Проблема: Нестандарт якості

Стягнення збитку з недобросовісного покупця: Віденська конвенція, англійське право та практика українських судів

Порівняно з іншими секторами економіки, українське сільське господарство найменше постраждало від кризи, викликаної війною на Сході країни, та є сьогодні одним із небагатьох сфер бізнесу, які приваблюють іноземних інвесторів та контрагентів. З точки зору міжнародного приватного права ця сфера в першу чергу пов’язана з міжнародними контрактами поставки сільськогосподарської продукції на експорт, тобто договорами між українськими виробниками продукції та іноземними покупцями.

 

Судитися по-англійськи

Контракт поставки сільськогосподарської продукції на експорт є правочином з іноземним елементом (закордонний контрагент), сторони якого відповідно до статті 43 Закону України «Про міжнародне приватне право» можуть обрати право, яке застосовуватиметься до їхніх правовідношень. На практиці сторони приділяють мало уваги вибору права контракту, як правило, включаючи право України або право країни контрагента, що часто призводить досить цікавих колізій.

Однак дедалі частіше такі договори сторони підпорядковують англійському праву. І цей вибір є невипадковим. Англійське право — одне з найстаріших законодавств у світі, спрямоване перш за все саме на регулювання комерційних правовідносин. Зокрема, право договорів купівлі-продажу становить самостійний інститут англійського права, врегульований особливим законом — Sale of Goods Act 1979 (Закон) — та численними доктринальними узагальненнями практики, такими як Benjamin on Sale of Goods, яка вперше була видана 1868 року та до 2010-го пережила вісім перевидань.

Недивно, що Великобританія, намагаючись зберегти скарбницю правил купівлі-продажу, що формувалися впродовж сторіч в англійському праві, не приєдналася до Конвенції ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів від 11 квітня 1980 року (Віденська конвенція або Конвенція). Отже, стандартний спосіб юристів та судів уникнути необхідності застосовувати іноземне право через застосування Віденської конвенції у випадку контрактів, підпорядкованих англійському праву, не спрацьовує.

Необхідно зазначити, що в деяких аспектах англійське право та Віденська конвенція мало чим відрізняються. Наприклад, відповідно до статті 47 Конвенції, якщо продавець прострочив поставку, покупець може встановити додатковий строк розумної тривалості для виконання продавцем своїх зобов’язань. При цьому покупець не може протягом цього строку вдаватися до якихось засобів правового захисту від порушення договору. Відповідно до англійського права, якщо покупець повідомляє продавцеві про свою готовність прийняти товар навіть після закінчення контрактного терміну, він не може відмовитися приймати товар з посиланням на прострочення поставки (Hartley v. Hymans [1920] 3 KB 475).

 

Велика різниця

Утім, між Конвенцією та англійським правом є і досить помітні розбіжності. Наприклад, уявімо собі таку ситуацію: покупець неправомірно відмовляється приймати та оплатити товар. У такому випадку англійське право та Конвенція надають у відповідних умовах право продавцю розірвати договір та вимагати стягнення збитків, але й встановлюють обов’язок прийняти розумні заходи для зменшення шкоди. Поєднання цих двох принципів призвело до загального правила, втіленого як у Конвенції, так і в англійському праві, що продавець у такій ситуації має перепродати товар (якщо така можливість є) та стягнути з покупця різницю між первинним контрактом та ціною перепродажу.

Але на цьому спільне закінчується. Конвенція передбачає, що первинним індикатором розміру шкоди є ціна перепродажу: якщо договір розірвано і якщо розумним чином і в розумний строк після розірвання продавець перепродав товар, він може стягнути різницю між договірною ціною і ціною, встановленою поза угодою (стаття 75). Тільки якщо постраждала сторона не перепродала товар відповідно до статті 75, вона може вимагати різницю між ціною, встановленою в договорі, і поточною ціною на момент розірвання договору (стаття 76 параграфа 1).

Англійське право вирішує ці питання іншим чином: відповідно до статті 50 (3) Закону, розмір збитків покупця від незаконної відмови з боку продавця прийняти та оплатити товар розраховується за загальним правилом (за наявності ринку на такий товар) як різниця в контрактній ціні товару і ринкової або поточної ціни на момент відмови покупця в прийомі товару. При цьому ціна, за якою товар був реально перепроданий, не розглядається як фактор розрахунку розміру збитків — тільки як індикатор ринкової ціни на момент розірвання договору, якщо інакше ціну ставити не можна (McGregor on Damages 18th ed., p.p. 845—846, § 20—116).

