Проблема: Корпоративний арешт

Євген ПІДЛІСНИЙ

Законодавством не передбачено такого шляху забезпечення реального виконання рішення, як арешт корпоративних прав, що призводить до суперечливої судової практики та зловживань

У корпоративних спорах обмеження прав власника відчужувати частину статутного капіталу чи акцій є одним із найбільш ефективних способів забезпечення позову та виконання у подальшому судового рішення. Вважається за доцільне використовувати його у тих випадках, коли корпоративні права є безпосередньо предметом спору та має місце обґрунтований ризик їх незаконного відчуження відповідачем. Проте давно точаться спори довкола доцільності і взагалі правомірності арешту корпоративних прав.

«Вітчизняному законодавству не вистачає чіткості та однозначності у визначенні й застосуванні поняття «корпоративні права», адже їхній зміст є значно ширшим, ніж «частка у статутному капіталі», та включає в себе як майнові, так і немайнові права. Таким чином, необхідно чітко розмежувати, на які права арешт може накладатися та за рахунок яких прав реально може бути забезпечене виконання рішення», — говорить Максим Лебедєв, керуючий юрист ЮФ «Гвоздій та Оберкович». Варто звернути увагу на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 серпня 2013 року та 23 січня 2013 року, в яких він погодився з рішеннями судів поперед­ніх інстанцій, які визначили, що законодавством не передбачено такого шляху забезпечення реального виконання рішення, як арешт корпоративних прав. Максим Лебедєв зазначає, що суди дійшли таких вис­новків, виходячи з правової природи корпоративних прав, а саме: поєднання в них як майнових, так і немайнових прав, на які не може накладатися арешт.

 

Право на голос

Юрист ЮК «Правовий Альянс» Зоя Заміховська звертає увагу на те, що акції мають дуалістичну природу. «Так, з одного боку, це річ, а з іншого — сукупність корпоративних прав як майнового (наприклад, отримання дивідендів), так і немайнового характеру (наприклад, право на управління в товаристві)», — говорить вона. Оскільки арешт передбачає заборону відчужувати корпоративні права, то найбільш спірними є питання щодо обсягів такої заборони і, зокрема, чи включає вона в себе обмеження акціонером або учасником товариства у реалізації своїх прав. Для вирішення цих питань, перш за все, потрібно звернутися до Закону України «Про акціонерні товариства»: він не містить заборон на право участі у загальних зборах осіб, на права яких накладено арешт. Такий саме підхід міститься і в Господарському процесуальному кодексі України, стаття 67 якого передбачає, що не допускається забезпечення позову у справах, які виникають з корпоративних відносин, шляхом заборони участі (реєстрації для участі) чи неучасті акціонерів або учасників у загальних зборах товариства, визначення правомочності загальних зборів акціонерів або учасників господарського товариства.

Крім того, Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку у своєму роз’ясненні № 9 від 3 липня 2007 року однозначно висловилася, що до вирішення у судовому порядку справи стосовно позбавлення акціонера права власності на акції власник акцій має право на участь у загальних зборах товариства.

У свою чергу, Вищий господарський суд України в пункті 2.6 своїх рекомендацій № 04-5/14 від 28 грудня 2007 року «Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин» наголосив, що накладення арешту на акції означає обмеження права відчужувати акції, а не обмеження прав, посвідчених акціями. Арешт акцій не позбавляє їхнього власника можливості реалізації посвідчених акціями корпоративних прав і не призводить до зменшення загальної кількості акцій у статутному капіталі акціонерного товариства та, відповідно, загальної кількості голосів акціонерів. Тому у визначенні правомочності загальних зборів акціонерів у господарських судів немає підстав для неврахування голосів акціонерів, акції яких перебувають під арештом. Очевидним є висновок про те, що арешт акцій не передбачає і обмеження акціонерів в отриманні дивідендів та активів у разі ліквідації господарського товариства, розпорядження майном, яке обліковується на балансі товариства, а також інших прав, передбачених законом та установчими документами. При цьому Пленум Верховного Суду України в постанові № 13 від 24 жовтня 2008 року «Про практику розгляду судами корпоративних спорів» висвітлює ту саму позицію.

