Особистість: Погляд на правосуддя

Завдяки чималій кількості гучних справ, в яких Ігор Фомін успішно здійснював і здійснює захист найвищих публічних осіб України, він є адвокатом, чия популярність не обмежується юридичним та клієнтським колами. Він належить до тієї нечисленної категорії захисників, яких одночасно поважають як колеги, так і журналісти. Про специфіку роботи з публічними особами, психологію учасників кримінального процесу та, щонайголовніше, про проблеми та власне бачення реформування судової системи в її кримінальній частині адвокат і керуючий партнер АО «Українська правнича компанія» Ігор ФОМІН розповів «УЮ»

Ігоре Юрійовичу, серед ваших клієнтів — такі відомі особи, як Юрій Луценко, Богдан Данилишин, Євген Корнійчук і навіть Леонід Кучма. Ви спеціалізуєтеся на публічних особах чи просто «так виходить»?

Так склалося. З усіма цими людьми я був знайомий до виникнення у них проблем. Ну хіба що окрім Леоніда Даниловича — мене йому рекомендували. Узагалі кримінальне право — це сфера адвокатської діяльності, що досить тривалий час не була популярною, адже кримінальні справи є досить важкими для адвокатів.

 

Але зараз ця практика набирає популярності. Чимало юридичних фірм, які раніше відхрещувалися від неї, нині відкривають цілі департаменти.

Сьогодні просто зменшилася кількість цивільних справ і кримінальна практика стала, по суті, найприбутковішою. Іще донедавна для великих фірм представництво у господарських судах було найбільшим задоволенням — прийшов, швиденько виступив, отримав гонорар і пішов, а сьогодні у цій галузі тиша. А на кримінальне право попит завжди є, адже саджали, саджають і саджатимуть.

 

Останнім часом, здається, особливо активно. Принаймні, що стосується посадовців та інших публічних осіб.

Я б так не сказав. Активно саджали завжди, і зміна влади завжди супроводжувалася низкою кримінальних справ стосовно представників попередньої влади. Але сьогодні, після «Небесної сотні», є велика соціальна вимога щодо залучення винних осіб до відповідальності. Скоєні тяжкі злочини, і винний має за це відповідати, однак кваліфікованих прокурорів та слідчих майже немає. І виникає питання, для чого потрібен увесь цей апарат, величезні витрати на його утримання, якщо він не здатен організувати безпеку наших громадян?

Ми дійшли до того, що практично 100 % населення України не довіряють судовій системі. Тож вона потребує реорганізації, і не плавної, а кардинальної, оскільки у нинішньому вигляді вона не задовольняє потреб громадян України, для захисту прав яких вона і має існувати. Громадянин України не може піти до суду, адже він не чекає від нього закону та справедливості, відповідно йому не довіряє і не отримує там правосуддя.

 

У чому ви особисто бачите основні проблеми, які потребують нагального розв’язання, зокрема у кримінальному процесі?

У нас дуже вузько розуміють термін «суд». Здебільшого суд асоціюється з людиною у чорному халаті, із бляхою та українським прапором за спиною. Але ж суд — це не лише суддя, а й сторони у процесі — прокурор та адвокат. Разом вони становлять суд, адже неможливо розглянути справу за відсутності сторін обвинувачення та захисту. Тому потрібно розглядати проблему комплексно.

Чим відрізняється наша судова система? Тим, що набір до неї професійних суддів відбувається за принципами, що не мають відношення ані до знань, ані до порядності, ані до бажання встановити істину у кримінальній справі і, відповідно, винести вирок, який не покарав би невинуватого та не присудив би винуватому покарання більше за те, на яке він заслуговує. У цьому є необхідність та основна мета судової системи.

Будь-яке суспільство постійно кипить, і за демократичної системи суд — це те місце, яке має дати випустити пару. Це те місце, де людина шукає справедливості і має її отримати. А якщо вона її не отримує, то котел, що кипить, лопається — і ми отримуємо революцію. У тому, що Україна за останні декілька років пережила дві революції, а зараз переживає незрозумілу з точки зору міжнародного права ситуацію, пов’язану із військовими діями, є винуватою критична ситуація із судовою системою.

