Банківське право: Що з цим дробити

Ігор ЛИННИК,
партнер Gryphon Investment Consulting Group, адвокат, податкове структурування, управління ризиками, врегулювання спорів

Застосування механізму «дроблення» не гарантує вкладникам повернення вкладів із проблемного та неплатоспроможного банку

У розпал системної банківської кризи, яку також можна назвати очищенням банківської системи України від ненадійних банків, мало не перед кожним із нас постали труднощі, пов’язані з поверненням вкладів з проблемного чи неплатоспроможного банку. Особливо гост­ро проблема повернення коштів стосується юридичних осіб, кошти яких не гарантуються державою, а також тих фізичних осіб, вклади яких перевищують 200 000 грн, адже у випадку ліквідації банку вони, фактично, втрачають усі свої кошти або ту їх частину, що перевищує гарантовану державою суму.

За таких умов клієнти банків готові йти на все заради повернення своїх коштів. Практика показує, що найпоширенішим способом повернення власних коштів з банку є застосування механізму так званого дроблення вкладів. Реалізується він таким чином: клієнт банку, сума коштів на рахунку якого перевищує гарантовані державою 200 000 грн, перераховує частину своїх коштів на один чи декілька рахунків у тому ж банку на інших фізичних осіб. У переважній більшості випадків таке «дроблення» здійснюється у формі переказу коштів з рахунку на рахунок (із зазначенням призначення платежу або без такого), перерахунку коштів за договорами фінансової допомоги, відступлення права вимоги тощо. У результаті у кожної фізичної особи, задіяної в цьому процесі, на рахунку в банку опиняється сума кош­тів, що не перевищує 200 000 грн. Згодом, у разі визнання банку неплатоспроможним, ці кошти відшкодовуються за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (Фонд).

 

Підстави нікчемності

Особливістю «дроблення» є те, що ним можна врятувати не тільки вклади фізичних осіб, а й кошти юридичних осіб за договорами банківського рахунку. При цьому ключовою вимогою, якої треба обов’язково дотриматися, є те, що кошти після «дроблення» мають опинитися на ­рахунках саме фізичних осіб, оскільки Фонд відшкодовує кошти лише їм.

Як здається на перший погляд, врятувати свої кошти за рахунок «дроб­лення» вкладів досить просто. Однак, як показує практика, успішне розбиття вкладу на менші суми, навіть якщо воно було здійснено задовго до визнання банку неплатоспроможним, не гарантує власникам цих коштів їх повернення за рахунок держави, оскільки на заваді цьому стає Фонд. З огляду на те, що основним завданням Фонду є виведення неплатоспроможного банку з ринку найменш затратним для себе й для держави способом, зустрічаючи випадки «дроблення» вкладів, у результаті яких зменшується ліквідаційна маса банку та збільшується обсяг відповідальності Фонду перед вкладниками, Фонд оголошує нікчемними відповідні правочини, за якими таке «дроблення» було здійснено, та відмовляє у виплаті гарантованих державою компенсацій.

Справді, стаття 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (Закон про систему гарантування) містить перелік підстав, за якими правочини, укладені між банком та його клієнтами протягом одного року до визнання такого банку неплатоспроможним, є нікчемними, а також надає Фонду повноваження повідомляти сторони про нікчемність таких правочинів. Однак ані стаття 38 Закону про систему гарантування, ані жоден інший нормативно-правовий акт не містять прямої заборони «дроблення» вкладів, якщо воно було здійснено до визнання банку неплатоспроможним та введення в ньому тимчасової адміністрації. Тому дуже часто Фонд застосовує до операцій «дроблення» ті підстави нікчемності правочинів, передбачених статтею 38 Закону про систему гарантування, які до «дроб­лення» мають лише часткове відношення.

Наприклад, Фонд трактує «дроб­лення» як укладений банком правочин, умови якого передбачають платіж чи передачу іншого майна з метою надання окремим кредиторам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внут­рішніми документами банку, тощо.

Окрім цього, часто Фонд трактує операції «дроблення» як такі, що спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини й громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, територіальної громади, незаконне заволодіння ним, тобто такі, що порушують публічний порядок. Зазначену позицію Фонд обґрунтовує тим, що «дроблення» здійснювалося з метою отримання коштів не від банку й не за рахунок банку, який через фінансові проб­леми вже не міг виконувати свої зобов’язання перед вкладниками, а від Фонду, тобто фактично за рахунок держави без законних на те ­підстав.

Разом із цим є великий ризик того, що операції «дроблення» депозитів можуть бути визнані шахрайськими діями, тобто злочином. У цих випадках, які, до речі, зовсім непо­одинокі, Фонд звертається до право­охоронних органів із заявами про відкриття кримінального провадження щодо вкладників та посадових осіб банку, які здійснили (сприяли здійсненню) «дроблення», обґрунтовуючи свою позицію тим, що має місце спроба заволодіння коштами держави шляхом вчинення шахрайських дій. При цьому сам факт відкриття кримінального провадження використовується Фондом як додатковий аргумент для відмови в здійсненні виплат гарантованих сум. Однак у цьому випадку необхідно пам’ятати про один дуже важливий момент: відповідно до частини 1 статті 17 Кримінального процесуального кодексу (КПК) України особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення й не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в порядку, передбаченому КПК України, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набув законної сили. Таким чином, належною підставою для відмови вкладнику в здійсненні компенсації може виступати винятково вирок суду в конкретній справі, який набув законної сили, оскільки до цього моменту особа вважається такою, що протиправних дій не вчиняла.

