Судова практика: Судовий стрій

Був собі журавель

Та журавочка,

Накосили сінця

Повні ясельця...

Наша пісня гарна й нова,

Починаймо її знову!

Просто прийміть це як належне: чергового витка, етапу чи «пере­осмислення» судової реформи нам не уникнути. Це — закономірний процес для країни, яка у своєму розвитку рухається по колу. На жаль, ніхто не завдає собі клопоту прибрати з цього шляху щонайменше граблі. Та й навіщо, якщо граблі — це ще й своєрідний карт­бланш?

Зрозумілим (ми розуміємо, а не схвалюємо) є прагнення нової правлячої верхівки переписати правила судоустрою під себе. Зрозумілим є й те, чому ніхто не хоче називати речі своїми іменами та замовчувати істинні причин скорочення наполовину чисельності суддів Верховного Суду, що в умовах критичного навантаження та низької ефективності процесуальних фільтрів може стати фатальним.

Правники переважно скептично ставляться до чергових реформаторських намагань. Але одні керуються тим, що попередня судова реформа потребувала лише косметичного ремонту, а інші проблему бачать глибше, набагато глибше. І поки у повітрі лунають перші акорди улюбленої «Наша пісня гарна й нова...», читайте коментарі правників щодо реформ, незалежності та принципів.

Чи потребують переосмислення окремі елементи судової реформи? Які плюси та мінуси ідеї об’єднання в одному органі повноважень та функціоналу органів суддівського врядування — ВККС та ВРП?

Тетяна ЮЩЕНКО, юристка Sayenko Kharenko

Реформування органів судової влади триває в нашій державі з початку проголошення нею незалежності. При кожному наступному витку судової реформи доцільно враховувати досвід не лише найближчих попередників, але й увесь шлях до справедливого правосуддя. Утім, є базові помилки, які повторюються кожною владою. До них можна віднести відсутність належного рівня комунікації з представниками судової влади у питаннях втілення пропонованих змін, превалювання популістичних цілей над необхідністю дотримання фундаментальних принципів системи правосуддя, непрогнозованість результатів нововведень, неврахування думки міжнародної спільноти. Саме тому окремим елементом, який потребує переосмислення, як на мене, є саме спосіб досягнення заявленої цілі.

Щодо об’єднання органів врядування, то пропонована модель є у низці європейських країн та не є новою в інформаційному українському просторі. Свого часу таку ідею було підтримано Європейською комісією «За демократією через право» (Венеційською комісією). Дуалізм в «управлінні кадровими справами» підвищує ризик виникнення конфліктів та непорозумінь. Мінус ідеї один — як і будь­яка реорганізація, цей процес потребує затрати часу, матеріальних ресурсів та врахування в перехідних положеннях усіх процесів, які відбуваються в цих органах.

Чи є доцільним скорочення кількості суддів Верховного Суду до сотні? На моє переконання, появі ідеї щодо збільшення чи зменшення кількісного складу державного органу має передувати серйозна аналітична робота та належне обґрунтування необхідності таких змін. У зв’язку з цим спочатку має відпасти об’єктивна потреба в раніше встановленій кількості суддів, а вже потім з’явитись рішення про їх скорочення. Оскільки вказана робота на належному рівні не проводилась, а законодавчі зміни щодо зменшення навантаження на Верховний Суд ще не набули чинності, наразі кожна озвучена цифра оптимальної кількості суддів найвищої інстанції не буде обґрунтованою.

У питанні правової реформи в першу чергу радила б сфокусуватись на існуючих проблемах судової влади, як­то завершення процесу ліквідації Верховного Суду України, наведення ладу із заповненням наявних вакансій у судах першої інстанції та конкурсними процедурами, завершення формування Вищого суду з питань інтелектуальної власності, налагодження комунікації з усім суддівським корпусом, а не деякими його впливовими групами, а також напрацювання нових проєктів, реалізація яких позитивним чином вплине на розбудову правової держави.

 

Як забезпечити інституційну незалежність судової гілки влади?

Юлія ЛЕЦЬ, юристка ЮК «Алєксєєв, Боярчуков та Партнери»

Незалежність суддів є невід’ємною складовою їхнього статусу. Вона є конституційним принципом організації та функціонування судів, а також професійної діяльності суддів, які при здійсненні правосуддя підкоряються лише закону. Самостійність прийняття судового рішення є суттю судової незалежності. Суддя не може підкорятись жодній владі, крім закону, якщо його розроблено згідно з демократичними принципами, а також крім власної совісті та почуття справедливості. І все ж судді й далі залишалися доволі залежними.