Таким чином, підсумовує Максим Лебедєв, арешт може накладатися на частку у статутному капіталі товариства або на акції, що означає обмеження корпоративного ­майнового права учасника або акціонера товариства відчужувати свою частку в товаристві. Однак такий арешт не може бути накладений на немайнові права такого учасника, тобто не поширюється на можливість брати участь та голосувати на загальних зборах товариства, адже це може призвести до неможливості товариства здійснювати господарську діяльність. Реалізація немайнових корпоративних прав учасника або акціонера товариства не призводить до переходу права власності на акції або частину у статутному капіталі товариства. Натомість господарський суд може своєю ухвалою встановити заборону на внесення змін до статуту товариства в частині зміни розміру статутного капіталу, щодо якого розглядається спір про право власності на акції (частки, паї), але це вже не буде арешт майнових корпоративних прав.

Очевидно, що лише арешту корпоративних прав у судовому рішенні недостатньо, воно, за словами радника ЮФ ILF Олени Пелипенко, має обов’язково містити заборону державному реєстратору вчиняти реєстраційні дії, що пов’язані зі зміною учасника товариства. «Це обумовлено передусім тим, що державний реєстратор не має доступу до реєстру обтяжень рухомого майна, а отже, на час проведення реєстраційних дій може не знати про наявність арешту прав та, відповідно, незаконність зміни учасника товариства. Окрім того, судове рішення про арешт корпоративних прав саме по собі не є достатньою підставою для відмови державного реєстратора у проведенні ним реєстраційних дій. Такою підставою є винятково рішення суду, що містить пряму заборону вчинення державним реєстратором відповідних реєстраційних дій», — говорить вона.

 

Обмеження і зловживання

Разом із тим на практиці нерідко виникає ряд проблем, пов’язаних з накладенням арешту на акції учасника акціонерного товариства. Зоя Заміховська виділяє такі:

— особу відмовляються реєструвати для участі в загальних зборах;

— особі забороняють голосувати на загальних зборах;

— заборона особі голосувати спричинила відсутність кворуму та унеможливила прийняття ряду важливих рішень.

Із законодавства випливає, що позбавляти особу, чиї акції арештовані, права на участь у загальних зборах та голосування є незаконним. «У випадку, якщо реєстратор не включив акціонера до списку осіб, які мають право на участь у зборах, це має розцінюватися як помилка та реєстратор повинен негайно виправити її ще до початку зборів, — наголошує Зоя Заміховська. — Якщо ж він відмовляється це зробити, акціонеру необхідно негайно оскаржити такі дії в суді. Як варіант можна подати до суду заяву про забезпечення позову у вигляді заборони товариству прий­мати рішення на загальних зборах з питань порядку денного, мотивуючи це тим, що заборона голосування акціонера може вплинути на прийняте рішення (наприклад, недопущення до голосування особи, яка володіє контрольним пакетом акцій)».

Така проблема не є новою. За словами Максима Лебедєва, раніше, коли акції існували як у документарній, так і бездокументарній формі, труднощі виникали під час реалізації права участі в управлінні товариством власника документарних арештованих акцій на пред’явника. Відповідно до пункту 7 постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку накладення арешту на цінні папери» від 22 вересня 1999 року № 1744, у випадку арешту акцій на пред’явника останні передавалися на зберігання до установ Національного банку України. Таким чином, власник акцій на пред’явника не міг брати участь у загальних зборах і, відповідно, в управлінні акціонерним товариством, бо з передачею акцій їхній власник позбавлявся можливості довести своє право на участь, оскільки у нього відсутній єдиний належний для таких випадків документ — цінний папір.

У той же час Олена Пелипенко звертає увагу на те, що обмеження окремих правомочностей учасника, що витікають з володіння корпоративними правами, може бути застосовано як окремий захід забезпечення позову. «У такому разі судове рішення (ухвала) має прямо передбачати, в чому саме полягають обмеження, наприклад, з яких конкретно питань учасник не може голосувати на загальних зборах та як це може попередити невиконання судового рішення у майбутньому, — говорить вона. — Крім того, негативні наслідки вжиття такого заходу забезпечення мають бути співмірними порівняно із наслідками невиконання судового рішення (якщо такого заходу не буде вжито). Обмеження проводити загальні збори учасників товариства в цілому та приймати ними рішення з усіх питань забороняється (зокрема, в господарському процесі)».

