушений витрачати додаткові кошти на юридичний супровід судового процесу (переважно до касаційної інстанції) та примусового виконання судового рішення, проте фактично виконати його часто вже неможливо. У результаті клієнт має законне і справедливе судове рішення, виконавчий лист (наказ господарського суду), витрати на юридичні послуги, втрачений час, нерви та, зрештою, неповернутий депозит.

Відтак, часто при стовідсотковій судовій перспективі таких справ результат є малоефективним для клієнта. Моральне задоволення залишаємо поза увагою.

Як гідна і водночас більш раціональна альтернатива судовому шляху пропонується схема обміну кредитів на депозити в проблемних банках, законність якої, попри заперечення банків та Фонду гарантування вкладів, підтверджена на рівні Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (справа № 6-17645СВ14). Звісно, для реалізації цієї схеми потрібні двоє або кілька осіб, що мають кредитні/депозитні відносини з одним і тим самим банком. При цьому юристи, пропонуючи клієнту цей альтернативний шлях, також нічого не втрачають, оскільки документальне оформлення такої схеми та можливий захист її в судах, як правило, лягає на наші плечі.

Альтернативне врегулювання спорів між кредиторами та позичальниками

Павло БЄЛОУСОВ, адвокат, радник ЮФ Aequo

З 2014 року в Україні відбувається чергове збільшення кількості спорів між кредиторами та позичальниками з огляду на нинішній економічний і політичний стан у країні та фінансову кризу, і передумов для зменшення кількості таких спорів немає.

Ці проблеми відомі та зрозумілі як кредиторам, так і підприємцям-позичальникам. За умови цивілізованих відносин між ними сьогодні ми спостерігаємо і беремо активну участь у процесах реструктуризації боргових та кредитних зобов’язань, що, на моє особисте переконання, вигідне як боржнику, який за певних умов має змогу адаптувати свій бізнес до зміни обставин на ринку та наслідків фінансової кризи, так і фінансовим установам, які за таких обставин уникають витрат на чисельні судові процеси, пошук активів боржників та подальшу реалізацію, стягненого майна.

Окремою проблемою на сьогодні є споживче кредитування, що відіграє першочергову роль в економічному зростанні країни. Розв’язанню цієї проблем доволі багато уваги приділяє Національний банк України, який наприкінці грудня 2014 року розробив та направив банкам на погодження Меморандум щодо врегулювання питання реструктуризації споживчих кредитів в іноземній валюті. Вказаний Меморандум передбачає, зокрема, перевести суми заборгованості за кредитами в іноземній валюті у гривню за курсом на день реструктуризації, а також зафіксувати відсоткову ставку суми кредиту, яка була реструктуризована за офіційним курсом, встановленим НБУ на 1 січня 2014 року на рівні, не вищому, ніж зазначено в договорі споживчого кредиту в іноземній валюті впродовж трьох років з моменту реструктуризації.

 

-->