Але перш ніж змінювати, треба розуміти, що ми хочемо отримати і які зміни необхідно вносити. З моєї точки зору, найпростіше, що можна зробити для кримінального права та кримінального процесу, — запровадити повноцінний суд присяжних. Люди мають відстоювати справедливість не на вулиці, представники народу повинні брати безпосередню участь у визнанні особи винуватою чи невинуватою.

 

Є законодавчі пропозиції зараз?

Є законопроект про запровадження суду присяжних, де я є одним із авторів. Він був внесений до Верховної Ради ще у лютому 2010 року. При його підготовці ми виходили з того, що Конституція України передбачає наявність суду присяжних, однак у нас впродовж багатьох років він умисно не вводився. І причиною цього я бачу лише одне — непрогнозованість постановлених ним вердиктів та неможливість управління таким судом через адміністративний ресурс. Хоча, звичайно, формально серед причин називалися неготовність суспільства до такого суду, відсутність фінансування, відсутність місця для присяжних і можливість їх підкупу тощо.

Суд присяжних також може допомогти розв’язати одну з нагальних проблем — зменшити постійний тиск на суддів. На нього мало звертають увагу, але він є не менш інтенсивним, аніж адміністративний чи корупційний тиск. Розумієте, що таке суспільна впевненість у тому, що особа є винною? Можу лише уявити, як суддя розглядатиме справу, приміром, співробітників «Беркуту», які обвинувачуються у здійсненні масових вбивств у Києві. Яким чином він, у разі відсутності доказів у обвинувачення, повинен буде знайти у собі мужність, щоб винести виправдувальний вирок? У таких випадках суд присяжних є інструментом захисту і для влади. Важко буде наголосити, що влада вплинула на суд присяжних, як це можна буде сказати про окремого професійного суддю.

Утім, не менш важливою, аніж запровадження суду присяжних, вважаю необхідність змінити психологію як професійних суддів, так і інших учасників процесу, що були вище вказані.

Що саме маєте на увазі і як це можна зробити?

Почну з обвинувачення. Ось у нас є термін «державне обвинувачення». Але ж держава — це лише надбудова над суспільством, над усіма громадянами країни, що мають спільні інтереси. А які це інтереси? Ми хочемо ходити вулицями і бути спокійними за безпеку свого життя, здоров’я, майна та реалізацію своїх прав. Відповідно, прокурор, який сьогодні виступає від імені держави, має публічно представляти інтереси не держави (а в нас є проблема, що держава асоціюється чомусь із чиновниками та іншими державними діячами), а суспільства. Це той самий інтерес суспільства, заради представлення якого і утримується весь цей апарат, що має виконувати певні обов’язки, а саме: переслідувати осіб, які порушують закон та посягають на суспільний інтерес.

Я завжди вважав (і ми разом із однодумцями хочемо цього домогтися), що, виступаючи у суді, прокурор має бути та проголошувати себе не представником держави, а представником народу України.

 

Але ж імперативно психологію не змінити…

Це можливо. Якщо змусити прокурора щодня кожний виступ починати зі слів, що він представляє народ України, то з часом він замислиться над тим, кого саме він представляє у залі суду та наскільки представлене ним обвинувачення справді проголошується в інтересах народу України. Чи можливо в його інтересах, навпаки, від нього відмовитися.

Утім, є ще одна «прокурорська» проблема. На жаль, система деградувала настільки, що прокурори вже не пам’ятають про ще одну свою роль — захист потерпілих. Мені часто доводиться представляти в судах інтереси потерпілого, конкуруючи при цьому не з адвокатом пі­дозрюваного або підсудного, а з прокурором! Друга основна функція прокурора — захист потерпілого — сьогодні абсолютно не реалізується. Причому винятково з тієї причини, що чиновник просто не розуміє, що це його обов’язок.

 

А як щодо другої сторони у процесі, тобто адвоката? Які психологічні проблеми потрібно викорінювати там?

Основна функція адвоката у кримінальному процесі — захист прав людини. І тут треба розуміти, що адвокат не має ототожнюватися зі своїм підзахисним. Але, на жаль, мусимо констатувати, що сьогодні у нашому кримінальному процесі власні права адвоката відсутні. Це не просто помилка, це серйозне психологічне порушення, адже адвокат психологічно виключається із числа учасників процесу. На відміну від господарського чи цивільного процесу, адвокат може діяти за дорученням у кримінальному процесі. Тут він є присяжним повіреним і невід’ємною частиною правосуддя. Без нього, без його функцій із захисту прав людини — правосуддя не буде правосуддям.