В Європі є загальне розуміння того, що передбачає верховенство права. Зокрема, це передбачає конституційну систему, в якій повноваження органів державної влади є розмежованими та окресленими таким чином, щоб держава не могла незаконно обмежувати права громадян. Ці принципи верховенства права застосовуються також у практиці Європейського суду з прав людини, а також певною мірою у практиці Європейського суду справедливості.

В Україні судова реформа стає істотною частиною процесу трансформації, оскільки вона є структурною основою для економічної та інших реформ. Прозора та функціональна правова система потрібна для залучення інвестицій, боротьби з корупцією і захисту основних прав людини.

Для забезпечення принципу верховенства права необхідно забезпечити незалежність судової гілки влади, ці поняття є взаємопов’язаними.

На державному рівні має бути забезпечено захист суддів у разі здійснення тиску на них посадовими або службовими особами, органами та/або організаціями при прийнятті рішень. Розуміння наявності реальної підтримки правосуддя та верховенства закону сприятиме незалежності та законності судових рішень. Тобто держава має бути зацікавлена в наданні суверенітету суддям, захисту їх та забезпеченні гарантій.

Тому для забезпечення незалежності судової гілки влади важливо, щоб держава гарантувала справедливий та ефективний суд, а незалежний суд є гарантією державного суверенітету.

Ще одним важливим кроком є максимальне наближення до європейських цінностей та застосування досвіду інших країн при проведенні судової реформи. Для досягнення цієї мети необхідним є очищення владних структур, максимальне зниження рівня корупції, забезпечення стійкого економічного зростання економіки країни та рівня життя суспільства. Інтеграція європейських цінностей в українське суспільство дасть змогу створити фундамент для ефективного функціонування і стрімкого розвит­ку держави, що, безумовно, призведе до незалежності судової гілки влади та прийняття законних судових рішень.

Чи потребують переосмислення окремі елементи судової реформи? Яким має бути наступний крок законотворця у питанні правової реформи?

Андрій ТРЕМБІЧ, адвокат АФ «Грамацький і Партнери»

Зараз якось пізно говорити про «окремі елементи» судової реформи, якщо ми, звичайно, не називаємо «судовою реформою» законопроєкт № 1008. Останні пропозиції в цій частині більше схожі на розрізнений клубок путніх, випадкових і просто популістичних (як щодо зменшення кількості суддів Верховного Суду) пропозицій. Справжня судова реформа у нас була одна — коли створювалася судова система незалежної України; потім була «мала судова реформа» Кучми, яка в цілому завершилася прий­няттям нових процесуальних кодексів замість радянських. Те, що потім намагався зробити із судами Янукович, — це що завгодно, але точно не реформа, і, відповідно, діяльність на цій ниві у 2014—2018 роках — такий собі ресентимент, або ж restitution in integrum. І в рамках цієї метушні законопроєкти нової влади — це невеликий патч доповнень до цього руху назад (враховуючи, від чого рухаємося, то — прогресивному). У нас будь­яка влада так любить слово «реформа», що називає ним усе підряд — від фарбування паркана до його демонтажу.

Нас усе життя вчили, що приклад судової реформи — це 1864 рік і те, що відбувалося пізніше. Ми не просимо перевинаходити суди (хоча було б непогано), але дайте нам хоча б нормальний суд присяжних (те, що зараз іменується цим поняттям, не має жодного стосунку ані до суду, ані до присяжних), щоб це хоча б ззовні було схоже на «судову реформу». Проведіть повну і беззастережну переатестацію і люстрацію суддів, не пов’язану з «притягненням до юридичної відповідальності». Судді Майдану, десятки інших одіозних особистостей і всі керівники судів до 1 січня 2014 року мають бути відсторонені від посади просто за фактом відповідності певним критеріям, а не за «вчинення злочинів або аморальних проступків». Міжнародні й національні експерти та громадські діячі мають отримати більшість в органах на кшталт ВККС і ВРП, і їхня думка має бути вирішальною. Приберіть узагалі (як явище) посади голів судів. Проведіть повторну перевірку доброчесності всіх суддів, притягніть до відповідальності нездатних пояснити походження активів. Розберіться, нарешті, з юрисдикціями, бо те, що є, — не працює. Запровадьте мирових суддів і проведіть повну перекваліфікацію третейських судів, усунувши кишенькові та ручні «суди» й розширивши юрисдикцію для незалежних інституційних арбітражів. Підріжте все хворобливе та заразне на цьому дереві, підтримайте та підживіть залишені здорові гілки — й аж ось тоді можна переходити до деталей, поливати коріння, вдобрювати ґрунт і чекати на здорові плоди через рік. А поки що ми йдемо навіть не від часткового до загального, а від часткового до іншого часткового.

