Інтерв’ю: Практичне завдання

Досить поширеною є практика, коли суди не звертають уваги на внесені до законодавства зміни та наполегливо продовжують користуватися нормами, що вже втратили чинність. Про подібні випадки, що виникають при вирішенні корпоративних спорів, про їхні причини, наслідки та способи розв’язання проблеми «УЮ» говорив із партнером АК «Коннов і Созановський» Оленою ЯРЕМЧУК

Пані Олено, які з не так давно прийнятих змін до законодавства у сфері корпоративних правовідносин сьогодні активно ігноруються судами?

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення правового регулювання діяльності юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» від 10 жовтня 2013 року № 642-VII (Закон), який набув чинності 29 березня 2014 року, було, зокрема, викладено в новій редакції пункт 4 частини 1 статті 12 Господарського процесуального кодексу (ГПК) України, яка визначає справи, підвідомчі господарським судам. У новій редакції розширено суб’єктний склад учасників корпоративних спорів та, як наслідок, і поняття корпоративних спорів, до яких тепер належать справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов’язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів.

До внесення змін до пункту 4 частини 1 статті 12 ГПК України господарським судам були підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах тільки між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов’язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів.

Цим Законом було викладено у новій редакції і частину 6 статті 16 ГПК України щодо виключної підсудності справ, відповідно до якої справи у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, ­акціонерами, ­членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов’язаними із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням юридичної особи згідно з Єдиним державним реєстром юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців.

У порівняльній таблиці від 14 травня 2013 року, що була підготовлена до другого читання законопроекту, реєстраційний № 0887 (згодом прийнятому в цілому як Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення правового регулювання діяльності юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» від 10 жовтня 2013 року № 642-VII), а саме — в обґрунтуванні змін до пункту 4 частини 1 статті 12 ГПК України, було зазначено таке:

«Положеннями законопроекту передбачається встановити, що справи у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов’язаними із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням юридичної особи згідно з Єдиним державним реєстром юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців. Таким чином, компетенція господарських судів пошириться ­також на спори інших юридичних осіб (зокрема, кооперативи), що створені не у формі господарських товариств».

Це означає, що корпоративні спори між юридичними особами інших організаційно-правових форм та їхніми учасниками (засновниками, членами) стали підвідомчі винятково господарським судам.

Закон діє вже півтора року, але, як показує практика, це не є достатнім строком для того, аби загальні суди перестали приймати до розгляду корпоративні спори за участю фізичних осіб та юридичних осіб інших організаційно-правових форм ніж господарські товариства. Пошук в Єдиному державному реєстрі судових рішень показав, що корпоративні спори за участю фізичних осіб та юридичних осіб інших організаційно-правових форм ніж господарські товариства, зокрема приватних підприємств, колективних підприємств та кооперативів, вирішують як господарські, так і загальні суди.

Представляючи інтереси гаражно-будівельного кооперативу, ми зіштовхнулися з такою ситуацією. На початку 2015 року фізична особа — член кооперативу подала до районного суду у м. Києві позов до кооперативу про визнання недійсними рішень загальних зборів членів кооперативу. Цей спір, вочевидь, є спором, що виник з корпоративних відносин, оскільки виник він щодо корпоративних прав члена кооперативу, який заявляв про порушення його прав на участь в управлінні кооперативом.

Відповідач-кооператив подав до суду клопотання про закриття провадження у справі на підставі пункту 1 статті 205 Цивільного процесуального кодексу України, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Районний суд відмовив у задоволенні клопотання.

 

На які норми суд посилався, обґрунтовуючи свою позицію?

Районний суд відмовив у задоволенні клопотання про закриття провадження у зазначеній вище справі, як було вказано в ухвалі: враховуючи рекомендації постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами цивільних справ, пов’язаних з діяльністю гаражно-будівельних кооперативів» № 5 від 28 червня 1991 року та дійшовши висновку, що цей спір не належить до категорії справ, що передбачені пунктом 4, частини 1 статті 12 ГПК України. Тобто суд дійшов виснов­ку, що рекомендації Пленуму Верховного Суду України, прийняті на підставі законодавства, що діяло у 1991 році, мають переважну силу над нормами ГПК України, які почали діяти з 29 березня 2014 року.

З висновками районного суду щодо правомірності відмови у задоволенні клопотання про закриття провадження у справі погодився і апеляційний суд, який пішов ще далі в обґрунтуванні, зазначивши, що доводи відповідача суперечать вимогам статті 12 ГПК України. Крім того, апеляційний суд в обґрунтування своєї позиції, викладеної вище, послався на пункт 3 постанови Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24 жовтня 2008 року «Про практику розгляду судами корпоративних спорів», роз’яснення якої були розроблені на підставі положень ГПК України, що діяли до 29 березня 2014 року та суперечать чинним положенням статті 12 ГПК України. У цьому пункті зазначено, що не підлягають розгляду в порядку господарського судочинства справи, пов’язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності інших суб’єктів господарювання, які не є господарськими товариствами (кооперативи, приватні, колективні підприємства тощо), якщо стороною у справі є фізична особа. У пункті 3 також зазначено, що при цьому норма пункту 4 частини 1 статті 12 ГПК України в силу її імперативного характеру не підлягає застосуванню за аналогією щодо спорів, пов’язаних із діяльністю інших суб’єктів господарювання.

