№03 Березень 2012 року → У вільний час

Post Scriptum: У межах термінів

Михайло СОРОКА,
адвокат АФ «Грамацький і Партнери»

Ні, мова піде не про строки і не про проблеми становлення української юридичної термінології, а про реалії існування та застосування повсякдень понятійного багажу юристами (від лат. terminus — межа, кордон).

Знання, розуміння, вміння правильно застосувати юридичний термін чи поняття (понятійну конструкцію) — професійні вимоги до юриста у всі часи. Якісні та кількісні зміни відносин у передінформаціному суспільстві та необхідність спрощення і конкретизації правового регулювання збільшує потребу в формально визначених поняттях, а доступна правова інформація надає можливість правникам тримати в актуальному стані свої знання.

Законотворча та нормотворча техніка тримає курс на визначення максимальної кількості вжитих у нормативно-правовому акті термінів. Чого тільки варта стаття 14 Податкового кодексу України, яку можна видавати окремим малим юридичним тлумачним словником…

Фактично в кожному випадку осмислення норми права потребує накладання на її канву визначень вжитих термінів, своєрідне підставляння змінних у формулу. Від математичної точності їх пошуку та вибору залежатиме правильність розуміння закладеного правила поведінки.

Із сучасними пошуковими системами чи базами даних з’ясувати наявність та значення того чи іншого терміна не становить особливої складності, однак використанням таких інструментів при тлумаченні норми надто захоплюватися не варто, особливо юристам-початківцям. Легкість, з якою програми-помічники відсилають до інших законодавчих актів, може приспати пильність. Навіть створюється враження про системність і цілісність українського законодавства.

Не треба забувати, що є структура нормативно-правового акта, а система законодавства має свої вертикальні та горизонтальні зв’язки, правила конкуренції, які ще не замінені двійковим кодом.

Використовуючи інструменти комп’ютерних програм-помічників при термінологічному пошуку, потрібно обов’язково включати логіку та застосовувати загальнотеоретичні знання. У більшості випадків визначення терміна передбачає його вживання в цьому конкретному нормативному-правовому акті. Сліпе його застосування при осмисленні (тлумаченні) змісту норми іншого нормативно-правового акта може призвести до неправильного висновку. Віднайдене в такий спосіб визначення терміна потрібно використовувати системно, враховуючи галузеві специфіки та в комплексі з правилами регулювання, запровадженими нормативно-правовим актом, що аналізується. Програмно-цифрове відсилання, особливо поза межі тексту нормативно-правового акта, не є відсильною чи банкетною нормою права (хоча за формою схоже). З точки зору теорії права у такому випадку, швидше, доцільніше говорити про аналогію закону.

З іншого боку, цілковита відсутність формальної визначеності потрібного поняття призводить до більших незручностей. Особливо у відносинах з державними органами, в яких, за загальним правилом, свідомо викривлене розуміння спеціально-дозвільного принципу правового регулювання призводить до панічного дотримання букви закону. І якщо тих чи інших «букв» немає (недостатньо розжовано), добитись від держоргану розуміння і, тим більше, виконання правової норми дуже складно. Підстави стверджувати про те, що така недалекість у більшості випадків є свідомою, дають схеми, при яких «своїм» юристам усе ж вдається розтлумачити правильний зміст норми права.

За потреби встановити суть загальновживаних термінів, існування яких забезпечує доступність та універсальність нормативно-правового акта, тримаємо в арсеналі загальнолінгвістичні чи тематичні тлумачні словники. Особливо звіряємо позицію, коли такі неюридичні слова стосуються обсягу прав та обов’язків людини. Наприклад, слідчі чомусь впевнені, що визначене статтею 66 Кримінально-процесуального кодексу України право слідчого вимагати пред’явлення документів означає дозвіл вимагати передання документів, тоді як пред’являти — означає показувати якийсь документ (зазвичай на підтвердження чого-небудь).

Привертають увагу та зачитуються рішення Конституційного Суду України, в яких норми розкладаються до складових елементів — слів, а ті розкриваються, зокрема, у контексті загальноприйнятого вживання. Якщо найвищий суд до цього опускається, то чому пересічним юристам соромитись?