Судова практика: Позовний вплив

Володимир ЮРЧЕНКО, юрист ЮК L.I.Group

З метою забезпечення правильного і однакового застосування законодавства у розгляді справ, пов’язаних з визнанням господарських договорів недійсними, пленум Вищого господарського суду України виніс постанову від 29 травня 2013 року «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» № 11, якою надає додаткові роз’яснення стосовно вирішення спорів цієї категорії. Регулярні внесення змін від 17 грудня 2013 року, 10 липня 2014 року та 24 листопада 2014 року до документа свідчать про те, що законодавець реагує на проблемні питання та вносить корективи до роз’яснень.

Серед основних проблем можна зазначити про недоведеність та необґрунтованість своїх вимог, зокрема при визнанні недійсними кредитних договорів позивач часто зазначає про відсутність можливості у фінансової установи видачі кредиту у валюті, проте суди переважно відмовляють у задоволенні таких заяв на прикладі рішення від 3 лютого 2015 року у справі № 757/24450/14-ц.

Проблемою визнання договорів недійсними також є обрання неправильного способу захисту та, як наслідок, відсутність фактичних підстав недійсності правочину (договору іпотеки), прикладом є рішення від 3 грудня 2014 року у справі № 761/24840/14-ц.

При визнанні договорів недійсними, наприклад дарування, нерідко позивач посилається на те, що особа при укладенні такого договору не усвідомлювала значення та подальших наслідків своїх дій або була під певним психічним впливом, але суди опираються на належні та допустимі докази, які стосуються справи, в тому числі результати експертиз, та приймають відповідні рішення. Для прикладу — рішення від 5 лютого 2015 року у справі № 2/521/12/15.

З огляду на рішення від 1 жовтня 2014 року у справі № 752/1070/14-ц убачається, що особа не змогла довести порушення свого права та розірвати договір іпотеки. Аналізуючи зазначене рішення, можна зробити висновок, що особи, звертаючись до суду, часто зловживають своїми правами та не завжди враховують, що визнання кредитного договору недійсним за своїм наслідком може мати двосторонню реституцію, передбачену статтею 216 ЦК України, а у випадку недійсності кредитного договору це спричиняє недійсність іпотечного договору, договору застави чи поруки (стаття 548 ЦК України).

Таким чином, до основних проблем визнання договорів недійсними можемо віднести недоведеність вимог, обрання неправильного способу захисту та зловживання своїми правами.

Тетяна ЧЕРВОНА, адвокат АФ «Династія»

Проведення досудового врегулювання господарського спору передбачене насамперед Господарським процесуальним кодексом України у формі звернення з письмовою претензією, в якій зазначаються вимоги заявника. Однак, відповідно до існуючих роз’яснень, досудове врегулювання господарського спору не є обов’язковою умовою звернення до суду та має лише рекомендаційний характер.

Проте є окрема практична думка деяких суддів, що у випадку стягнення грошових коштів за невиконаним договором пос­тавки замовник має звернутися до виконавця з вимогою про виконання умов поставки або повернення сплачених грошових коштів і лише після цього звертатися з позовом до суду. Таким чином, судді вважають, що без претензії до контрагента з конкретною вимогою звернення до суду є передчасним.

Такі твердження суддів не є обґрунтованими та, виходячи з того, що звернення до виконавця з письмовою претензією є правом, а не обов’язком замовника, то звернення з позовом до суду можна розцінювати як пред’явлення такої вимоги про повернення грошових коштів.

Досудове врегулювання господарських спорів у більшості випадків передбачене умовами договору та використовується сторонами з метою врегулювання взаємовідносин мирним, позасудовим шляхом.

Однак не треба забувати, що досудове врегулювання застосовується не до всіх категорій спорів між суб’єктами господарювання, а саме: він не застосовується до спорів про виз­нан­ня договорів недійсними, про стягнення заборгованості за опротестованими векселями та про звернення стягнення на заставлене майно тощо.

Вікторія МИХАЙЛОВА, юрист ЮК L.I.Group

Процес взаємовідносин та діяльності господарюючих суб’єктів як складне явище не може існувати без відповідних зіткнень, конфліктів, протиріч, що призводять до виникнення суперечностей між суб’єктами господарської діяльності.

Чинне законодавство України дозволяє у досудовому порядку вживати заходів щодо врегулювання господарських спорів. Такий спосіб примирення встановлюється Господарським процесуальним кодексом України, а саме: стаття 5 зазначає, що сторони застосовують заходи досудового врегулювання господарського спору за домовленістю між собою.

Цей спосіб вирішення конфліктних ситуацій на практиці характеризується як позитивними рисами, так і має відповідні недоліки.

