Практика: У несплаченому боргу

Григорій АЛФЬОРОВ,
директор з розвитку та юрисконсульт компанії JOMA SPORT S.A. (ТМ JOMA)

Відносини між постачальниками товарів та ритейлорами якнайкраще ілюструють проблеми у питанні стягнення боргу за господарським договором купівлі-продажу

У нинішніх реаліях усе чіткіше спостерігається тенденція до систематичної відмови оплачувати вже поставлений товар. Відповідно, в українських господарських судах сьогодні розглядаються тисячі справ за позовами про стягнення заборгованості за договорами купівлі-продажу. Проблема полягає не лише у недобросовісності контрагентів, а й у недосконалості вітчизняного законодавства.

 

Сила договору

Постачання товарів до торговельних мереж або ж просто великих партій товару з умовою відстрочення платежу є одним з основних каналів продажу, в якому задіяні не тільки вітчизняні, а й зарубіжні партнери. Міжнародні торговельні звичаї визнають оплату за поставлений товар важливою складовою торговельних відносин.

Великі гравці вітчизняного ринку ритейлу вже давно диктують умови поставок: у контракті на постачання товарів покупець закладає вимоги щодо відсутності відповідальності за товар, який постачається, до моменту його продажу кінцевому споживачу або ж можливість безумовного обміну. Після цього постачальник вимушений погоджуватися на такі умови, оскільки в іншому випадку його продукція не буде представлена на полицях магазинів.

Законодавчо ці відносини регулюються популярним договором купівлі-продажу, який передбачає перехід майна у власність, зокрема під час оптової та дрібнооптової купівлі-продажу товарів. У цьому випадку варто зазначити, що система оплати, яка передбачає погашення в міру реалізації поставленого товару, вже не може бути договором купівлі-продажу, а є або договором комісії, або договором послуг з реалізації товару. А за цими договорами відповідальність сторін суттєво змінюється, оскільки йдеться більше про надання місця для представлення товару, а не про отримання його у власність покупцем.

Договір купівлі-продажу вважається укладеним з моменту досягнення згоди за всіма суттєвими умовами, якими є предмет договору, ціна і факт його підписання. Змістом договору є взаємні обов’язки та права сторін. Основні вимоги до продавця — передати товар, а покупця — оплатити згідно із визначеною ціною. Крім того, відповідно до частини 1 статті 334 Цивільного кодексу (ЦК) України, з моменту виконання поставки у покупця виникає право власності на товар, якщо інше не встановлено договором чи законом, таким чином виникає обов’язок сплати за зобов’язанням.

З моменту передачі покупцеві майна він зобов’язаний утримувати це майно (стаття 322 ЦК України) та нести ризик його випадкового знищення і пошкодження (стаття 323 ЦК України), якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно, якщо у договорі не передбачена пряма відповідальність за відшкодування вкраденого або пошкодженого під час реалізації у торговельній мережі товару, представник постачальника має право не відповідати на вимогу покупця щодо відшкодування на час збуту товару і вимагати погашення боргу в повному обсязі.

За загальним правилом після передачі товару за договором купівлі-продажу відповідальність за його збереженість у покупця із постачальника знімається.

Як показує українська практика, умови контрактів часто не передбачають відповідальність покупця за неналежне збереження товару. Тож непоодинокими є випадки, коли представники покупця власноруч пошкоджують або викрадають товари. Не менш поширеною є ситуація, коли покупець пропонує постачальникові здійснити поставку, а її перевірку провести протягом певного проміжку часу, а також додає до договору пункт, згідно з яким товар приймається за кількістю протягом декількох днів. І вже після того, як товар був прийнятий від перевізника, покупець може застосовувати вимоги щодо безкоштовної поставки додаткового товару, вказавши як підставу не повну поставку. Для запобігання такій ситуації варто звертатися до статті 687 ЦК України та проводити перевірку під час доставки товару до перевізника і, спільно з перевізником, який приймає на час перевезення ризик випадкової втрати товару і передає його покупцю. У разі власної доставки намагатися перевіряти кількість товару у момент відвантаження і вимагати напису на накладній «перевірено за кількістю».

