Виконавче провадження: Сила визнання

Ірина ГАЦІЙ,
молодший юрист департаменту судової практики ЮК «Алєксєєв, Боярчуков та Партнери»

Процедура визнання та виконання іноземних судових рішень щодо вжиття заходів забезпечення позову у цивільному процесі потребує більш чіткого законодавчого регулювання

Порівняно з європейськими державами, на сьогодні Україна має один із найнижчих показників ефективності виконання судових рішень. Однією з причин таких невтішних показників є значні прогалини у законодавстві, які дають змогу боржникам уникнути виконання рішення завдяки вже добре напрацьованим правовим (а іноді й не зовсім правовим) механізмам. Одним із правових способів протидії такій практиці є вжиття судом заходів забезпечення позову, які дозволяють зберегти відповідне майно боржника та належним чином забезпечити виконання рішення суду про стягнення такого майна.

 

Можливості для стягувачів

Дещо інша ситуація складається тоді, коли спір вирішується іноземними судовими інстанціями з подальшим виконанням такого рішення на території України. Відповідно до положень статей 81, 82 Закону України «Про міжнародне приватне право», в Україні можуть бути визнані та виконані рішення іноземних судів у справах, що виникають з цивільних, трудових, сімейних та господарських правовідносин, вироки іноземних судів у кримінальних справах у частині, що стосується відшкодування шкоди та заподіяних збитків, а також рішення іноземних арбітражів та інших органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних і господарських справ, що набули законної сили. Зміни до Цивільного процесуального кодексу України 2011 року створили можливість для стягувачів, які звертаються до суду із клопотанням про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду в Україні, водночас просити суд вжити заходів забезпечення позову. Однак у силу статті 394 Цивільного процесуального кодексу України такі заходи можуть вживатися судами України лише на стадії розгляду клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення, а отже лише тоді, коли спір між сторонами вже вирішено судовим органом іншої держави та вже є відповідне рішення. Як свідчить практика, вжиття заходів забезпечення позову на цьому етапі часто вже не є ефективним. Тому виникає запитання: чи можливо забезпечити в Україні позов ще на етапі порушення провадження у справі за таким позовом в іноземному суді або хоча б під час розгляду такої справи?

Зрозуміло, що законодавство переважної більшості іноземних держав передбачає можливість вжиття судом заходів забезпечення позову до або після порушення провадження у відповідному державному суді. У такому разі постає питання щодо можливості визнання та виконання таких проміжних судових рішень в Україні за тих обставин, коли сам боржник або його майно знаходяться на території України.

Цивільне процесуальне законодавство закріплює процедуру визнан­ня та виконання рішень іноземного суду, однак не дає детального роз’яснення щодо природи або змісту такого рішення. Верховний Суд України розтлумачив, що норми міжнародних договорів свідчать про те, що в них під рішеннями розуміються владні постанови суду або арбітражу, якими визначаються певні обов’язкові для сторін права й обов’язки. Тому, відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України № 12 від 24 грудня 1999 року, ними можуть бути як рішення у вузькому розумінні цього слова, так і затверджена судом мирова угода (інший акт примирення), ухвала, постанова (у тому числі про стягнення аліментів) суду (судді) і судовий наказ. Попри таке широке трактування, для суддів залишається все ж не до кінця зрозумілим поширення розділу VIII Цивільного процесуального кодексу України, який власне регулює ­визнання та ­звернення до виконання рішення іноземного суду, що підлягає примусовому виконанню щодо вищевказаних актів суду чи арбітражу.

У вітчизняній судовій практиці вже є поодинокі приклади визнання проміжних рішень іноземних судів. Зокрема, у 2012 році Голосіївський районний суд м. Києва задовольнив клопотання публічного акціонерного товариства «БТА Банк» та визнав на території України рішення Високого суду правосуддя Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії (Order of the High Court of Justice) про арешт активів відповідачів. Через рік, у 2013-му, цей же таки Голосіївський районний суд м. Києва знову за клопотання публічного акціонерного товариства «БТА Банк», але вже в іншій справі визнав на території України рішення Високого суду правосуддя про призначення судових розпорядників для збереження майна.

