Судова практика: Захисний захід

Збільшення кількості звернень українців до Європейського суду з прав людини свідчить про неспроможність вітчизняної судової системи належним чином захищати права громадян

Практика застосування судами загальної юрисдикції України Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод

Андрій КРІСТЕНКО,

асоційований партнер ЮФ ILF

Протягом останніх восьми років вітчизняні та іноземні неурядові організації, експерти, які спеціалізуються на захисті прав у Європейському суді з прав людини, провели сотні навчальних заходів для суддівського корпусу України. Це, безумовно, змінило не лише ставлення суддів до Конвенції та її застосування при винесенні власних рішень, але й збільшило кількість посилань на практику Євросуду.

Видається, що деякі правові проблемні питання, щодо яких є рішення Європейського суду з прав людини, перейшли в категорію вирішених, тобто національні суди всіх рівнів використовують правові позиції Євросуду та застосовують його відповідну практику. Наприклад, деякі питання, пов’язані з екстрадицією в Україну, дифамаційними чи податковими спорами, соціальними виплатами тощо сьогодні вирішуються національними судами з урахуванням рішень Євросуду.

Однак доводиться констатувати, що разом із цим інші проб­лемні правові питання, в тому числі щодо яких Євросуд уже висловлювався у своїх рішеннях, залишаються невирішеними. У багатьох випадках це відбувається через неякісне законодавство, зміна якого є необхідною, адже неякісний закон стає причиною недотримання положень Конвенції. Наприклад, справи «Вєренцов проти України» і «Тимошенко та інші проти України» передбачають заходи загального характеру, які вимагають від держави внесення змін до ряду законів України, щоб належним чином врегулювати питання права на свободу зібрань та права на свободу об’єднань. Однак на сьогодні жодного законопроекту щодо зазначених змін немає.

Таким чином, з одного боку, держава має активно вносити зміни до національного законодавства, щоб припинити потік однакових за суттю справ до Євросуду та привести національне законодавство у відповідність до Конвенції, а суди, з іншого боку, мають активніше використовувати практику Євросуду, особливо в тих справах, в яких наявна законодавча прогалина, вирішена практикою Європейського суду з прав людини, але все ще неврегульована національним законом.

Проблемні питання виконання Україною рішень Європейського суду з прав людини: тенденції та перспективи

Євген ЛЕВІЦЬКИЙ,

старший юрист ЮФ Aequo

Виконання Україною рішень Європейського суду з прав людини — це не лише звернення до виконання такого рішення через органи державної виконавчої служби, як це передбачено статтею 7 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», але й виконання судами України положень статті 17 цього Закону, згідно з якою практика Євросуду є джерелом права в Україні. Отже, в широкому сенсі виконання рішень Євросуду це також і дотримання судами України правових висновків, покладених в основу рішень Європейського суду з прав людини.

Однак, незважаючи на те, що у рішеннях українських судів сьогодні часто можна зустріти посилання на практику Євросуду, в категорії земельних спорів має місце ігнорування висновків цього суду. Зазначене трапляється у випадках, коли позовні вимоги стосуються повернення до державної власності земель, зокрема шляхом визнання незаконними та скасування розпоряджень про виділення землі.

У справі «Рисовський проти України» Європейський суд з прав людини зазначив про неможливість позбавлення права на майно у зв’язку зі скасуванням акта, який був юридичною підставою, на якій виникло первісне право (пункт 68 ­рішення). А зі змісту рішень у справі «Стретч проти Сполученого Королівства» та у справі «Федоренко проти України» слідує, що самі по собі допущені органами влади порушення під час передачі майна у власність особи не можуть бути безумовною підставою для повернення цього майна державі.

Водночас у справі № 6-152цс14 Верховний Суд України (ВСУ) дійшов висновку, що ставить під загрозу застосування вищевказаних рішень Євросуду. Зокрема, суд зазначив, що у разі встановлення неправомірного отримання особою земельної ділянки (у тому числі на підставі незаконного розпорядження державного органу) особа не набуває права власності на неї.

Така правова позиція ВСУ є небезпечним прецедентом, який може слугувати формуванню нового підходу у правозастосуванні положень законодавства про захист права власності, а будь-якого добросовісного набувача можна буде позбавити права власності на землю лише тому, що первісною підставою виділення землі був начебто незаконний акт державного органу.

Практика застосування судами загальної юрисдикції України Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод

Максим САЛІЙ,

юрист судового департаменту АО AVER LEX

Питання застосування українськими судами Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод дотепер не втрачає актуальності.

Застосування Конвенції можна розглядати з різних ракурсів: з погляду використання положень Конвенції судами у своїй діяльності та при винесенні судових рішень.

Що стосується дотримання положень Конвенції у процесі здійснення правосуддя, то, за даними Європейського суду з прав людини, Україна продовжує лідирувати серед країн з найбільшою кількістю звернень. Станом на 30 вересня 2015 року їх зареєстровано 14 250, що становить 21,5 % від загальної кількості заяв. Варто відзначити, що, порівняно із ситуацією станом на 31 грудня 2014 року, кількість таких звернень суттєво збільшилася — на 2 % (600 заяв). Беручи до уваги, що в середньому із 100 розглянутих звернень лише в одному не виявляють порушень, можна помітити суттєве збільшення порушень норм Конвенції українськими судами.

Говорячи про роль цього нормативного акта в прийнятті судового рішення, необхідно відзначити, що останнім часом спостерігається позитивна динаміка у цьому питанні.

