Законодавство: Облік і мораль

Олександр ПАЛЯНИЧКА,
юрист практики корпоративного права АО «Юскутум»

Створення Єдиного державного реєстру військовозобов’язаних є загалом позитивною ініціативою, проте норми відповідного законопроекту жодним чином не розв’язують наявних проблем українських Збройних Сил

Попередні хвилі мобілізації, що застали зненацька українські військкомати, показали майже пов­ну неефективність чинних методів військового обліку. За не­офіційними даними, близько 60 % військовозобов’язаних, яким були надіслані повістки, не отримали їх у зв’язку з невідповідністю наявної у Збройних Силах інформації про громадян.

Саме ці обставини стали причиною того, що 22 січня 2015 року на нараді з керівниками силових відомств Президент України Петро Порошенко розпорядився створити Єдиний державний реєстр військовозобов’язаних. І 13 серпня 2015 року уряд прийняв до розгляду проект Закону України «Про Єдиний державний реєстр військовозобов’язаних».

Згідно з пояснювальною запискою до законопроекту, прийняття цього закону сприятиме вирішенню таких завдань: автоматизації військового обліку громадян України та створенню бази даних військовозобов’язаних і призовників України, автоматизації процесів планування мобілізації у мирний час та інформаційно-аналітичному забезпеченню прийняття управлінських рішень під час підготовки та виконання заходів мобілізації, прийняттю громадян України на військову службу за контрактом та призову на строкову військову службу.

Автоматизовану базу даних планується наповнювати за допомогою інформації, що міститься в базах центральної виборчої комісії, цент­рального органу виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері охорони державного кордону, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері освіти і науки, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сферах міграції, центральним органом виконавчої влади, що формує та веде Державний реєстр фізичних осіб — платників податків, а також за допомогою перенесення даних військовозобов’язаних (призовників) із облікових карток та особових справ.

Ініціатива, як бачимо, чудова. Однак, на жаль, вона не вирішує всіх завдань, які стоять перед обліковим військовим реєстром. Такого виснов­ку можна дійти після детального аналізу законопроекту.

 

Недосяжна мета

Ключовою метою створення реєстру є забезпечення можливості оперативної мобілізації військовозобов’язаних. Досягнення такої мети залежить не лише від службових даних про призовників, до яких належить наявність статусу учасника бойових дій, нагородження державними нагородами, наявність допуску до державної таємниці, стан здоров’я, військове звання, військово-облікова спеціальність, типи озброєння та військової техніки, на яких проходив військову службу. Насамперед реалізація ключової мети залежить від наявності персональних даних військовозобов’язаного, що дасть змогу знайти останнього та забезпечити його прибуття до призовної дільниці. Для вирішення цього зав­дання, згідно із запропонованим проектом закону, збиратиметься інформація про місце перебування, місце проживання та місце роботи військовозобов’язаного.

На жаль, на практиці збір подіб­ної інформації з перелічених вище джерел мало чим допоможе в досягненні зазначеної ключової мети.

Відповідно до Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», місце проживання — це житло, розташоване на території адміністративно-територіальної одиниці, в якому особа проживає постійно або тимчасово, а місце перебування — адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше шести місяців на рік. Щодо терміна «адміністративно-територіальна одиниця», то Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначає його як область, район, місто, район у місті, селище, село.

Отже, місце проживання, місце перебування і місце роботи — саме та інформація, яку використовуватимуть для вручення повісток та притягнення до відповідальності. Однак її наявність не дає можливості уряду довести до адресата інформацію про необхідність прибуття до призовних дільниць або про притягнення до відповідальності. Основною складовою безрезультатності включення до ре­єстру такої інформації є фактична відсутність можливості її актуалізації.

Частина 10 статті 38 Закону України «Про військовий обов’язок та військову службу» передбачає обов’язок усіх військовозобов’язаних та призов­ників у разі зміни адреси місця проживання (перебування) та/або місця роботи особисто в семиденний строк повідомити про це орган, де вони перебувають на військовому обліку. Але відповідальність за неподання такої інформації порівняно незнач­на — 85—119 грн (стаття 210 Кодексу України про адміністративні правопорушення). Так само незначна й відповідальність за порушення роботодавцями правил військового обліку, за що передбачений штраф у розмірі 17—51 грн. Зазначені санкції не здатні створити необхідний тиск на громадськість, щоб забезпечити неухильне виконання правил військового обліку. У наданні таких даних не можна пок­ластися й на державні органи, що відповідатимуть за наповнення реєст­ру, бо в їхньому розпорядженні є лише та інформація, яка надавалася безпосередньо громадянами і не підлягала обов’язковій актуалізації.

У результаті маємо автоматизований Єдиний державний реєстр військовозобов’язаних, в якому міститься інформація про громадян для визначення його службового потенціалу, однак не дає змоги фактично призвати військовозобов’язаного або притягнути до відповідальності.

 

Не без проблем

Не обійшлося в цьому законі і без нормативних прогалин. Так, абзац 5 частини 1 статті 12 законопроекту передбачає, що формування бази даних реєстру на етапі його введення в експлуатацію здійснюється розпорядником реєстру шляхом перенесення до бази даних реєстру відомостей, наданих Центральною виборчою комісією. Проте стаття 26 Закону України «Про Державний реєстр виборців» містить виключний перелік цілей використання персональних даних Державного реєстру виборців. Більше того, у частині 5 цієї статті зазначено, що використання персональних даних Державного реєстру виборців для інших цілей, крім зазначених у частинах 1—4 цієї статті, можливе винятково за рішенням суду.

Оскільки законопроектом фактично створюється база персональних даних, то передбачені в ньому положення мають узгоджуватися з вимогами Закону України «Про захист персональних даних». Зокрема, суб’єкти відносин, пов’язаних із персональними даними, у вказаному Законі визначені зовсім інші та з іншими повноваженнями, ніж це передбачено законопроектом. Так, наприклад, у Законі йдеться про володільця персональних даних та розпорядника персональних даних (див. статті  2, 4 Закону України «Про захист персональних даних»). Натомість у законопроекті органами реєст­ру передбачені розпорядник реєст­ру, органи адміністрування реєст­ру та органи ведення реєстру, про які у вищезгаданому законі не йдеться (стаття 5 законопроекту). Причому розпорядник реєстру наділений повноваженнями, якими у Законі України «Про захист персональних даних» наділений володілець персональних даних, а орган ведення реєст­ру має виконувати функції, які, за цим законом, може бути доручено лише розпоряднику персональних даних.

Аналізуючи запропоновані зміни до Кодексу України про адміністративні правопорушення, залишаються незрозумілими мотиви ініціаторів законопроекту при визначенні розміру відповідальності за внесення завідомо недостовірної інформації до реєстру, розмір якої складає 510—1 700 грн. Зазначена міра відповідальності, за наявності корисливих намірів, не здатна запобігти зловживанням владою державних службовців.

Підсумовуючи вищевикладене, можна сказати, що створення Єдиного державного реєстру військовозобов’язаних є чудовою ініціативою, яка, однак, жодною мірою не здатна розв’язати нагальні проблеми українських Збройних Сил у період проведення мобілізаційних заходів.