Судова практика: Справа власності

Максим ЗАМІХОВСЬКИЙ, юрист МЮФ Integrites

Очевидною є тенденція до ускладнення спорів, пов’язаних із визнан­ням права власності на нерухоме майно за набувальною давністю в межах господарського процесу, поп­ри те, що процесуальна можливість для судового захисту таких прав з’явилася ще 1 січня 2011 року.

Домінуючою тенденцією в практиці Вищого господарського суду України при розгляді спорів цієї категорії є направлення справ на новий розгляд до суду першої інстанції. У справах, пов’язаних з реорганізацією галузевих державних підприємств та передачею нерухомого майна, суд касаційної інстанції переважно дотримується позиції, що перебування майна на балансі не є безтитульним володінням, а отже немає підстав для застосування статті 344 Цивільного кодексу України. Саме таку позицію викладено Вищим господарським судом України в постанові від 20 серпня 2014 року у справі № 910/7635/13.

У постанові від 25 лютого 2015 року у справі № 909/113/14 Вищий господарський суд України зайняв позицію, що виз­нання права власності без з’ясування наявності спору між сторонами та волі попереднього власника на передачу майна є передчасним, а позов про визнання права власності за набувальною давністю не може подаватися законним володільцем майна.

Земельним кодексом України передбачена можливість набуття права власності на земельну ділянку з підстав набувальної давності винятково для фізичних осіб і тільки з 26 жовтня 2016 року. Проте нестандартне трактування Вищим господарським судом України норм земельного законодавства, викладене в постанові від 23 квітня 2014 року у справі № ­5011-62/14934-2012 року, дозволило суду касаційної інстанції виз­нати за юридичною особою право власності на земельну ділянку в м. Києві на підставі норм Цивільного кодексу України, що взагалі не передбачено Земельним кодексом України.

Аналіз чинних підходів до розгляду справ цієї категорії дає змогу передбачити тенденції розгляду спорів про визнання права власності на земельну ділянку, які набудуть особливої актуальності в 2016 році.

Юрій СІВОВНА, старший юрист АК «Правочин»

Незалежно від сформованої судової практики розгляду судами цієї категорії спорів, остання продовжує залишатися найбільш складною як для застосування норм матеріального, так і процесуального права.

Як приклад вважаємо за необхідне зазначити типовий проблемний момент, з яким найчастіше стикалися фахівці АК «Правочин» при здійсненні юридичного супроводу таких справ останнім часом.

З огляду на положення статті 392 Цивільного кодексу України пред’явлення позову про визнання права власності можливе у випадку втрати правовстановлюючого документа, що його посвідчує, а також у разі невизнання або оспорювання такого права іншою особою.

Неоднозначною є позиція судів при застосуванні статті 392 Цивільного кодексу України, зокрема у такому. Особа, яка вважає своє право порушеним, пред’являє до відповідача позов про визнання права власності на нерухоме майно та про визнання недійсними документів, які посвідчують таке право відповідача. У свою чергу, відповідач на руках має правовстановлюючі документи на зазначене майно, які належним чином зареєстровані у відповідних державних реєстрах (законний власник). При цьому пред’явлення позову про визнан­ня права власності за позивачем фактично є оспорюванням або невизнанням (частковим невизнанням) права власності за відповідачем.

Фахівці нашої компанії є прихильниками тієї точки зору, що в даному випадку у відповідача з’являється право на пред’явлення зустрічного позову про визнання права власності до позивача. Однак практика розгляду таких спорів свідчить про неоднаковий підхід щодо наслідків їх розгляду. Зокрема, окремі суди виходять з того, що відповідач у такому спорі і так є законним власником майна, має всі відповідні документи, що посвідчують його право, а тому підстав для задоволення зустрічного позову про визнання за ним права власності на майно немає. Хоча, з нашої точки зору, подання позову проти законного власника майна свідчить про оспорювання його прав, що в силу положень статті 392 Цивільного кодексу України є підставою для подання зустрічного позову про визнання права власності. З іншого боку, мотиви, з яких суди відмовляють у задоволенні такого позову, як правило, містять обґрунтування тієї обставини, що відповідач є законним власником майна, тим самим у мотивувальній частині рішення встановлюючи факт, підтвердження якого потребує відповідач, при  цьому відмовляючи в позові.

