Post Scriptum: У пошуку ефективних рішень

Олександр ВОЗНЮК,
радник ЮФ «Астерс»

Конкуренційне право вже в силу складної природи самих економічних явищ об’єктивно потребує і використання складних оціночних категорій на кшталт «взаємозамінні товари», «обмеження конкуренції» чи «ціни, які неможливо встановити в умовах значної конкуренції». Це створює високий рівень правової невизначеності — важко зрозуміти, що і коли дозволено чи заборонено. У доповнення до цього широка дискреція конкурентного відомства в оцінці правомірності поведінки створює небезпеку свавільного трактування закону, що завжди непокоїть суспільство. У результаті з’являється зрозуміле бажання змінити правові норми і зробити їх як можна більш чіткими та однозначними. На жаль, у переважній більшості випадків цей шлях приречений на невдачу. Насправді, подібна спроба на кшталт встановленої презумпції домінування за ринкової частки у 35 % лише знецінить саму мету регулювання правил конкуренції. Бо умови, за яких ринки можуть ефективно функціонувати, є різними для різних ринків, а відтак, необхідні гнучкі підходи в регулюванні правил конкуренції. Крім того, не можна забувати, що основою ринкових відносин є свобода підприємницької поведінки, тому її обмеження виправдане, лише якщо переконливо доведено, що вона справді обмежує конкуренцію. Тому в переважній більшості випадків у конкурентному праві в усьому світі для оцінки впливу поведінки на конкуренцію використовується rule of reason. Але це не означає, що високий рівень правової невизначеності є невід’ємною характеристикою конкуренційного права.

Не претендуючи на категоричність і вичерпність суджень, я хотів би привернути увагу лише до трьох факторів, що дадуть змогу вирішити це питання.

По-перше. Норми конкуренційного права, отримуючи своє наповнення не стільки в законі, скільки в практиці його застосування, потребують, щоб ця практика була доступною. Тоді вона стає предметом аналізу юристів та економістів, дає змогу розкрити підходи до оцінки поведінки за різних обставин, створити методологію правозастосування, видавати роз’яснення, коментарі тощо.

По-друге. Практика має бути аргументованою. Проте це питання вирішити вже значно складніше. Ніхто так не реагуватиме на необґрунтованість рішень, як той, чиї права таке рішення обмежує. У таких випадках загроза оскарження і скасування рішення через його недоведеність створює реальну мотивацію для його належної аргументації. Необґрунтованість рішення і сьогодні є підставою для його скасування, але цей фактор ще не спрацьовує. Причина в якості судового контролю, який не дозволяє, м’яко кажучи, до нього апелювати. Потрібно на порядок підвищити професійність суддів, які вирішують спори у сфері конкуренційного права. Можливо, для цього потрібно не розпорошувати такі спори по всій Україні, а зосередити їх у спеціальних судах, змінивши, наприк­лад, правила предметної і територіальної підсудності таких спорів.

По-третє. Конкурентне відомство є адміністративним органом, створеним для виявлення порушень, а тому неупередженість при виконанні цього завдання йому об’єктивно не властива. При розслідуванні порушень це не є недоліком, а от коли конкурентне відомство приймає рішення, гарантії неупередженості мають значення для забезпечення об’єктивності та обґрунтованості рішення. Орган, який приймає рішення, не повинен бути зацікавленим у підтриманні звинувачень, а має діяти максимально неупереджено як квазісудовий орган. Функції розслідування і прийняття рішення мають бути максимально розмежовані, як, наприклад, це зроблено в Іспанії та Франції, де рішення приймає Рада з питань конкуренції, розглядаючи матеріали розслідування, проведеного незалежними від них слідчими апарату. При цьому сам механізм формування Ради як колегіального органу дозволяє забезпечити справжню колегіальність і незалежність її членів при прийнятті рішення. Втілення цих принципів в українську модель правового регулювання є особливо актуальним в умовах слабкого судового контролю.