У свою чергу, вкладники, яким відмовлено у виплаті компенсації, не погоджуючись із рішенням Фонду, звертаються до суду з позовами про оскарження дій/бездіяльності Фонду або його уповноважених осіб та зобов’язання вчинити дії, необхідні для здійснення виплат гарантованих сум у розмірі до 200 000 грн.

 

Суперечлива практика

Аналіз судової практики з «дроб­лення» показав, що вона є не­однорідною. При цьому в переважній більшості випадків суд займає сторону Фонду.

Зокрема, рішенням Окружного адміністративного суду м. Киє­ва від 8 грудня 2014 року у справі № 826/18241/14 вкладнику та іншим особам, які брали участь у «дробленні», було відмовлено у виплаті компенсацій, оскільки в процесі подрібнення депозиту вони не вносили реальні кошти (про що було відомо працівникам банку), а тому проведення фінансових операцій щодо зарахування депозитних коштів на рахунки інших осіб погіршувало фінансове становище банку та сприяло приведенню банку до неплатоспроможності. Окрім цього, суд зазначив, що проведення вищеописаних дій надавало можливість власнику вкладу, розмір якого значно перевищує суму 200 000 грн, отримати свій вклад у повному розмірі, без будь-яких обмежень, що є наданням переваг цьому вкладнику перед іншими кредиторами.

Рішеннями від 24 лютого 2015 року у справах № 826/16422/14 та № 826/18032/14 Київський апеляційний адміністративний суд також відмовив вкладникам на підставі того, що банківські операції, за якими проводилося «дроблення», здійснювалися винятково з метою одержання неправомірної вигоди для інших осіб, а тому договори банківського вкладу, що були укладені з особами, на рахунки яких перераховувалися подрібнені кошти, є нік­чемними.

При цьому рішеннями Вищого адміністративного суду України від 2 червня 2015 року у справі за № К/800/26035/15 та від 23 квітня 2015 року у справі за № К/800/18539/15 суд касаційної інстанції взагалі відмовив у відкритті касаційного провадження, обґрунтовуючи свою позицію відсутністю в діях Фонду порушень законодавства.

Разом із цим судова практика містить і декілька рішень на користь вкладників. Зокрема, своїм рішенням від 23 грудня 2014 року у справі № 804/19921/14 Дніпропетровський окружний адміністративний суд визнав правомірними дії юридичної особи, яка подрібнила кошти зі свого банківського рахунку між 62 фізичними особами за договорами фінансової допомоги. Обґрунтовуючи своє рішення, суд зазначив, що банк у цьому випадку не виступає стороною договорів фінансової допомоги. Відповідно, підстави нікчемності правочинів, передбачені частиною 3 статті 38 Закону про систему гарантування, на ці договори не поширюються.

Окрім цього, суд зазначив, що відповідно до статті 627 Цивільного кодексу (ЦК) України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог ЦК Украї­ни, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. При цьому відповідно до частини 3 статті 1066 ЦК України банк не має права визначати та контролювати напрями використання грошових коштів клієнта та встановлювати інші, не передбачені договором або законом, обмеження його права розпоряджатися грошовими коштами на власний розсуд. Суд також дійшов висновку, що відмова Фонду в здійсненні гарантованих вип­лат у цій ситуації є упередженою, вчиненою задля уникнення виконання зобов’язань перед вкладниками в межах гарантій за вкладом.

У ще одному рішенні на користь вкладників, а саме — рішенні Окружного адміністративного суду м. Києва від 7 травня 2015 року в справі № 826/20776/14, зазначено, що Фондом не наведено, а судом не встановлено підстав для визнання нікчемним договору банківського вкладу (депозиту), укладеного між вкладником та банком. Разом із тим суд звертає увагу, що Фонд узагалі не визначив конкретної підстави нік­чемності правочину неплатоспроможного банку, що передбачені частиною 3 статті 38 Закону про систему гарантування, та не довів, що договір банківського вкладу (депозиту) має хоча б одну ознаку нікчемного правочину, наприклад, у зв’язку із укладанням вказаного договору банк став неплатоспроможним або вкладник і банк є пов’язаними особами, а укладений між ними договір не відповідає вимогам законодавства тощо. Фондом також не надано доказів, які свідчили б, що зазначений правочин є таким, що порушує публічний порядок чи спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини та громадянина, знищення, пошкодження майна держави.

Як бачимо, судова практика з «дроблення» є суперечливою та показує, наскільки гострим на сьогодні є питання правомірності застосування механізму «дроблення» для повернення вкладів із проблемного та неплатоспроможного банку. У цій ситуації останнє слово має бути за Верховним Судом України, який шляхом викладення своєї правової позиції повинен привести судову практику до спільного знаменника.

Однак навіть наявність такої правової позиції, швидше за все, не зменшить кількості судових процесів між вкладниками та Фондом, оскільки клієнти проблемних та неплатоспроможних банків не припинять вживати заходів щодо повернення своїх коштів, а Фонд і надалі робитиме все можливе (звичайно, в рамках закону) для зменшення фінансового навантаження на себе й на державу. Тому розв’язати зазначену проблему можуть лише комплексні реформи в банківській сфері, поєднані з повним очищенням банківської системи від тих банків, які не виконують своїх зобов’язань перед кредиторами.