Антон КУЦ, адвокат, керівник практики судових спорів та медіації АО «Юскутум»

Маєте суд щодо права власності. Одним із документів, важливих для аналізу та застосування у справі, є постанова № 5 пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав». Постанова містить багато роз’яснень, розгляньмо основні з них.

Позов щодо декількох об’єктів нерухомого майна, які належать до підсудності різних судів, подається за вибором позивача до одного з них, але за місцем знаходження основної частки майна. Правила виключної підсудності щодо місцезнаходження нерухомого майна також застосовуються до спорів про незавершене будівництво у разі, якщо його неможливо відокремити без знищення.

Позивач обирає належний спосіб захисту майнового права. Неправильний вибір не є підставою для повернення чи відмови у позові. Але суд у такому випадку може винести рішення не на користь позивача.

У проміжку часу між отриманням права на нерухоме майно (укладанням угоди, отриманням спадщини) і до моменту реєстрації такого права особа, що отримала майно, вважається його володільцем і має право на його захист відповідно до закону. При цьому правовстановлюючими документами будуть документи, які підтверджують підставу для переходу права власності.

Встановлено момент набуття рухомого майна у власність юридичної особи, переданого як вклад в її статутний капітал, — дата, передбачена в документах, наприклад в акті прийому-передачі. Для нерухомого майна такий момент настає з дати реєстрації в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Набувач не може бути визнаний добросовісним, якщо на момент вчинення правочину з набуття майна право власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно було зареєстроване не за відчужувачем або у цьому реєстрі був запис про судовий спір стосовно цього майна (обтяження). Водночас запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про право власності відчужувача не є безспірним доказом добросовісності набувача.

Максим ЗАМІХОВСЬКИЙ, юрист МЮФ Integrites

Практичне використання постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 року № 5 повинно здійснюватися з комплексним застосуванням постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 6 листопада 2009 року № 9 у контексті застосування статей 387 та 388 Цивільного кодексу України та обрання належного способу захисту порушеного права власника.

На практиці неоднозначно вирішується питання можливості витребування майна, яке було продано в порядку, встановленому для виконання судових рішень. Необхідною передумовою для можливості застосування цієї норми є визнання публічних торгів.

Тривалий час суди визнавали публічні торги такими, що не відбулися, проте Верховний Суд України в постанові від 24 жовт­ня 2012 року у справі № 6-116цс12 підтримав визнання торгів недійсними як належного способу захисту прав власника майна. Аналогічна позиція викладена і в постанові пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 року № 5.

Актуальна судова практика дотримується позиції про можливість визнання недійсними публічних торгів винятково з підстав процедурних порушень, допущенних під час проведення торгів. Оскарження дій державних виконавців чи порушень, допущених до безпосереднього проведення торгів, не можуть бути підставою для їх недійсності (рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 жовтня 2014 року № 6-25841св14 та від 15 січня 2014 року № 6-50294св13).

Важливим орієнтиром для правозастосовчої практики є правовий висновок, викладений у пункті 30 роз’яснень Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 року, згідно з яким наслідком задоволення позову про визнання публічних торгів недійсними є повернення майна саме організатору торгів для їх нового продажу, а вимоги про витребування майна на користь попереднього власника від добросовісного набувача у такий спосіб задоволенню не підлягають.

Богдан СЛОБОДЯН, юрист ЮК FCLEX

Сучасні тенденції надають нової актуальності забезпеченню недоторканності права власності.

Останні підходи судової практики захисту права власності викладені в постанові пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» від 7 лютого 2014 року № 5. Концептуальне значення в постанові присвячене віндикаційному позову.

Традиційно, найпростішим способом уникнення повернення законному власнику його майна є кількаразовий перепродаж майна пов’язаним особам.

Пункт 22 постанови визначає, що якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно з незаконного володіння набувача (статті 387, 388 ЦК України). У зв’язку з цим суди повинні розмежовувати, що коли майно придбане за договором в особи, яка не мала права його відчужувати, то власник має право на підставі статті 388 ЦК України звернутися до суду з позовом про витребування майна у добросовісного набувача, а не з позовом про визнання договору про відчуження майна недійсним. Це стосується не лише випадків, коли укладено один договір із порушенням закону, а й випадків, коли спірне майно відчужене на підставі наступних договорів.