Окремо від накладення арешту на корпоративні права має вирішуватися питання про збереження за особою права на управління в акціонерному товаристві, оскільки це може нести певні ризики для подальшого забезпечення прав кредитора. «Зокрема, у разі якщо кредитор є також акціонером того ж товариства, то особа-боржник унаслідок реалізації свого права на управління здатна суттєво вплинути на задоволення його інтересів, — зауважує Зоя Заміховська. — Таке твердження буде справедливим, якщо в період дії забезпечувальних заходів відбулося кілька загальних зборів акціонерів, на яких було прийнято рішення про переобрання органів управління, внесення змін до статуту, проведення додаткової емісії акцій, унаслідок чого зменшилася вартість акцій боржника».

Оскільки вартість акцій напряму залежить від статутного капіталу акціонерного товариства, ініціатори накладення арешту зацікавлені в обмеженні можливості відчуження не лише акцій, а й активів товариства, що теж має вирішуватися окремо від арешту корпоративних прав. «У зв’язку з цим паралельною вимогою зазвичай є заборона відчуження основних засобів, нерухомого майна товариства, — зазначає помічник адвоката АК IMG Partners Андрій Бузницький. — Проте досить складно довести, що цей захід забезпечення позову є співвідносним з позовними вимогами, наприклад про стягнення заборгованості з власника акцій, хоча для позивача такий захід в окремих випадках є життєво необхідним. Тому труднощі пов’язані передусім із запобіганням можливим негативним наслідкам рішень товариства».

Шанс на уніфікацію

Дар’я ГАНЗІЄНКО, юрист МЮФ Integrites

 

Чинним законодавством України практично не врегульовано питання накладення ареш­ту на корпоративні права, що, в свою чергу, призводить до формування суперечливої судової практики. На законодавчому рівні не передбачено обмежень реалізації майнових прав, що випливають з корпоративних. Однак при накладенні обтяження на корпоративні права в акціонерних товариствах є ризик розмиття часток власників шляхом додаткової емісії акцій. У таких випадках з метою протидії можливому рейдерству в судовому порядку здійснюється забезпечення у вигляді заборони на додаткову емісію акцій.

Цілком вірогідно, що найближчим часом спірні питання при арешті корпоративних прав будуть врегульовані окремим нормативно-правовим актом, що, в свою чергу, дасть змогу уніфікувати і супе­речливу судову практику. Так, Закон України «Про основи державної антикорупційної політики в Україні (Антикорупційна стратегія) на 2014—2017 роки» від 14 жовтня 2014 року передбачає необхідність у розробці та прийнятті спеціального закону, яким буде врегульовано питання управління корпоративними правами та іншим майном, на яке накладено арешт, з метою збереження його вартості. Адже сьогоднішні правозастосовні тенденції демонструють, що вищі спеціалізовані суди скасовують забезпечувальні заходи у вигляді накладення арешту на корпоративні права, мотивуючи таке скасування, як правило, неспіврозмірністю виду забезпечення позову заявленим позовним вимогам.

Підміна понять

Максим ЛЕБЕДЄВ, керуючий юрист  ЮФ «Гвоздій та Оберкович»

 

Виходячи зі складної природи корпоративних прав та недостатності чіткого законодавчого врегулювання, постає значна кількість питань, зокрема щодо обсягу прав, на які поширюється арешт, та взагалі щодо правомірності застосування такого виду забезпечення виконання судових рішень, як арешт корпоративних прав.

Проблемною видається також реалізація арешту корпоративних прав, передбаченого Кримінальним процесуальним кодексом України як заходу забезпечення кримінального провадження, адже можливість накладення арешту на корпоративні права прямо передбачена частною 3 статті 170 КПК України. При цьому механізм реалізації такого заходу забезпечення кримінального провадження законодавство не встановлює, так само як і обсяг корпоративних прав, на які такий захід поширюється. Як показує судова практика, при накладенні арешту на корпоративні права відбувається підміна понять, адже при ухваленні рішень арешт накладається саме на частку у статутному капіталі господарського товариства, що належить підозрюваному чи обвинуваченому, а не на його корпоративні права, що витікають з володіння такою часткою. Що, в свою чергу, здається досить логічним та є прикладом того, як суди виходять із ситуацій, коли приписи законодавства є недосконалими та неоднозначними.