Ще одним прикладом є ухвала, винесена Києво-Святошинським районним судом Київської області у 2014 році за результатами розгляду клопотання публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський Акціонерний Банк», якою суд надав дозвіл на виконання наказу Високого суду правосуддя про накладення арешту.

Попри декілька існуючих прикладів ефективного визнання проміжних рішень іноземних судів в Україні (зокрема, так званих freezing orders), стверджувати про усталену судову практику з цього питання об’єктивно передчасно.

 

Закріпити можливість

Ще більш невизначеною залишається можливість визнання та виконання в Україні рішень міжнародних арбітражних судів щодо вжиття заходів забезпечення позову. Регламенти багатьох міжнародних арбітражних інституцій передбачають можливість вжиття заходів забезпечення позову за рішенням складу арбітрів, однак єдиного підходу щодо можливості визнання таких рішень в іншій юрисдикції державним судом чи іншим уповноваженим органом і у світовій практиці немає. Це й не дивно, враховуючи, що Нью-Йоркська конвенція про визнання та приведення до виконання іноземних арбітражних рішень 1958 року, норми якої покликані врегулювати процедуру виконання рішень іноземних арбіт­ражів, жодним чином не дає відповіді на це питання. У зв’язку з цим практики та науковці схильні вважати, що тлумачення характеру рішень та можливість їхнього визнання і виконання покладається на розсуд кожної із держав. Неоднозначним є й підхід наших найближчих європейських сусідів, позаяк практика певних країн у вирішенні цього питання є кардинально протилежною. Зокрема, у Польщі загалом поперед­ні арбітражні рішення визнаються та виконуються, а ось у Румунії Верховний суд вирішив, що наказ арбітражного суду про забезпечення позову має попередній характер по відношенню до основного арбітражного рішення, а відтак не підлягає окремому визнанню та відповідно подальшому виконанню (справа Vulcan Petroleum Metals & Equipment (US) v. Industrialexport (Romania).

Донедавна в Україні не було подібної судової практики та сформованого підходу до тлумачення природи попередніх арбітражних рішень. Справжнім проривом можна визнати недавнє рішення Печерського районного суду м. Києва від 8 червня 2015 року, яким суд задовольнив клопотання «ДжейКейІкс ойл енд ПіЕлСі», «Полтава Гес Б.В.» та СП «Полтавська газонафтова компанія» про надання дозволу на примусове виконання рішення Торговельної палати м. Стокгольма щодо вжиття заходів забезпечення позову в арбіт­ражному провадженні. Вирішення цієї справи може створити прецедент та у подальшому закласти фундамент для формування узагальненої судової практики.

На цей момент розв’язання зазначених проблем можливе шляхом здійснення більш чіткого законодавчого закріплення окремих правових положень, які регулювали б процедуру визнання та виконання іноземних судових рішень щодо вжиття заходів забезпечення позову. Також ефективним буде видання відповідних роз’яснень з цього питання вищими судовими інстанціями. Доцільним та необхідним є видання Верховним Судом України відповідного детального роз’яснення, яким закріплювалася б можливість визнання як попередніх, так і остаточних рішень суду або арбітражу для полегшення розуміння цього питання і самими суддями, і учасниками судового процесу. Також необхідним для забезпечення захисту права та інтересів стягувачів, які звернулися до суду, а також гарантування реальної можливості виконання відповідного рішення суду у подальшому є нормотворча діяльність компетентних органів, спрямована на вдосконалення існуючої нормативно-правової бази шляхом доповнення її новими та деталізацією вже існуючих норм, які безпосередньо передбачали б механізм застосування заходів забезпечення позову на етапі порушення провадження у справі та в ході розгляду основного спору іноземною судовою інстанцією, яка гарантуватиме вжиття забезпечувальних заходів стосовно боржника, місце проживання (місцезнаходження) чи майно якого знаходиться на території України.