Таким чином, ВССУ підтримав практику недоцільності визнан­ня недійними так званих ланцюгів договорів щодо перепродажу незаконно відчуженого майна навіть у разі ознак їхньої фіктивності, а дозволяє власнику одразу звернутися до кінцевого набувача з позовом про витребування майна, що значно полегшує практичний бік питання.

У даному випадку ВССУ продовжив логіку Верховного Суду України, викладену в пункті 10 постанови Пленуму «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 6 листопада 2009 року № 9, який зазначив, що у такому разі позивач не є стороною подальших договорів, отже реституція не підлягає застосуванню.

Проблемними залишаються випадки протидії активним діям з подальшого продажу майна, коли визначити кінцевого власника майна неможливо в силу його постійної зміни, іншими словами, хід судового розгляду не встигає за постійним продажем майна.

Також ця ситуація може викликати додаткові незручності щодо накладення арешту на майно та вимагає додаткової роботи юристів.

Віктор СУРНИК, юрист ЮФ «Гвоздій та Оберкович»

Справи за позовами про захист права власності належать до найбільш поширених категорій цивільних справ. Гарантії здійснення права власності та його захисту закріплено й у вітчизняному законодавстві. Так, відповідно до частини 4 статті 41 Конституції України, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Відповідно до статті 16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу.

Однак судова практика свідчить про те, що суди не завжди дотримуються єдиного підходу до застосування законодавства у цій категорії справ.

З метою усунення неоднакового застосування 7 лютого 2014 року пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ прийняв постанову № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» (Постанова пленуму).

Така Постанова пленуму була прийнята з метою забезпечення правильного й однакового застосування судами законодавства про виникнення, припинення, захист права власності та інших речових прав.

Хоча постанови й мають рекомендаційний характер, вони скеровують діяльність відповідних судів у русло єдиного правильного застосування норм матеріального та процесуального права.

Варто звернути увагу на те, чи змінився правозастосовний підхід суддів після прийняття цієї Постанови. Проаналізувавши судову практику у спорах про захист права власності та інших речових прав, можна констатувати, що судді застосовують Постанову пленуму доволі часто. Крім того, суди апеляційної інстанції виправляють помилки судів перших інстанцій з використанням саме цієї Постанови.

Так, Апеляційний суд м. Києва у справі № 22-ц/796/6682/2014, скасовуючи рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 12 березня 2014 року, яким відмовлено у задоволенні позову Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут» до гр-на О. про усунення перешкод у володінні земельною ділянкою та зобов’язання вчинити дії, зробив такі правові висновки:

«Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що строк дії договору оренди нежитлових приміщень сплив 15 січня 1998 року, а тому, виходячи з положень статей 257, 261 ЦК України, позивач звернувся з порушенням трирічного терміну позовної давності, звернувшись у травні 2013 року. Доказів поважності причин пропуску строку позовної давності суду не подано, а про порушення своїх прав позивач міг дізнатись у зв’язку з закінченням строку дії договору оренди.

Однак з таким висновком суду погодитись не можна з наступних підстав.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність — це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до пункту 36 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 7 лютого 2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», за змістом статті 391 ЦК України, позовна давність не поширюється на вимоги власника чи іншого володільця про усунення перешкод у здійсненні ним права користування чи розпорядження своїм майном, що не пов’язані з позбавленням володіння, оскільки правопорушення є таким, що триває у часі. У зв’язку із цим тривалість порушення права не перешкоджає задоволенню такої вимоги судом».

Отже, незважаючи на те, що постанови пленуму мають рекомендаційний характер, неврахування їхніх положень суддями може стати безпосередньою причиною для скасування рішення вищими інстанціями.

Вольга ШЕЙКО, юрист ЮФ «Астерс»

Питання захисту права власності на тимчасово окупованих територіях стоїть дуже гостро. У зв’язку з цим є кілька аспектів, що привертають увагу. Один із них — компенсація за майно, якому завдано шкоди бойовими діями, тобто фактично зруйноване, другий — майно, незаконно відібране у громадян, які залишили його на окупованій території не по своїй волі, третій — як зберегти майно, що залишилося, від неправомірного заволодіння невідомими особами та інше.