Судова практика

Зоя ЗАМІХОВСЬКА, юрист ЮК «Правовий Альянс»

 

Важливим аспектом є порядок накладення та проведення арешту акцій. Зокрема, з аналізу чинного законодавства можна стверджувати, що винесення лише ухвали суду про арешт акцій є недостатньою підставою для здійснення таких дій. Як обов’язкова підстава для проведення такого арешту має бути винесена постанова. Водночас на практиці можливе накладення ареш­ту без видачі постанови. Відповідно виникає питання, чи вважатимуться тоді дії з відчуження корпоративних прав особою незаконними? У такій ситуації потрібно враховувати, чи набуло чинності рішення суду про накладення арешту та чи було особі відомо про таке судове рішення.

Попри тривалі дискусії щодо необхідності заборонити особі не лише відчуження, а й реалізацію її корпоративних прав у разі накладення арешту вважаємо, що такі дії є недоречними. З огляду на судову практику не можна стверджувати, що більшість справ, де приймається рішення про арешт корпоративних прав як спосіб забезпечення, розглядається між сторонами, які є учасниками одного акціонерного товариства. Тому заборона участі в управлінні таким товариством боржнику фактично не здатна вплинути на рівень задоволення інтересів кредиторів. Натомість таке обмеження корпоративного права особи здатне негативно вплинути та/або зашкодити інтересам товариства.

Необґрунтована позиція

Олена ПЕЛИПЕНКО, радник ЮФ ILF

 

Судова практика щодо арешту корпоративних прав є неоднозначною. Це обумовлено головним чином відсутністю єдиної правової позиції щодо обігоспроможності таких прав та умов звернення на них стягнення. Утім, на нашу думку, арешт корпоративних прав може бути належним та адекватним заходом забезпечення виконання судового рішення при дотриманні наведених умов: 1) якщо такі права є безпосередньо предметом спору та існує ризик протиправного відчуження їх відповідачем на користь третіх осіб; або 2) у разі відсутності іншого майна у відповідача в майнових спорах, за якими права власності на корпоративні права не є безпосередньо предметом спору.

Потрібно враховувати, що майнова цінність корпоративних прав, як правило, залежить від вартості активів товариства, тоді як арешт таких прав обіг активів товариства не обмежує. Також арешт корпоративних прав жодним чином не обмежує прав учасника щодо управління товариством, отримання дивідендів тощо. Саме з цих підстав необґрунтованою, на нашу думку, є позиція судів, які відмовляють у задоволенні клопотання про арешт корпоративних прав, обґрунтовуючи це втручанням в управління господарським товариством та можливістю блокувати господарську діяльність товариства.

Додаткові ризики

Андрій БУЗНИЦЬКИЙ, помічник адвоката АК IMG Partners

 

У кримінальному провадженні поширеною є практика накладення арешту на корпоративні права юридичних осіб, що належать особам, які не є підозрюваними або обвинуваченими у цьому кримінальному провадженні. Незважаючи на прямий припис частини 1 статті 170 КПК України, такі дії слідчі судді пояснюють «ізольованим» тлумаченням частини 2 статті 170 КПК України, що майно, зокрема корпоративні права, для накладення арешту повинні лише відповідати критеріям частини 2 статті 167 КПК України.

На цю проблему звертав увагу і пленум ВССУ в Узагальненнях судової практики щодо розгляду слідчим суддею клопотань про застосування заходів забезпечення кримінального провадження від 7 лютого 2014 року № 4 (пункт 2.6.2): навіть якщо у слідчого судді є достатні підстави вважати, що певною особою було вчинено кримінальне правопорушення, він не має повноважень накладати арешт на майно особи, яка не є підозрюваною. Незважаючи на те, що практика застосування заходів забезпечення кримінального провадження є «регіональною» і дещо різниться в різних апеляційних округах, навіть на рівні апеляційних судів окремі судді при розгляді скарг займають діаметрально протилежні позиції. Такий стан речей створює додаткові ризики для осіб, корпоративні права яких можуть потенційно фігурувати в кримінальному провадженні.