 

Безвідповідальні особи

Що стосується стягнення оплати за проданий із відстроченням платежу товар, то, якщо інше не встановлено умовами договору, потрібно керуватися загальною нормою частини 2 статті 695 ЦК України. Згідно з нею у разі, коли покупець не здійснив у встановлений договором строк оплату за проданий із розстроченням платежу і переданий йому товар, продавець має право відмовитися від договору і вимагати повернення проданого товару. Більшість продавців не користуються також правом, наданим частиною 3 статті 695 ЦК України, тобто нормою, за якою з моменту передання товару з розстроченням платежу продавцю належить право застави на цей товар, що є засобом забезпечення виконання покупцем свого обов’язку щодо сплати визначеної договором ціни за проданий товар.

Загалом українське законодавство жодним чином не захищає постачальника (кредитора) у разі укладення договору з відстрочкою платежу. Часто під вивіскою певного бренду, наприклад назви мережі магазинів, створюється декілька юридичних осіб, на які виконується постачання товарів. Для кінцевого споживача вивіска може означати лише назву, а перед постачальниками поставатиме низка суттєвих проб­лем, які розв’язати практично неможливо.

Схема виникнення неплатежів є досить простою. «Підприємство А» укладає договір на покупку товару з умовою викупу та на підставах відстрочення платежу з «Постачальником Б». Фактично товар постачається для роздрібної торгівлі у певний магазин або мережу магазинів. З часом, коли товар продовжує залишатися на полицях магазину, «Підприємство А» згідно з новим укладеним договором купівлі-продажу з переходом права власності передає його «Підприємству В», залишаючи його на полицях того ж магазину.

Через деякий час «Підприємство А» перестає сплачувати кошти постачальнику. Постачальник намагається повернути товар, який є на полицях, та кошти у вигляді різниці від ціни поставки. Покупець, тобто «Підприємство А», відмовляється повертати і товар, і кошти, мотивуючи це тим, що з ним не розраховується «Підприємство В». «Постачальник Б» звертається до господарського суду і отримує на свою користь рішення та судовий наказ.

За час відкриття виконавчого провадження «Підприємство А» ­переводить усі активи (як варіант — воно їх і не мало з самого початку, за винятком отриманих товарів) на інше підприємство, а державні виконавці не знаходять можливості виконання провадження та закривають його.

Щоб довести факт наявності у діях контрагента складу злочину та визнання потерпілим, постачальнику не залишається нічого іншого, окрім як відкрити кримінальне провадження у відношенні керівництва «Підприємства А».

І тут постає питання, чи реально притягнути керівника господарського товариства або його засновника за неповернення боргів?

 

Теорія і реальність

Згідно з частинами 1—3 статті 96 ЦК України, юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов’язаннями всім належним їй майном. Учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов’язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов’язаннями її учасника (заснов­ника), крім випадків, установлених установчими документами та законом. Аналогічна норма міститься і в частині 2 статті 219 Господарського кодексу (ГК) України.

Відповідь щодо притягнення зас­новника підприємства до відповідальності за неповернуті борги криється у частині 2 статті 128 ГК України, якою встановлена відповідальність громадянина-підприємця за своїми зобов’язаннями всім своїм майном, на яке відповідно до закону може бути звернено стягнення, зас­тосовується до громадянина лише як до суб’єкта господарювання, тобто особи, що зареєстрована підприємцем без статусу юридичної особи. Підтвердженням вказаної позиції, наприклад, є рішення у справі № 2-721/2012року Оболонського суду м. Києва від 27 квітня 2012 року.

Після невиконання рішення суду, коли активи переведені на інше підприємство або розтрачені, а виконавче провадження закривається, кредитор (постачальник) намагається відкрити кримінальне провадження з внесенням до ЄРДР та спробою довести органам прокуратури, що відносини, які склалися, є не господарсько-правовими, а мають склад злочину.

Досудове слідство, відповідно до Кримінально-процесуального кодексу України, можуть вести різні органи, залежно від кваліфікації за певною статтею, тому прийняту заяву спробують кваліфікувати попередньо так, щоб не було протиріч між досудовими органами розслідування.

