Банкрутство: Арбітражне правління

Василь КУЗЬМЕНКО,
юрист ЮК «Алєксєєв, Боярчуков та Партнери»

Закон про банкрутство не усуває всіх питань щодо статусу, порядку призначення та усунення арбітражних керуючих

Після прийняття Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (Закон) у новій редакції є сенс обговорити деякі положення, які стосуються статусу, порядку призначення та усунення арбітражних керуючих (розпорядника майна, ліквідатора, керуючого санацією).

У новому Законі, на відміну від попередніх редакцій, арбітражному керуючому присвячений цілий розділ (розділ VIII). Нарівні із позитивними змінами, які відбулися у роботі арбітражних керуючих, є аспекти, які викликають питання щодо їх доцільності та обґрунтованості.

 

Підґрунтя для зловживань

 

По-перше, за нормами «старого» закону про банкрутство ліквідатор банкрута і керуючий санацією призначалися та усувалися від виконання своїх обов’язків у спосіб, в якому величезну роль відігравав комітет кредиторів боржника. Це цілком виправдано, оскільки комітет кредиторів, який обирається загальними зборами кредиторів, представляє інтереси найбільш зацікавлених осіб у справі та приймає рішення, які визначають подальший хід провадження у справі про банкрутство. За таких обставин арбітражний керуючий мав додаткову мотивацію на належне та об’єктивне виконання своїх повноважень, а також можливість працювати у тісному взаємозв’язку з голов­ними учасниками у справі. Більше того, у такому випадку існувало три органи контролю за діяльністю арбіт­ражного керуючого:

1. Комітет кредиторів боржника, за пропозицією якого суд міг приймати рішення про застосування до арбітражного керуючого передбачених законом заходів.

2. Суд, який у певних випадках мав право за своєю ініціативою притягнути керуючого до відповідальності.

3. Орган з питань банкрутства, який через механізм перевірок здійснював контроль у межах своїх пов­новажень.

З прийняттям Закону господарський суд отримав невиправдано великі повноваження щодо призначення на власний розсуд того чи іншого арбітражного керуючого без обов’язкового врахування думки кредиторів.

Частина 6 статті 114 Закону говорить, що під час призначення арбіт­ражного керуючого (керуючого санацією, ліквідатора) господарський суд не пов’язаний з кандидатурами арбітражних керуючих, запропонованими комітетом кредиторів, та має право призначити арбітражного керуючого самостійно.

Усунення арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) від виконання ним своїх обов’язків, згідно з пунктом 3 статті 114 Закону, здійснюється господарським судом за клопотанням комітету кредиторів… або за власною ініціативою…

Такі норми у певних випадках можуть стати підґрунтям для злов­живань з боку недобросовісних представників судової влади.

 

Звільнення арбітражного керуючого

 

Інше положення, яке, на мій пог­ляд, є не дуже вдалим порівняно із попередньою редакцією, це норма, що міститься у пункті 3 статті 8 Закону, а саме: в тій частині, де встановлюється, що в касаційному порядку можуть бути оскаржені постанови апеляційного господарського суду, прийняті за результатами перегляду таких судових рішень, як ухвали про звільнення (усунення, припинення повноважень) арбітражного керуючого.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012 у справі № 1-12/2012, «право на оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій є складовою конституційного права особи на судовий захист. Воно гарантується визначеними Конституцією України основними засадами судочинства, які є обов’язковими для всіх форм судочинства та судових інстанцій, зокрема забезпеченням апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом» (пункт 8 частини 3 статті 129).

Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інте­ресів людини і громадянина (абзац 3 підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2007 року № 11-рп/2007).

Конституційний принцип забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду (крім випадків, встановлених законом) гарантує право звернення до суду зі скаргою в апеляційному чи касаційному порядку, яке має бути забезпечене (за винятком встановленої законом заборони на таке оскарження).

З контексту прийнятого КСУ рішення зрозуміло, що є певні випадки, коли для забезпечення швидкого та об’єктивного розгляду справ ­законодавець забороняє оскарження того чи іншого судового акта, але це стосується лише випадків, коли зазначені акти не є такими, що суттєво можуть вплинути на перебіг розвитку справи. Такі заборони запобігають навмисному затягуванню судового розгляду недобросовісною стороною, що відбувалося у певний період часу майже скрізь, і суд роками не міг винести рішення у справі, а сторони — вчасно та у розумний строк захистити свої законні права та інтереси.

Утім, у цьому випадку фігура арбітражного керуючого є однією з ключових у справі про банкрутство. Тому якою логікою керувався законодавець, коли дозволив у касаційному порядку оскаржувати ухвали про звільнення (усунення, припинення повноважень) арбітражного керуючого і одночасно не надав такого дозволу для оскарження судових актів про призначення арбітражного керуючого, не зовсім зрозуміло.

В обох випадках йдеться про визначення суб’єкта, який керуватиме боржником, прийматиме фінансові та юридичні рішення щодо боржника, нестиме відповідальність за належний захист прав та законних інтересів кредиторів і самого боржника. При цьому кожна із сторін процесу може бути незадоволена обраною судом кандидатурою, висунувши свої пропозиції, але чомусь в одному випадку сторона має можливість захисту своїх прав у суді касаційної інстанції, а в іншому — ні.

 

Контрольне питання

 

Третє питання, яке є важливим, стосується контролю за діяльністю арбітражних керуючих. На сьогодні повноваження надавати оцінку такій діяльності мають як мінімум господарський суд та органи з питань у справах про банкрутство. При цьому на практиці виникають ситуації, коли зазначені контролюючі органи мають різні думки на одні й ті ж дії арбітражного керуючого та можуть винести різні за змістом вердикти за результатами розгляду однієї скарги.

На мій погляд, є проблеми в законодавчій неузгодженості повноважень суду та органу з питань банкрутства. Побутує думка, що якщо в межах справи про банкрутство у кредиторів та господарського суду не виникає жодних претензій до якості роботи арбітражного керуючого, то немає сенсу та підстав для перевірки його діяльності органами з питань у справах про банкрутство, оскільки саме суд, маючи повне уявлення про справу про банкрутство, найпов­ніший перелік матеріалів та можливість отримати будь-які необхідні документи в межах своїх повноважень, може застосувати або відмовити у застосуванні до арбітражного керуючого заходів впливу.

Таким чином, ще однією проб­лемою, яка ускладнює роботу арбіт­ражного керуючого, є зарегульованість його діяльності та наявність декількох незалежних один від одного суб’єктів оцінки такої діяльності.