Ще однією функцією адвоката, я впевнений, є конт­роль за судом. Адвокат контролює в процесі та в подальшому оспорює законність прийнятих рішень. І якщо суд поводиться неправильно, не ті докази використовує, виносить рішення, ґрунтуючись не на доказах, а на «замовленні», особистих чи адміністративних інтересах, то адвокат має бути тим щитом, за яким невинна людина зобов’язана врятуватися.

 

Але найскладнішим завданням, вочевидь, є внесення змін до тієї ланки, до якої сьогодні найбільше претензій з боку суспільства. Маю на увазі суддівський корпус. Який повинен мати вигляд професійний суддя?

Безумовно, ми повинні змінювати суддівський корпус, причому зміни мають бути кардинальними як адміністративні, так і психологічні. Чого потребує суспільство? Суддів, здатних забезпечити справедливий суд. Суддя — це не просто людина у халаті, він має зважити надані йому докази та прийняти доводи тієї сторони у процесі, що є більш переконливою та аргументованою. Тобто основне завдання судді — встановити істину у справі та прийняти відповідне рішення. Тому, на мою думку, професійний суддя, перш за все, повинен мати більш поважний, ніж сьогодні дозволено, вік. Чим молодша людина, тим вона є більш радикальною та менш виваженою. А суддя повинен мати досвід не лише професійний, а й життєвий.

Важливим також є професіоналізм. Людина може прагнути виконувати обов’язки добре, але елементарно цього не вміти. Тим більше, що наша юридична освіта також залишає бажати кращого. Звичайно, для виявлення рівня знань повинно бути об’єктивне тестування, яке може показати реальний рівень знань судді. Крім того, таке тестування може допомогти розв’язати одразу дві проблеми. По-перше, при винесенні завідомо неправомірного рішення легше буде встановити, чи було це зроблено умисно. По-друге, у разі введення суду присяжних суддя стане спікером у суді присяжних, тобто даватиме настанови присяжним, коментуватиме ті чи інші норми права тощо.

Що стосується процесу підбору суддів, вважаю, що громадські організації, місцеві громади тощо повинні мати можливість рекомендувати свої кандидатури. Селища, села, невеликі міста мають висувати кандидатури людей, яких вони хотіли би бачити суддями на своїй ­території. Це, до речі, допоможе частково зняти скарги на подальшу відсутність справедливого суду.

Крім того, необхідним є обов’язкове психологічне тестування кандидатів на посаду судді, у тому числі й із використанням поліграфа. Сьогодні є технічні можливості для того, щоб розібратися, з якою метою суддя йде на таку посаду — заробляти гроші або вершити правосуддя за копійчану зарплату. До речі, про зарплату. На моє переконання, не може суддя отримувати копійки. У нас усього 10 000 суддів на 40-мільйонну країну, тож цілком можливо забезпечити їм достойний рівень оплати праці. Також вважаю, що потрібно прибрати будь-які пільги, адже це додатковий інструмент для маніпулювання. Також маємо залишити принцип незмінності суддів. Суддя має почуватися впевнено і незалежно, коли бере на себе таку відповідальність, як проголошувати рішення від імені народу України.

Окремим питанням є необхідність реформування спеціалізації судів. Не можу зрозуміти, що спільного між судом цивільним та судом кримінальним. Останній повинен бути абсолютно окремою структурою, адже він має зовсім інші функції та процедури, аніж інші цивільні суди. Існуюча сьогодні змішаність призводить до того, що слідчими суддями у кримінальних справах призначають в основному суддів-цивілістів. Для чого це робиться — цілком зрозуміло, але як можна давати цивілісту право перевіряти законність дій досудового слідства? Вважаю, що слідчі судді також мають бути жорстко спеціалізованими.

Також я є прибічником ліквідації інституту досудового слідства.

 

З якої причини?