Наприклад, за статтею 190 «Шахрайство» органом досудового розслідування будуть органи внутрішніх справ, які не завжди розуміють, як розкривати економічні та господарські злочини, а за статтями 204, 212, 219, 222 такі злочини розслідуються слідчими органами, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства України. Таким чином, у попередній кваліфікації, швидше за все, буде внесена одна стаття для більш простого визначення підслідності.

У разі законної дії органів, які повинні нас захищати, постачальник отримає витяг з ЄРДР, пам’ятку про права та статус потерпілої особи. Але це ще не доводить факту, що слідчий розслідуватиме справу, оскільки її простіше закрити за ознаками відсутності складу злочину. Щодо контролю за виконанням досудового слідства, то особою, яка керує та контролює, згідно зі статтею 36 Кримінально-процесуального кодексу України, визначений прокурор. Згідно із Законом України «Про прокуратуру», однією з функцій прокуратури є нагляд за додержанням законів органами, що провадять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство. Додержання процесуального законодавства — це також обов’язок слідчого.

Та попри це працівники органів прокуратури дуже часто обме­жуються лише обов’язком із нагляду винятково у формі представництва інтересів громадянина або держави в суді та за їх трактуванням закону позбавленні можливостей проводити перевірки у порядку нагляду за додержанням і застосуванням законів. Тож для свого подальшого захисту потерпіла особа повинна буде звертатися або до вищого органу — Генеральної прокуратури — або до слідчого суді, але за місцем проведення досудового слідства і за умови присутності представника потерпілого або самого скаржника. Наприклад, якщо позивач (постраждалий — пос­тачальник) знаходиться у м. Суми, а відповідач (боржник) у м. Луцьку і судовий наказ видано Господарським судом м. Луцька, то потерпілому (кредитору, стягувачу) ­доведеться прямувати за захистом своїх прав до Луцька.

Таким чином, плануючи не повертати борг, із самого моменту виникнення факту неплатежів боржнику вигідно розпочати перереєстрацію підприємства у територіально найбільш віддаленому від кредитора районі.

Окремо потрібно визначити прогалину у діяльності виконавців. За весь час виконавця притягти його до фактичної відповідальності, окрім дисциплінарної, неможливо, як неможливо і компенсувати збитки через таку бездіяльність. Отже, потерпіла особа знову ж таки не захищена державою для того, щоб отримати свій борг.

Цікавим є й інше питання — чи може наявна у кримінальному законодавстві санкція стати превентивним заходом у разі невиконання зобов’язань перед кредиторами?

Розділ VII Кримінального кодексу України «Злочини у сфері господарської діяльності» стосується відносин між недержавними господарськими суб’єктами та з використанням недержавних коштів, а саме: такі його статті, як 204, 205, 212, 219, і не передбачає таких санкцій, як обмеження та позбавлення волі. В Україні фактично притягнути до відповідальності організатора схеми неповернення боргів неможливо.

Можна зробити висновок, що однозначного виходу зі вказаної ситуації у правовому полі немає. Звичайно, перш ніж визначитися з умовами постачання, продавець може перевірити репутацію покупця, спробувати оформити заставу під поставку тощо, проте все це важко втілити у реальність.

Виходом за європейським зразком може також стати розробка страхування поставки з умовою залучення страхової компанії, обраної постачальником. З одного боку, це робить продукцію дорожчою для кінцевого споживача, з іншого — захищає пос­тачальника від неплатежів з боку одержувача товару. У разі масового настання страхових випадків страхувальники формують колективне звернення щодо неплатника і відкривають кримінальне провадження.

Додатковим доказом для захисту постачальника під час кримінального провадження у такому разі може бути вимога розкриття банківської таємниці щодо рахунків боржника для виявлення наявності фінансових ресурсів на час настання сплати за отриманий товар.

Крім того, варто законодавчо передбачити, що у разі наявності на час дати розрахунку коштів у боржника та фактично проданого товару постачальника, кваліфікувати цю діяльність як «шахрайство». Реалізацією у такому випадку може вважатися або припинення права власності у покупця шляхом укладення договору купівлі-продажу, або передання товарів іншому покупцю з відстрочкою платежу.

А поки що, на жаль, дієвих правових механізмів повернення господарського боргу в Україні не існує, тож постачальник жодним чином не захищений від неповернення йому коштів.