Очевидно, що висновки районного та апеляційного судів засновані на застарілих положеннях постанов Пленуму Верховного Суду України та прямо суперечать положенням пункту 4 частини 1 статті 12 ГПК України в редакції, що діє з 29 березня 2014 року, але ця обставина не стала перешкодою і для суду касаційної інстанції, який, у свою чергу, не знайшов підстав для закриття провадження у справі.

 

На ваш погляд, чому має місце така ситуація?

Як практикуючий адвокат я розумію, що є низка чинників. По-перше, суддям загальних судів завжди простіше сказати, що ми спори між кооперативами (приватними, колективними підприємствами) та їх членами (учасниками) — фізичними особами завжди розглядали і робитимемо це й надалі, тим більше, що і всі колеги в суді продовжують розглядати подібні справи. По-друге, щоб зробити висновок про те, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, судді загального суду треба розібратися з поняттями корпоративних прав і корпоративних відносин та дійти виснов­ку про їх наявність, а вони не є фахівцями у цій сфері. По-третє, положень однієї статті 167 Господарського кодексу України, яка визначає зміст корпоративних прав та корпоративних відносин, явно недостатньо для того, щоб зробити фаховий висновок, потрібні додаткові обґрунтування. По-четверте, є сторони, яким вигідно розглядати корпоративні спори в загальних судах, зокрема через значно менший судовий збір, який треба сплачувати.

І насамкінець постанова Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24 жовтня 2008 року «Про практику розгляду судами корпоративних спорів» як і рекомендації президії Вищого господарського суду України від 28 грудня 2007 року № ­04-5/14 «Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин» до цього часу не узгоджені з чинним законодавством.

 

Чим загрожує такий «консервативний» підхід судів учасникам корпоративних відносин та загалом судовій системі?

Пряма шкода, спричинена винесенням рішення загальним судом з корпоративного спору, може не виникати, якщо спір розглянуто по суті і постановлене законне та справедливе рішення. Але в результаті розгляду загальним судом корпоративних спорів може страждати якість їхнього розгляду, оскільки в цих випадках суди не звертаються до постанови Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24 жовтня 2008 року «Про практику розгляду судами корпоративних спорів», рекомендацій та узагальнень судової практики з розгляду корпоративних спорів, які треба було б застосовувати за аналогією, до приведення їх у відповідність до чинного на сьогодні законодавства.

Крім того, є одне велике «але»: загальний суд, починаючи з 29 березня 2014 року, просто не має права прий­мати до свого провадження та розглядати корпоративні спори. Є чітка вимога законодавства про підвідомчість та виключну підсудність корпоративних спорів господарським судам за місцезнаходженням юридичної особи. У ситуації, що склалася на сьогодні, у загальних судах продовжує формуватися своя практика розгляду корпоративних спорів, тоді як господарські суди створюють свою практику.

Згідно зі статистичними даними, розміщеними на сайті Державної служби статистики України, станом на 1 жовтня 2015 року в Україні зареєстровано трохи більше 497 тисяч господарських товариств різних видів та понад 298 тисяч інших господарських організацій, зок­рема приватних підприємств, кооперативів, фермерських господарств, колективних підприємств, юридичних осіб інших організаційних форм. Таким чином, потенційно, чверть корпоративних спорів в Україні може розглядатися наразі в порядку цивільного судочинства, що є грубим порушенням вимог Закону та неприпустимо у правовій державі.

 

Які є способи розв’язання проблеми?

Звичайно, бажано щоб законодавець системно підходив до внесення змін до законодавства. Якби в перехідних положеннях Закону містилася норма про те, що загальні суди мають відмовляти у відкритті провадження у справах з корпоративних спорів з моменту набуття чинності Законом, головної на сьогодні проблеми і не з’явилося б.

Несистемність змін до законодавства є чи не найболючішим питанням, яке породжує безліч проблем при правозастосуванні, і законодавець, перш за все, має замислитися над питанням наведення порядку в організаційно-правових формах юридичних осіб, які є господарськими організаціями, та/або встановленням правового регулювання, зокрема, діяльності приватних підприємств, яких, за даними статистики на 1 жовтня 2015 року, в Україні понад 202 тисячі.

Бажано було б, аби Верховний Суд України як найвища судова інстанція вніс адекватні зміни до постанови Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24 жовтня 2008 року «Про практику розгляду судами корпоративних спорів» та підтвердив право господарських організацій, які не є господарськими товариствами, на доступ до правосуддя на рівних умовах з господарськими товариствами.

На Вищий господарський суд України покладається завдання врахувати у своїх оновлених рекомендаціях про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин, змін що відбулися.

 

Як фахівець з питань корпоративного права, що ви порекомендували б вашим колегам, перед якими постають подібні проблеми?

Універсального рецепта немає, і в кожній ситуації юристи та адвокати самостійно обирають тактику ведення судової справи з метою якнайліпшого захисту прав та інтересів своїх клієнтів. Є випадки, коли клієнту вигідно, щоб корпоративний по суті спір розглядався в порядку цивільного судочинства. Але колеги мають усвідомлювати, що, використовуючи закон як дишло, ми є порушниками, робимо свій внесок у створення суперечливої судової практики, тож може так статися, що це болюче вдарить по інтересах іншого нашого клієнта.