Відповідаючи на ваше друге запитання, скажу так. Правова реформа — це такий колосальний клубок, який починають розв’язувати і зв’язувати назад щоразу з різного краю і в різний час: судовий процес, адвокатура, прокуратура, кримінальний процес, органи слідства, державний контроль і нагляд, адмінреформа, приватизація і корпоратизація, податки, пенсії, іпотека, банкрутство, різні індустрії (інвестування, банківська діяльність, енергетика, АПК і земля, забудова, торгівля, телеком)... Скільки себе пам’ятаю, у нас йде перманентна судова реформа, щось безуспішно намагаються спростити (але стає тільки складніше). Щодо судово­правового вузла, колись, у 90­ті, почали з юрисдикцій, потім багато разів до них поверталися, зараз знову пробігаємо повз цю точку, позаяк бігаємо колами. Потрібно збільшити оптику і подумати, не який повинен бути наступний крок законодавця, а яким повинен був бути перший. Подивіться на масив судової практики Верховного Суду — якого рівня та які саме питання стоять перед вищою судовою інстанцією (за кожним з яких тягнуться тисячі годин порожньої роботи різних фахівців у нижчих інстанціях). 90 % питань породжені недоліками власне законодавства. В ідеалі, щойно накопичується критична маса проблемних питань у правозастосуванні — законодавець негайно має реагувати, принаймні, з рівня касації — і не через 15 років, а одразу. Наприклад, скільки існують у нас статті 36—38 Закону «Про іпотеку»? 16 років? І всі ці роки очевидно, що є в цих статтях певна внутрішня конструктивна хиба, і не одна. Десятки тисяч непотрібних судових спорів можна було б уникнути, якби законодавець вніс зміни з мотивів не те, що кредитно­іпотечних спорів початку «нульових», але хоча б у розпал кризи 2009 року. Або що зараз заважає внести ясність у процесуальні юрисдикції за мотивами роботи Великої Палати ВС? Законодавець має чутливо реагувати на запит суспільства щодо належного врегулювання неоднозначного питання. Є три думки з приводу того, як сплачувати ЄСВ самозайнятим особам або до якого суду подавати позов вкладника до Фонду гарантування вкладів… Моя думка така: за той час, поки є ці проблеми, обростаючи десятками тисяч суперечливих позицій, відповідні регулятори (не тільки парламент) могли б внести такі зміні, щоб унеможливили саму постановку питання. Відстежувати такий нагальний запит на правову визначеність з певної проблеми дуже просто. Будь­який юрист миттєво назве з десяток проблемних вузлів, які варто було б розв’язати на законодавчому рівні прямо зараз. Верховний Суд не повинен розглядати у принципі стільки справ. Що стосується загального підходу, то зрозуміло, що правову реформу неможливо проводити точково або косметично, це просто латання дірок або ямковий ремонт розбитої дороги. Так, одним махом усі закони не приймеш (та й не закінчується все на законах), але ж має бути вивірена концепція — константа на рівні Конституції, яка для того базово й існує, а не для того, щоб регулювати склад фракцій, ВРП або ЖЕКу.

Як забезпечити інституційну незалежність судової гілки влади? А я от не впевнений, що судова система має бути у нас інституційно незалежною «тут і тепер». За всієї заїждженості оспорюваної мною максими, мало хто розуміє межі та показники дійсної незалежності судової влади — від кого вона і яка саме. Ситуація із забезпеченням цієї незалежності, як на мене (цілком розумію, що буду тут далеко не у тренді), є прикладом того, наскільки часто ми бездумно запозичуємо готові формули більш успішних правових систем, часто перетворюючи їх у карго­культ. Я  впевнений і, на жаль, переконався на практиці, що перехідні суспільства потребують особливих рецептів і підходів; інакше вся правова реформа полягала б у простому переписуванні французьких або німецьких законів (за смаком) і вважалася б успішно завершеною в день голосування за останній такий переклад. І ось, знаєте, до незалежної судової влади ще потрібно дорости. Першою чергою, сама судова влада повинна еволюціонувати в такий потужний і авторитетний інститут. А наразі вона, на жаль, інфантильна та недорозвинена, як і інші державно­правові інститути, — і це у певному сенсі нормально. Але уявіть собі чудовий у своїй досконалості Окружний адміністративний суд міста Києва — він уже і так являє якусь кантіанську «річ у собі», він уже й так незалежний — і від суспільства, і від закону, і від моралі.