Проаналізувавши Єдиний державний реєстр судових рішень, можна констатувати підвищення ролі Конвенції в геометричній прогресії. Так, порівняно з 2011 роком (було прийнято 2 424 рішення), кількість рішень суду, які ґрунтуються на положеннях Конвенції, збільшилася таким чином: у 2012 році — на 162 % (3 923 рішення), у 2013-му — 274 % (6 650), у ­2014-му — 322 % (7 807) і у 2015-му — на 455 % (9 202).

Доволі часто, обґрунтовуючи свою правову позицію, судді використовують норми Конвенції. Однак їх рідко застосовують як норми прямої дії. Конвенція відіграє визначальну роль лише тоді, коли прийняття рішення пов’язане з резонансною справою або відсутністю правового регулювання тієї чи іншої сфери суспільних відносин.

Українські судді мають відкинути застарілі штампи та почати прислуховуватися до віянь новітнього права. Безперечно, використання Конвенції допоможе зміцнити українську систему судочинства, сприятиме ефективному захисту прав та свобод, а також підвищенню рівня довіри до судів.

Проблемні питання виконання Україною рішень Європейського суду з прав людини: тенденції та перспективи

Ксенія ПРОКОНОВА,

адвокат, старший юрист практики правової безпеки бізнесу АО «Юскутум»

Питання невиконання Україною рішень Європейського суду з прав людини ми розглядаємо так само часто, як і порушення Конвенції. Україна використовує всі можливості, аби не виконувати ці рішення (не забуватимемо, що це не тільки виплати, а й усунення причин та умов для порушення прав). Велике значення це має, наприклад, у пенітенціарній сфері, тобто там, де людина є найбільш беззахисною перед системою. Це питання регулюється Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». Окрім виплати компенсації після встановлення порушення права, держава має встановити та усунути причини й умови, що передували такому порушенню. Проте саме ця частина виконання рішення потребує найбільшої зацікавленості та волі держави. Це може бути: розформування тих чи інших підрозділів; внесення змін до законодавства; впровадження заходів щодо зміни практики, яка дозволяє або обумовлює порушення права, що захищається Конвенцією; просвітницькі заходи, спрямовані на тих, хто безпосередньо застосовує ту чи іншу норму права. Усе це дає змогу припинити системні порушення і, зрештою, зберегти бюджет держави.

Проблемою є також те, що виконує рішення по суті те саме відомство, що й порушило право. Відсутність тих, хто реально, а не декларативно несе персональну відповідальність за виконання рішень призводить до того, що системні недоліки продовжують існувати, тож, як наслідок, маємо шаблонні справи в Європейському суді з прав людини. Для заявника це зручно, оскільки дає змогу отримати рішення у коротший термін, проте держава не робить висновків. Некоректно говорити про невиконання рішень Євросуду без урахування національних реалій. Невиконання рішення суду становить склад злочину, передбачений статтею 382 Кримінального кодексу України. Проте навіть із виконанням рішень українських суддів ситуація жахлива. З огляду на заплановані реформи є сподівання, що буде сформована система з персональною відповідальністю осіб, які займаються виконанням судових рішень.

Ігор СЕМЕНОВ,

адвокат, старший юрист ЮФ AstapovLawyers

Ефективне виконання державою рішень Європейського суду з прав людини може мати місце лише тоді, коли воно має комплексний та системний характер. Такий підхід до виконання рішень Євросуду полягає не лише у здійсненні заходів індивідуального характеру згідно з цими рішеннями, але й у вжитті заходів для усунення причин, які зумовили відповідне порушення прав людини.

Незважаючи на деякі поліпшення з виконання рішень Євросуду в частині заходів індивідуального характеру, незадовільним залишається стан здійснення заходів загального характеру, які сприяли б усуненню подальшого виникнення однотипних порушень з боку України.

Однорідність порушень Україною положень Конвенції зумовила неодноразове застосування процедури «пілотного» рішення щодо України, яка дає Європейському суду з прав людини змогу вказати у рішенні на існування структурних проблем, які стали причиною порушень, а також на конкретні заходи, що мають бути вжиті державою для уникнення аналогічних порушень у майбутньому.

Одним із яскравих прикладів пілотного рішення є рішення, винесене 15 жовтня 2009 року у справі «Yuriy Nikolayevich Ivanov v. Ukraine». У зазначеному рішенні заявник — ветеран Збройних Сил — скаржився на тривале невиконання рішення суду щодо виплати йому пенсії.

У цьому рішенні Євросуд стосовно необхідності здійснення заходів загального характеру державою постановив таке: «…держава-відповідач повинна невідкладно — не пізніше ніж упродовж одного року від дати, на яку це рішення набуває статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, — запровадити ефективний засіб юридичного захисту або комплекс таких засобів юридичного захисту, спроможних забезпечити адекватне й достатнє відшкодування за виконання або затримки у виконанні рішень національних судів відповідно до принципів, встановлених практикою Суду». Після винесення вищезазначеного рішення суд відклав розгляд понад 2 000 справ проти України за аналогічними скаргами до вжиття зазначених заходів.

Доказом недостатності здійснюваних державою заходів системного характеру є той факт, що у 2014 році найбільшу кількість звернень Євросуд отримав від українських громадян. Така кількість справ може свідчити лише про відсутність відповідних засобів правового захисту та неспроможність усунення функціональних порушень прав людини на національному рівні.

-->