Відсутність контролю призводить до хаосу. Фактично, якщо відбулося що-небудь з вищеперерахованого, українські правоохоронні органи не поширюють свою юрисдикцію на тимчасово окуповану територію, що позбавляє можливості захистити свої законні права та інтереси. Механізму на сьогодні немає, і повернутися до цього питання можна буде лише тоді, коли закінчаться бойові дії. Так, отримати відшкодування шкоди за заподіяні бойовими діями збитки від держави можливо лише за наявності доказів самого заподіяння, причинно-наслідкового зв’язку і грошової оцінки збитку. Зробити все це неможливо, що означає: вас не чекає успіх в залі судового засідання. Відповідно, ми можемо говорити не про захист порушеного права, а швидше про те, що це право порушується.

Майно, розташоване в зоні АТО, можна продати. Шляхів вирішення цього питання два: генеральна довіреність на розпорядження майном, яку можна отримати і на окупованій території, позаяк нотаріусам відкритий для доступу нотаріальний реєстр довіреностей, або зареєструвати угоду на підконтрольної Україні території. Тільки от ринок продажу і покупки нерухомості на сьогодні дуже неактуальний і практично зупинений. А продати єдине майно за безцінь, не діставши можливості придбати нерухомість в іншому регіоні України, охочих небагато.

Однак побутує думка, що краще його продати за три копійки, ніж віддати за просто так, адже захистити свою власність ви не зможете жодним правовим способом, бо механізмів такого захисту на сьогодні немає. Однак держава вимагає від переселенців заплатити податок на нерухомість у зоні АТО (про що свідчать останні роз’яснення Державної фіскальної служби), забуваючи про елементарні теоретичні засади — право власності має три правомочності: право володіння, користування і розпорядження. З одного боку, тільки наявність усіх трьох складових дає повноцінне право, що захищається статтею 42 Конституції України, з іншого — об’єктивно користуватися майном в зоні АТО власники не мають можливості, тому говорити про те, що податок ніхто не скасовував і його необхідно сплатити, можна. Тільки повернімося до початку: хто і як захищає право власності в зоні АТО?

Катерина СТАШКІВ, заступник керівника судового департаменту АО AVER LEX

Стаття 41 Конституції України гарантує кожній особі захист права приватної власності на майно. У світлі тих подій, які відбулися в Україні торік і тривають досі, охорона права приватної власності наших громадян, майно яких знаходиться на тимчасово окупованій території України, є одним із найважливіших завдань для нашої держави. Відповідно до положень Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», правова охорона та захист права власності на тимчасово окупованій території здійснюється відповідно до законодавства України. Цей Закон захищає збереження в правовому аспекті за власниками право власності на їх нерухоме майно, яке знаходиться на тимчасово окупованій території. Наприклад, у разі укладення правочинів щодо нерухомого майна із порушенням законодавства України такий правочин вважається недійсним з моменту вчинення і не створює юридичних наслідків.

За загальними нормами Цивільного кодексу України власник, який вважає своє право власності порушеним, має право здійснити захист такого права в судовому порядку. При цьому неможливість здійснення судами України правосуддя на тимчасово окупованій території не повинно позбавляти особу права на звернення до суду за захистом своїх прав, яке гарантоване Конституцією України та нормами міжнародного права.

У зв’язку із цим з метою недопущення порушення права на захист у судовому порядку, в тому числі і права власності, статтею 12 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» була змінена територіальна підсудність судових справ та визначено їх розгляд судами України. Варто зазначити, що відповідно до положень статті 9 Закону, судові рішення, прийняті судами, які діють на тимчасово окупованій території, вважаються недійсними і не ство­рюють жодних правових наслідків.

На сьогодні, як свідчать дані реєстру судових рішень України, на підставі вищевказаного Закону відповідними судами України здебільшого розглядаються спори щодо визнання права власності в порядку спадкування за особою, яка проживала або майно якої знаходилося на тимчасово окупованій території.