Тема: Керівна ланка

Питання кодифікації: історія і сучасність

Упродовж останніх років триває досить активна робота з удосконалення чинного законодавства, у тому числі й шляхом розробки та прий­няття кодифікованих законів. До сьогодні відповідь на запитання, чи є потреба у розробці нових кодексів, залишається неоднозначною.

Вочевидь питання щодо того, в якій формі мають прийматися законодавчі акти у тій чи іншій сфері регулювання суспільних відносин, має порушуватися постійно, а пошук відповіді на поставлене вище запитання повинен ґрунтуватись на глибокому вивченні конкретних правових відносин, що можуть стати об’єктом регулювання кодифікованим законом. Це необхідно для обрання коректного правового інструментарію для регулювання, як правило, групи правових відносин. Від цього залежатиме ефективність застосування відповідного закону.

Для прикладу нагадаємо, що недавно обговорювалась пропозиція зміни форми законодавчого акта у сфері регулювання трудових відносин з кодексу на закон. Вважаємо, це хорошим зразком того, що системний підхід допоможе обрати найкращий спосіб систематизації правових норм у певній сфері суспільних відносин та визначитись, чи потребує конкретна сфера правових відносин створення системоутворюючого регулюючого акта.

Науковий підхід

Звертаючись до питання, чи обумовлені такі процеси політичною або економічною ситуацією в країні, треба нагадати, що наукова дискусія щодо кодифікації вітчизняного законодавства не є новою або такою, що виходить за межі звичайного процесу удосконалення чинного законодавства. Згадаємо, на початку творення вітчизняного законодавства незалежної України тривала досить активна наукова дискусія щодо кодифікації чинного законодавства. Зазначимо, це була природна дискусія, оскільки тоді було важливо виробити напрями та способи формування законодавства нової держави, у тому числі й визначення форм джерел правового регулювання суспільних відносин у країні.

Так, на Першій всеукраїнській конференції з питань кодифікації українського законодавства, проведеній у червні 1993 року у м. Києві, було досягнуто порозуміння щодо того, що кодифікація повинна ґрунтуватись на наукових засадах. Для реалізації такого підходу було запропоновано створити Національну кодифікаційну комісію, що мала складатись передусім із науковців. За результатами Другої конференції з питань кодифікації українського законодавства (грудень 1993 року, м. Харків) учасники рекомендували створити Українську державну комісію з питань правничої термінології. Пропозиція щодо першочерговості наведення ладу у сфері правничої термінології залишається і тепер.

Третя і Четверта всеукраїнські конференції з цієї тематики, проведені у м. Львові та м. Києві, ­стали ефективною платформою для обговорення конкретних пропозицій щодо розробки кодифікованих актів у різних сферах суспільного життя. Для прикладу, на Четвертій конференції було вказано на те, що кодифікація адміністративного права не має зрозумілої концепції («Кодифікаційний процес в Україні» у журналі «Українське право», 1997 рік, № 3). Тоді науковці також рекомендували переглянути форму і зміст так званих малих кодексів, що були прийняті у перші роки незалежності — земельного, лісового, водного, повітряного, митного, торговельного, мореплавства, про надра, та деяких інших саме на предмет того, чи відповідає така форма закону суті правового регулювання з точки зору охопленості правових відносин, що стали об’єктом регулювання цих кодексів. Іншим предметом широкого обговорення мало б стати те, чи потребують регулювання відповідні правові відносин саме системоутворюючими законами. Як можна зараз упевнитись, не зовсім.

Говорячи про цей потужний рух наукового обговорення проблем кодифікації в Україні, хочеться звернути увагу на головний висновок, який було зроблено учасниками Четвертої конференції щодо того, що увесь кодифікаційний процес має обов’язково відбуватись разом із розробкою та удосконаленням Цивільного кодексу України. Цьому є просте пояснення: головним законодавчим актом у сфері регулювання приватноправових відносин є ЦК України, і без узгодження положень нових кодифікованих актів з цим комплексним законом, який тоді називали конституцією приватного життя людини, та у разі застосування конфліктних або неузгоджених норм різних законів, це матиме, швидше за все, негативні наслідки.

Системне об’єднання

Зауважимо, процес кодифікації та наукова дискусія тоді досить широко висвітлювались у відкритих джерелах із залученням до обговорення широкого кола фахівців: і науковців, і практиків.

Як приклад щодо того, як це відбувається тепер, звернімось до результатів останьої кодифікації національного законодавства у досить специфічній сфері правовідносин з прийняттям Кодексу України з процедур банкрутства.

Питанням реформи законодавства у сфері неспроможності наприкінці минулого року я присвятив окрему статтю з назвою «Сучасна кодифікація законодавства про банкрутство», що була опублікована в № 5 Нарисів з міжнародного приватного права. У цій статті було використано слово «кодифікація», але тільки і винятково для привернення уваги читача до появи нового кодифікованого акта.

Якщо взяти до уваги відомі правила проведення кодифікації, то навряд можна ствердити, що кодифікація правових відносин у цій сфері повноцінно проводилась. Йдеться про кодифікацію, під чим розуміють процес систематизації різних нормативно-правових актів з метою пошуку всіх правових норм з відповідної тематики, вивчення їх змісту, проведення аналізу та упорядкування цих норм в одному нормативному акті, в результаті чого виникає системоутворюючий для певної сфери правового регулювання закон у формі кодексу.

Процес кодифікації відносин неспроможності у згаданий вище спосіб не відбувся. Зазначимо, норми про банкрутство у Цивільному та Господарському кодексах України залишились незмінними. Тут доречно звернути увагу на те, що ЦК України містить загальні норми щодо припинення особи у разі її неспроможності, а тому не потребують їх суттєвого перегляду, а відповідні норми ГК України вже давно конфліктують з положеннями і минулого Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», і нинішнього Кодексу України з процедур банкрутства.

Єдиним обґрунтуванням використання слова «кодифікація» у зазначеній статті стало те, що нині Кодекс з процедур банкрутства об’єднує вже дві системи регулювання схожих правових відносин, хоча їхні цілі є дещо різними. Відомо, що так зване корпоративне і споживче банкрутство повинні містити особливий правовий інструментарій, спрямований на виконання дещо інших завдань. Також у процесі розробки кодифікованого закону не відбулось, мабуть, за браком часу між першим і другим читанням, і викладення всього законодавчого матеріалу за правилами пандектної системи. Норми за своєю суттю загального характеру недостатньо чітко виділені в окремий розділ.

Стосовно планування нових робіт з кодифікації чинного законодавства хочеться порадити розробникам системних законодавчих актів не підмінювати поняття «кодифікація» технічними роботами із зібрання правових норм в одному законодавчому акті (систематизація).