Коли незалежність перетворюється у позбавлене відповідальності свавілля (усвідомлена й узвичаєна свобода від будь­яких життєвих обставин і доль «учасників провадження»), то ця самостійність вироджується в розпусту: можна розпустити Верховну Раду, можна заборонити вибори, можна узаконити чи скасувати будь­що. Чомусь ми повірили, що всі нещастя в нашій правовій системі були від того, що Вища рада правосуддя надто впливає на суддів; що як більшість у новій ВРП складуть самі судді, то само собою якось настане правовладдя та благоденство. Але щось явно пішло не так. У ВРП були явні проблеми зі складом, а не з повноваженнями. Судова система загалом є дуже залежною від особистостей. Слабка довіра і низький соціальний капітал, відсутність ліберальних традицій і банального страху перед невідворотними «інститутами справедливості» в умовах емансипації, що раптом настала, перетворюються на тотальну сваволю та деградацію. Рівень самої методології вирішення справ і загального підходу до судової дискусії такий, що і за процесом, і за результатом це все частіше перетворюється на аутодафе.

Інститут процесуальних фільтрів виявився дієвим на практиці? Чи варто його удосконалювати, а кількість фільтрів розширювати?

Ксенія ПОГРУЖАЛЬСЬКА, юристка МЮФ Baker McKenzie

Окремим кроком судової реформи мало стати запровадження Електронного суду та інших автоматизованих систем, які мали б забезпечувати ефективне застосування нових кодексів та, відповідно, ефективне правосуддя. Однак, на жаль, незважаючи на те, що з моменту введення в дію нового процесуального законодавства минуло вже майже два роки, перспективи запровадження зазначених систем залишаються невизначеними.

Важливо те, що значна частина норм процесуальних кодексів може давати позитивний результат винятково при функціонуванні Електронного суду. Однак наразі, коли судові провадження здійснюються в паперовій формі (як і раніше), застосування таких норм має радше негативні наслідки та нівелює мету, яку мала реформа процесуального законодавства — забезпечити ефективний судовий розгляд, у тому числі з точки зору строків його тривалості. Важливо, що недобросовісні учасники судових проваджень використовують зазначені норми для затягування розгляду справ — таким чином проблема «затягування» не те що новими кодексами не вирішена, вона ще й збільшилася.

Для прикладу, зовсім неефективно працює норма Господарського процесуального кодексу (ГПК) України, яка дозволяє оскаржувати в апеляційному порядку окремо від рішення суду ухвалу про повернення заяви без розгляду (пункт 14 частини 1 статті 255 ГПК України).

Оскільки на цей момент усе ще здійснюється пересилання матеріалів справи з суду першої інстанції до вищих судів (адже Електронний суд так і не працює), подання відповідної апеляційної скарги має наслідком зупинення провадження в суді першої інстанції та направлення матеріалів до апеляційного суду. При цьому спричинити винесення оскаржуваної ухвали (і створити для себе можливість її оскаржити) недобросовісний учасник справи може, подавши фактично будь­яку заяву, яка не відповідає вимогам ГПК України та підлягає поверненню без розгляду.

Сьогодні суди формують практику, відповідно до якої оскаржувати в апеляційному порядку на підставі пункту 14 частини 1 статті 255 ГПК України можна ухвали про повернення без розгляду не будь­якої заяви, а лише заяви по суті. До цього апеляційні суди приймали до провадження скарги на ухвали про повернення будь­яких процесуальних заяв, а не лише заяв по суті. Щоразу це мало наслідком зупинення провадження в суді першої інстанції та пересилання матеріалів.

У той же час формування такої практики не розв’язує проблему — недобросовісні учасники під час розгляду справи судом першої інстанції подають дефектні заяви по суті, наприклад, зустрічні позови, позови третіх осіб. Повернення таких заяв без розгляду через дефектність, знову ж таки, підлягає оскарженню в апеляційному порядку із направленням всіх матеріалів справи до апеляційного суду.

Здавалося б, використанню зазначених механізмів могло б перешкодити визнання відповідних дій зловживанням процесуальними правами і повернення відповідних заяв без розгляду на цій підставі. У свою чергу, відповідні ухвали про зловживання не підлягають оскарженню. Але ж знову на зазначені ухвали про зловживання недобросовісні учасники все одно подають апеляції, які цілком логічно повертаються без розгляду (адже вони не оскаржуються). Таким чином зініціюється винесення апеляційними судами ухвал про повернення апеляцій без розгляду, які вже можуть бути оскаржені до Верховного Суду із направленням усіх матеріалів справи до такого суду. Маємо замкнене коло.

Виправити зазначені проблеми допоможе запровадження систем Електронного суду, а до цього часу — внесення змін до перехідних положень ГПК України шляхом звуження переліку випадків направлення матеріалів справи до вищих судів при поданні апеляційних/касаційних скарг, а також конкретизації переліку ухвал, що підлягають оскарженню окремо від рішення суду. Невнесення таких змін з кожним днем погіршує ситуацію та позбавляє добросовісних учасників справ можливості захистити свої права в судах, що суперечить меті здійснення правосуддя, визначеній процесуальними кодексами.

 

-->