Є дві стадії, про які рідко хто говорить, але які є складовою правосуддя. Одна з них — стадія збору доказів. Це те, чим у нас займається в основному карний розшук. Упевнений, що це детективна робота і займатися нею повинні детективи, вони мають розшукувати злочинців і збирати відповідні дані, які це можуть підтвердити. Якщо у співробітника поліції або детектива достатньо доказів, то він має нести їх до прокурора, а не до слідчого. І прокурор, дослідивши ці докази, як сторона, що представлятиме справу у суді, повинен прийняти рішення, чи достатньо цих доказів для висунення публічного звинувачення. І якщо достатньо, то йти до суду, і суд має приймати рішення, безпосередньо оцінивши всі зібрані докази обвинуваченням та захистом.

Крім того, сьогодні на підозрюваних під час досудового слідства здійснюється шалений тиск. Механізм слідства був розроблений ще за часів товариша Сталіна, він є бездушним за правилами роботи. Якщо подивитися на будь-який допит на стадії досудового слідства, то можна побачити, що там дуже мало ненавідних запитань. Більшість запитань уже містять відповіді, а іноді й твердження. І таке порушення є поголовним. Слідчі у більшості не намагаються з’ясувати, що відбулося насправді, вони намагаються вкласти свої версії у голови потерпілого та свідків.

 

Якщо говорити про реформи, як оцінюєте масовий перехід адвокатів на держслужбу?

Позитивно. Вони не закостенілі і готові вносити зміни, щоб досягати результатів. До того ж вони найбільше «наїлися» цього правосуддя.

Якщо говорити про обвинувачення, мені особисто дуже імпонує грузинська команда у прокуратурі, як, власне, і повернення команди — Шокіна, Баганця.

 

Чому?

Вони — професіонали. Плюс, судячи з їхніх дій, жорстко налаштовані розслідувати злочини, які здійснювалися під час правління Віктора Януковича і доводити їх до суду. А грузинська команда сподобалася мені підходом американського менеджера, нетрадиційними для нас поглядами та ідеями. Вони багато чого досягли в Грузії та мають змогу врахувати помилки, що були там ними допущені.

Мені, зокрема, імпонує те, що ця команда пропонує тестування та відкритий конкурс на зайняття посад, створення спеціальної комісії з контролю, відкриті офіси, роботу психологів із потерпілими та свідками тощо.

 

Ви особисто намагаєтеся зробити власний реформаторський внесок?

Я активно висловлюю свою позицію публічно як адвокат і бачу в деяких нормативних актах, що її почуто. Розумію, що моя позиція, про яку згадувалося вище, не буде реалізована повністю, принаймні, не за часів моєї кар’єри, але сподіваюся хоча б на часткове її втілення.

Крім того, я часто маю справу із студентами та намагаюся донести їм свою точку зору. І, спілкуючись з ними, я бачу нагальну необхідність перебудови діючої системи. Студентам, молодим юристам потрібен стимул для зростання. Має бути так: чим більш професійними вони стануть, тим більше шансів у них влаштуватися на роботу і бути успішними. І вони самі бажають змінювати корупційну систему, хочуть брати участь в конкурсах, вигравати їх і виконувати свою роботу з натхненням та честю.

 

Ігоре Юрійовичу, повернімося до вашої практики. Як працюється із публічними людьми? Які є нюанси?

Важко працювати через велике внутрішнє і зовнішнє навантаження на адвоката. Окрім того, що він повинен працювати безпосередньо в суді, він ще й повинен бути дуже простим і зрозумілим публіці, журналістам. Бо якщо (як було по Луценку) твого підзахисного засудили не за те, що він скоїв злочин, то гріш ціна цьому вироку. У суспільній думці він залишиться невинним, а винною стане влада. Ще важко тому, що публічні люди — сильні особистості, вони звикли керувати великими колективами. І дуже важко їх перебудувати і пояснити, що це не ваша звична справа, це ваша точка зору, але не вийде, щоб вона реалізувалася. Доводиться застосовувати різні прийоми, щоб пояснити людині, чому тут все саме так і не інакше. Я часто використовую такий прийом, коли диктують, як працювати у справі. Кажу: «Я вам не платитиму». Вони дивуються, а я відповідаю: «Ну ви ж мене консультуєте, як далі працювати».

Утім, якщо жоден прийом не допомагає, ліпше не братися за таку справу. Якщо ти не знайшов контакту із підзахисним, краще відмовитися від справи, бо вона нічого доброго ні йому, ні тобі не принесе.

-->