Третейське судочинство: Третейська незгода

Любомир МУЖИК,
юрист департаменту судової практики ЮК «Алєксєєв, Боярчуков та Партнери»

Верховний Суд України сформував суперечливий підхід щодо третейського застереження у кредитних правовідносинах

Верховним Судом України 2 вересня 2015 року у справі № 6-856цс15 та 21 жовтня 2015 року у справі № 6-831цс15 винесено постанови, за наслідками розгляду яких скасовано рішення третейського суду про стягнення заборгованості за договором кредиту. Мотивом скасування стало те, що, на думку Верховного Суду України (ВСУ), заявник (позичальник) є споживачем послуг банку, спір виник щодо заборгованості за кредитом, тому третейському суду така справа не підвідомча внаслідок положень пункту 14 частини 1 статті 6 Закону України «Про третейські суди», згідно з якою третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).

Так, ВСУ дійшов висновку, що незалежно від предмета та підстав спору, а також незважаючи на те, хто звертається з позовом до суду (фізична чи юридична особа), на правовідносини, що виникають із споживчого кредиту, однозначно поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів», тому всі спори, пов’язані з кредитними правовідносинами, в яких кредит є споживчим, — це спори про захист прав споживачів. Таким чином, третейське застереження не застосовується щодо розгляду спорів, які виникають у зазначених правовідносинах, а тому такого роду спори не належать до компетенції третейських судів. Тобто ВСУ своїми рішеннями фактично усунув диференціацію й ототожнив позови фізичних осіб — споживачів до банків (фінансових установ) про захист прав споживачів та позови банків (фінансових установ) до фізичних осіб про захист порушених прав банків (фінансових установ) щодо стягнення заборгованості за договорами кредиту.

 

Очікувані наслідки

 

Таке ототожнення є відносно новим та категорично протилежним позиції судів, що існувала донедавна, оскільки раніше суди чітко розрізняли позов банку до позичальника про стягнення заборгованості за кредитним договором та позов позичальника (споживача) про захист його прав як споживача, наприклад визнання договору недійсним (ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 травня 2012 року у справі № 6-7652св12; ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 липня 2012 року у справі № 6-21231св12; ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 грудня 2012 року у справі № 6-37527св12).

Подібне ототожнення, зважаючи на норми чинного законодавства, в тому числі Цивільного процесуального кодексу (ЦПК) України та Закону України «Про захист прав споживачів», не тільки суперечить існуючій досі судовій практиці, але й нівелює участь третейських судів при вирішенні спорів за позовами банків до позичальників — фізичних осіб, які отримали споживчі кредити. Крім того, очікується ряд інших прогнозованих наслідків, зокрема:

— з позовом про стягнення заборгованості банк (фінансова установа) зможе звертатися до державного суду за своїм місцезнаходженням унаслідок застосування правил альтернативної підсудності (частина 5 статті 110 ЦПК України);

— при зверненні банку (фінансової установи) до суду з позовом про стягнення з позичальника заборгованості за договором кредиту позивач (банк, фінансова установа) звільняється від сплати судового збору (частина 3 статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів»).

У зв’язку із зазначеним ототожненням у майбутньому можливі такі наслідки, як перевантаження одного суду однотипними справами в силу того, що у межах одного району міста зареєстровано декілька великих банків, а також ненадходження до бюджету міст суттєвого обсягу кош­тів у зв’язку з несплатою банками (фінансовими установами) судових зборів, що може стати категорично негативним правовим, а відтак і економічним, явищем.

При цьому виникає ряд колізій. Відповідно до пункту 4 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» № 5 від 30 березня 2015 року, позови, які виникають із кредитних правовідносин, пред’являються до суду за загальними правилами підсудності, визначеними главою 1 розділу III ЦПК України. При цьому суд має враховувати право споживача на пред’явлення позову також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування цієї особи або за місцем заподіяння шкоди чи виконання договору (частина 5 статті 110 ЦПК України). Зазначене правило територіальної підсудності поширюється на позови позичальників (споживачів), а не на позови, що пред’являються банками чи іншими фінансовими установами щодо виконання кредитних зобов’язань, оскільки у цьому випадку діють правила статті 109 ЦПК України.

 

Неможливість розгляду

 

Очевидно, що зазначене положення постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ суперечить висновкам, що випливають з постанов ВСУ, про які йшлося вище.

Договір сторін про передачу справи на розгляд до третейського суду по суті не є відмовою від права на звернення до державного суду за захистом, натомість є одним із гарантованих статтею 55 Конституції України способів реалізації права на захист своїх прав та інтересів. Водночас за наявності у кредитному договорі третейського застереження при вирішенні спору суд повинен враховувати положення пункту 14 частини 1 статті 6 Закону України «Про третейські суди» про те, що справи щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки), не підлягають розгляду третейськими судами. Проте відповідно до положень Закону України «Про захист прав споживачів» банк (фінансова установа) не може бути споживачем.

Загалом справи про стягнення заборгованості за договорами кредиту є однотипними, не складними, тому можуть бути розглянуті у стислі строки. А однією з цілей функціонування третейських судів є зменшення навантаження на загальні суди, спрощення процедури розгляду однотипних спорів, що виникають з приводу кредитних відносин, та пришвидшення процесу захисту інтересів позивача.

Проте стає очевидним, що внас­лідок такого роду новел у висновках ВСУ розгляд подібних спорів третейськими судами навіть за наявності у кредитних договорах третейського застереження стане неможливим.

Вилучення подібних справ з підсудності третейських судів очевидно збільшить навантаження на загальні суди, що позначиться, зокрема, й на строках розгляду спорів.

Цікаво складатиметься ситуація, коли банки (фінансові установи) звертатимуться до загального суду із позовом до позичальника — фізичної особи про стягнення заборгованості за кредитним договором, при цьому відповідач (позичальник) подаватиме заяву про залишення позову без розгляду на підставі статті 207 ЦПК України у зв’язку із досягненням сторонами договору згоди щодо передачі спору про стягнення заборгованості на розгляд до третейського суду, проте з урахуванням уже існуючої судової практики Верховного Суду України рішення третейських судів неможливо буде виконати, оскільки вирішення відповідної категорії спорів не належатиме до їхньої компетенції.

Очевидно, що така ситуація є вкрай невигідною для фінансових установ, які надали споживачам кредити за договорами, що містять третейське застереження. А тому залишається сподіватися, що проблема, яка склалася, найближчим часом знайде належне розв’язання на законодавчому рівні.