На практиці вищезазначена відмінність у підходах призводить до того, що у справах, які розглядаються відповідно до Віденської конвенції, суди та арбітражні трибунали схильні прощати постраждалій стороні укладення контракту на заміну із деякою затримкою, якщо вона не була надмірною. Наприклад, у справі Silicon metal (Award of 10 August 2000 [CISG/2000/04]) постраждалий покупець придбав товар на заміну в листопаді, хоча за контрактом товар мав бути поставлений у вересні. Трибунал визнав таку затримку прий­нятною та призначив постраждалій стороні компенсацію в розмірі різниці між ціною контракту і товару, придбаного на заміну. Якби справа розглядалася за англійським правом, суд не взяв би до уваги ціну другого контракту, а призначив би відшкодування на підставі ринкової ціни у вересні, коли товар мав бути поставлений (див. Sharpe v. Nosawa [1917] 2 KB 814).

Відмінності у правилах Конвенції та англійського права можна наглядно простежити і у випадку, коли покупець безпідставно відмовляється від товару, продавець розриває контракт і перепродає товар. При цьому на момент перепродажу ринкова ціна товару є нижчою за конт­рактну, але продавець перепродає товар за вищою ціною.

Якщо розглянути цей сценарій через призму Конвенції, то продавець не має права на будь-яку компенсацію. Як зазначає Консультаційна рада Віденської конвенції у своєму Висновку № 6 (CISG Advisory Council Opinion No. 6), «традиційно, коли покупець не виконує свої обов’язки за контрактом, шкода продавця оцінюється як різниця між контрактною ціною та <…> ціною правочину на заміну. Якщо продавець перепродає товар за тією ж ціною, вважається, що він не зазнав збитків». Отже, якщо продавець перепродав товар дорожче, ніж за контрактом, він не може стягувати з покупця будь-яку компенсацію (за винятком так званих випадкових збитків, таких як витрати на зберігання товару або плата за простій судна).

В англійському праві відповідь на аналогічну ситуацію дещо складніша. Суд розрізнятиме два варіанти, за яких описаний сценарій міг би стати можливим: продавець притримує товар до часу, коли ціна на нього підвищиться, або проявляє особливий діловий хист. У першому варіанті покупець-порушник не може отримати вигоду від далекоглядної політики продавця і має компенсувати різницю між ціною конт­ракту та ринковою ціною на момент його розірвання (Campbell Mostyn (Provisions) Ltd v. Barnett Trading Co Ltd [1954] 1 Lloyd’s Rep).

У випадку особливого ділового хисту, питання буде досить складним, у тому числі з фактологічної точки зору, — продавцю буде досить важко довести, що він спромігся продати дорожче за ринкову ціну. Швидше за все, якщо перепродаж відбувся одразу після розірвання, суд відмовить у стягненні різниці між контрактною та ринковою ціною і орієнтуватиметься на ціну реального перепродажу (Melachrino v. Nickoll and Knight [1920] 1 KB 693, at 697). Але у будь-якому разі позиція продавців матиме під собою рацію та є вірогідність, що суд може погодитися з його позицією, що покупець не може отримати вигоду від особливих ділових якостей продавця (Atiyah’s Sale of Goods, 11th edition, 2005, p. 491).

 

Український сценарій

Аби продемонструвати, який шлях необхідно подолати українській судовій практиці для того, щоб наблизитися до стандартів Віденської конвенції або англійського права, можна навести аргументацію Київського апеляційного господарського суду в постанові від 6 липня 2010 року у справі № 14/48. Позивач вимагав відшкодування різниці між ціною за контрактом про зворотний викуп товару і його ціною у конт­ракті лізингу, який було укладено на заміну порушеного договору.

Суд відмовив у такому відшкодуванні, зазначивши, зокрема, таке: «Відповідно до частини 1 статті 319 Цивільного кодексу України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд та має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. До загальних засад цивільного законодавства віднесено свободу договору, суть якої полягає в тому, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору. <...> Як вбачається з матеріалів справи, [Позивач] та [новий контрагент] у договорі фінансового лізингу № … добровільно встановили, що предметом лізингу є гусеничний екскаватор «Volvo», модель ЕС290ВLC та вартість предмета лізингу складає 1 369 500,00 грн. Колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновком місцевого господарського суду про те, що у суду відсутні підстави вважати, що при укладенні договору фінансового лізингу № … волевиявлення позивача не було вільним і не відповідало його внутрішній волі. Таким чином, позивачем не доведено, що він діяв вимушено щодо укладання з іншою організацією договору, в якому вартість гусеничного екскаватора складає 1 369 500,00 грн».

Отже, суд апеляційної інстанції вважав, що для того, щоб отримати відшкодування різниці між порушеним контрактом та контрактом на заміну, позивач для виконання вимоги Цивільного кодексу України про причинний зв’язок між порушенням та збитком має довести, що порушення змусило його перепродати товар за нижчою ціною.

Така аргументація могла би бути переконливою за радянських часів, коли отримання прибутку не було основною метою підприємств. Однак в умовах ринкової економіки сама логіка господарської діяльності «змушує» продавця шукати можливість реалізувати товар, від якого відмовився покупець. Продавець знаходиться в умовах ринку і може діяти тільки відповідно до його законів, а не встановлювати будь-яку ціну за товар на власний розсуд, як, здається, вважає суд.