Необхідно звернути увагу на те, що основною метою досудового врегулювання господарських спорів є запобігання негативного впливу на господарську діяльність сторін договору. Добровільне вирішення спору дає змогу пришвидшити порядок відновлення порушених прав кредитора. Такий спосіб є позитивним, оскільки позбавляє додаткових витрат на судові видатки і дозволяє уникнути довготривалих судових тяжб.

Однак застосування цього способу вирішення спору не дає жодної гарантії на очікуване вирішення конфлікту, оскільки найбільш вірогідно, що винна сторона взагалі не надасть відповідь на отриману претензію та просто знехтує нею. У свою чергу, це дає їй додатковий час та можливість для приховання фактичних обставин справи, перекручування на свою користь певних умов договору, спотворення інформації та посилення своєї правової позиції до дати звернення до суду.

Враховуючи вищевказані негативні характеристики, рівень досудового врегулювання господарських спорів в Україні досить низький, адже, як правило, суб’єкти господарювання не впевнені в добросовісності свого контрагента і віддають перевагу вирішенню спорів за допомогою судової системи, яка аналізує обставини справи, встановлює факти, що мали місце при виникненні певних правовідносин, та дає відповідну юридичну оцінку вчиненим діям.

На мою думку, законодавцю необхідно звернути увагу на прогалини, які існують при вирішенні спору за допомогою інституту претензії. Необхідно вносити зміни, спрямовані на вдос­коналення нормативно-правового та методологічного забезпечення процедури досудового врегулювання господарських спорів, адже підвищення довіри до такого способу вирішення спірних взаємовідносин дасть змогу пришвидшити порядок врегулювання порушених прав контрагентів та розвантажити роботу судової системи України.

Дмитро ЖУКОВ, партнер ЮФ Pragnum

У нашій практиці є спір між фізичними особами за договором про спільну діяльність щодо будівництва таунхаусу. Інвестор не був готовий одразу сплатити 100 % вартості квартири, а тому зобов’язання щодо участі у будівництві (його фінансування) сторони домовилися забезпечити завдатком у розмірі 20 %, однак замість договору завдатку сторони оформили його розпискою, яка мала ознаки договору позики.

Через підвищення курсу валют інвестор втратив інтерес до будівництва та, користуючись формалізованою нормою Цивільного кодексу України, звернувся з позовом про стягнення позики. Зважаючи на той факт, що норма ЦК України про зав­даток вимагає його суворе формальне оформлення, кредитор у порушеному зобов’язанні, забезпеченому завдатком, ризикує двічі: і вартість збудованої квартири не компенсувати, і «завдаток/позику» не повернути.

Треба зауважити, що в такій ситуації варто розглядати спір як приховування одного правочину під виглядом іншого (вчинення удаваного правочину), що передбачено статтею 235 ЦК України, тож необхідно чітко визначити правову природу кош­тів, що підкреслено у пункті 23 постанови Пленуму Верхов­ного Суду України № 9 від 6 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»: «…встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. До удаваних правочинів наслідки недійсності, передбачені статтею 216 ЦК, можуть застосовуватися тільки у випадку, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний...».

Враховуючи той факт, що внесені кошти були спрямовані не як аванс за купівлю квартири, а саме як забезпечення обов’язку інвестора взяти участь у сумісному будівництві спільного таунхаусу, передані за такою розпискою кошти через порушення зобов’язання з вини боржника згідно зі статтею 571 ЦК України мають залишитися у кредитора. Проблемою є те, що за статтею 547 ЦК України правочин щодо забезпечення виконання зобов’язання, вчинений із недодержанням письмової форми є нікчемним. Отже, вбачається «порочне коло», коли, визнаючи розписку удаваним договором завдатку, можна зіштовхнутися з її нікчемністю. Враховуючи той факт, що оформлення завдатку «стандартною» розпискою зустрічається надзвичайно часто, законодавцеві необхідно внести зміни до частини 2 статті 547 ЦК України, зазначивши, що нікчемним буде правочин, якщо хоча б однією з його сторін є юридична особа (стаття 208 ЦК України). При цьому вирішення питання стосовно кваліфікації природи коштів, що використовуються у взаємовідносинах між громадянами, залишити на розсуд професійних суддів.

Олена ШТОГРІН, асоційований партнер ЮФ IMG Partners

Аналізуючи питання ефективності правових інструментів стягнення заборгованості, варто зупинитися на випадку, коли заборгованість виникла в результаті господарських правовідносин. Адже кожен вид правовідносин має свої особливості, зокрема і в застосуванні правових інструментів стягнення заборгованості. Необхідно зазначити, що такі інструменти умовно можна розділити на декілька груп, що застосовуються на різних етапах стягнення боргу.

Першим етапом при стягненні боргу є досудова процедура врегулювання спору. Право та порядок кредитора звернутися з вимогою про стягнення заборгованості передбачене статтями 5 та 6 Господарського процесуального кодексу (ГПК) України. На жаль, направлення претензії боржнику не можна назвати ефективним правовим інститутом для стягнення заборгованості, як правило, це є лише формальністю перед зверненням кредитора до суду.

Наступним кроком у разі, якщо боржник не виконує зобов’язання з оплати боргу добровільно, буде звернення до суду. Мета судового етапу стягнення боргу зводиться до підтвердження зобов’язання боржника щодо повернення боргу і його формального закріплення у вигляді рішення суду. На цьому етапі у кредитора з’являється можливість клопотати перед судом про забезпечення позову в процесі розгляду справи у суді (стаття 67 ГПК України) або вжиття запобіжних заходів (стаття 432 ГПК України) ще до звернення з позовом до суду.

Зокрема, один із найбільш дієвих спосіб забезпечення позову — накладення судом арешту на майно або грошові кошти боржника. Ухвала про арешт майна/коштів боржника може бути прийнята судом за наявності законних підстав і підлягає негайному виконанню. Тому судовий етап дає право зас­тосувати достатньо дієві правові інститути, що дозволяють вплинути на поведінку боржника та забезпечити подальше виконання рішення суду. Дуже часто, коли справа нарешті доходить до виконання не забезпеченого рішення суду, що набуло законної сили, після його перегляду судами апеляційної та касаційної інстанції на рахунках боржника вже відсутні будь-які кошти, а все його майно успішно відчужене. У такому разі кредитор залишається лише з рішеннями судів, витраченим часом та коштами на послуги юристів. Тому застосування вищевказаних правових інструментів щодо забезпечення виконання рішення суду суттєво полегшує і прискорює процес отримання коштів кредитором.

Після отримання рішення суду про стягнення заборгованості на користь кредитора та отримання виконавчого документа етап судового стягнення заборгованості завершується і починається фактичне виконання рішення. Основним нормативним актом, що регулює цей етап, є Закон України «Про виконавче провадження», а виконання рішень судів віднесено до компетенції органів Державної виконавчої служби.

Загальний порядок примусового виконання рішення передбачає надання боржникові семиденного терміну на добровільне виконання рішення після винесення постанови про відкриття виконавчого провадження. Після закінчення цього строку державний виконавець вправі вчиняти дії щодо примусового виконання рішення суду, зокрема подавати запити щодо наявності відкритих на ім’я боржника рахунків у банках до податкових органів, про наявність рухомого/нерухомого майна до органів, що займаються реєстрацією прав на рухоме і нерухоме майно, а також звертатися до інших державних органів, які можуть підтвердити наявність або відсутність майна у боржника. На підставі наданої йому інформації державний виконавець може накласти арешт на кошти, рухоме та нерухоме майно боржника і надалі списати кошти з рахунку або звернути стягнення на майно боржника. Очевидно, що визначальним фактором ефективності процедури виконавчого провадження є наявність майна або коштів у боржника.

Ефективним способом стягнення заборгованості з боржника, що ухиляється від виконання рішення суду, перешкоджає його виконанню, є також звернення державного виконавця до правоохоронних органів з відповідним поданням про притягнення посадових осіб боржника до кримінальної відповідальності (частина 2 статті 90 Закону України «Про виконавче провадження»). Аналогічні положення містяться в Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Мін’юсту від 2 квітня 2012 року № 512/5, зокрема пунктом 13.2 передбачено, що у разі наявності у діях боржника ознак злочину, передбаченого статтями 164, 342, 343, 382, 388 Кримінального кодексу України, державний виконавець звертається до правоохоронних органів з поданням про притягнення особи до кримінальної відповідальності відповідно до закону. Правоохоронні органи зобов’язані зареєструвати таке подання та розпочати перевірку фактів, викладених у ньому.

Також дієвим способом спонукати боржника до виконання його зобов’язань є встановлення тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України до виконання рішення суду керівника боржника (пункт 18 частини 3 статті 11 Закону України «Про виконавче провадження»). Наявність або відсутність правових підстав застосування зазначеного обмеження визначається судом за поданням державного виконавця. Варто зауважити, що суди неохоче ухвалюють такі рішення щодо керівників підприємств, проте отримання такого рішення дає можливість впливу на конкретну відповідальну особу — керівника підприємства.

Крім того, якщо сума боргу відповідає встановленому законодавством розміру, кредитор може ініціювати банкрутство боржника, що також може вплинути на боржника, і останній змушений буде погасити борг.

Отже, можна зробити висновок, що законодавством передбачено достатньо правових інститутів для ефективного стягнення заборгованості, проте успішність та ефективність цього процесу повністю залежить від ініціативи кредитора, знання ним своїх прав та правильного їх застосування під час судового процесу та виконавчого провадження.