Історичне право: Карантин-до

Ксенія ВЕНГЕР,
історик

Людство та хвороби йдуть поруч усю нашу історію. Чим більше людей — тим більше різних захворювань. Як раніше держави та люди забезпечували охорону здоров’я та попереджали епідемії? Де виник карантин як правило і чи порушує він права людини?

Журналіст запитав, чи охороняє
маска від будь-чого, і Тарру відповів:

— Ні, але вона діє на інших заспокійливо.

«Чума», Альбер Камю

 

Упродовж існування людство зіштовхується з важкими хворобами, адже запобіжні засоби було вигадано майже водночас із появою перших епідемій, ще у Давньому Світі. Найкращою виявилась ізоляція хворих від здорових. Саме її ми зараз називаємо карантин. Так, саме у Старому Завіті, що містить закони та державну історію давніх євреїв, у Книзі Чисел, написано про сестру Мойсея, прокажену Маріям: «І була замкнена Маріям поза табором сім день, а народ не рушив аж до повернення Маріям» (Чісл. 12:15). Найближчі сусіди євреїв, єгиптяни, так само знали про карантин та ізоляцію, доглядали торговельні каравани та могли заборонити в’їзд до країни, якщо у каравані були хворі.

 

Чума та люди

Першу пандемію — всесвітню епідемію — в історії зареєстровано ще на початку середніх віків. Це була так звана Юстиніанова чума. Майже два століття, з 541-го по 750 рік, вона «тероризувала» цивілізований світ. Найстрашнішим було те, що за певної форми захворювання здорова людина помирала за один день, навіть не маючи жодних ознак хвороби. У 549 році візантійський імператор Юстиніан видав указ про карантин, який забороняв залишати чумні місцевості країни.

Але таких заходів було недостатньо. Чума затихала та поновлювалася. У 638 році на Ближньому Сході, у Сирії, спалахнула так звана чума Еммаусу. Арабські правителі закликали людей залишитися на карантині, забороняли залишати чи заходити до країни. Один із подвижників пророка Моххамеда, Амр ібн аль Ас, проповідував: «Якщо ця хвороба торкнетеся хоч одного з вас, вона почне ковтати інших, як вогонь, то сховайтеся від неї у горах». Інший відомий сподвижник пророка, ­полководець Абу Убайда ібн Джаррах, пішов з життя саме від чуми Еммаусу.

Найстрашнішою епідемією Середньовіччя все ж таки стала «Чорна смерть» 1346–1353 років. За ці сім років Європа, від Іспанії та Португалії і аж до Московського князівства, втратила до 2/3 населення. Київ та Чернігів з цією хворобою, на жаль, не впоралися. Чума перекинулася далі у Дике Поле, але Київ та Чернігів втратили політичне та економічне значення на багато років.

 

Карантин та самоізоляція

Розвиток медицини у Середньовіччі тримався на невисокому рівні. На жаль, ті лікарі, які дотримувалися ідей про деякі «зернятка хвороби», були у меншості. Католицька церква підтримувала ідею упокорення плоті, посту, зменшення спокус. Людині пропонувалося якнайменше митися. У містах не було каналізації. Люди вірили у те, що хвороба походить від міазмів, та намагалися захиститися від неї за допомогою запахів, стрільби з гармат чи церковного дзвону. Усе це сприяло розвитку епідемій. Багаті та знатні люди залишали міста. Найвідоміша ізоляція за містом Флоренція описана у романі Джованні Боккаччо «Декамерон». Група з трьох шановних панів та сімох пані залишили чумну Флоренцію та виїхали за місто, на Віллу Пальм’єрі. Щодня вони розповідають різні цікаві історії. Але ж нам важливо те, що дія у книзі триває лише два тижні, і як тільки ці два тижні закінчуються, компанія повертається в місто.

Звичне нам поняття карантину як багатоденної ізоляції у спеціально підготовленому місці з’являється у місті Венеція. Правитель міста дож Дандоло призначив спеціальну санітарну комісію для догляду кораблів. Усі кораблі, які приходили до Венеції, мусили відстояти у гавані сорок днів. Усі прибульці зі Сходу разом із товаром мусили відсидіти сорок днів на острові Лазаретто. Сорок днів — quaranta giorni. Тобто слово «карантин» — це просто позначення строку обмежень. Дослідники вважають, що саме сорок днів швидше обумовлені християнською традицією сорокаденних постів, аніж медичними заходами.

Щоб у місті зберігався спокій, було заборонено торгівлю вином, азартні ігри та будинки розпусти. Натомість були відкриті (ні, не ломбарди) боргові тюрми. Якщо боржник виплачував п’яту частину свого боргу, його борг було скасовано. Узагалі боргове законодавство було знач­но пом’якшене. Пам’ятаєте, як нам Президент на карантині порадив рятувати демографію? Так венеційці також отримували цінні поради від влади: одружитись з коханками або проводити карантин без них — обмеження соціальних контактів.

Сам дож та міська рада під час карантину працювали. Цей досвід було запозичено іншими містами. Чума затихла. Але Європа змінилася повністю. Значне зменшання кількості населення викликало кризу феодальних відносин. Соціальна картина змінилася. Водночас з Чорною Смертю тривала й Столітня війна. Аристократія була більше не в змозі утримувати позиції, тож мешканці великих міст відтепер мали більше грошей та влади. Почалося становлення буржуазії.

Наступного разу Велика чума захопила Лондон у 1665 році. Її спалахи час од часу траплялися і раніше, але саме того року склалися всі умови для «великого вибуху». Місто було наповнене біднотою. У час, коли хтось помирав, дзвонив дзвін і приходив так званий шукач смерті для того, щоб дізнатися, від чого померла людина. За певні гроші шукачі смерті змінювали причину, бо згідно із законом дім померлого від чуми повинен бути закритий на карантин разом із усією родиною. Біля дверей стояв охоронець. Через приховування причин смерті чума захопила спочатку передмістя, а потім і місто.

Король Карл ІІ вимушений був покинути Лондон. Але мер Лондона залишився у місті та продовжив працювати. Біля Лондона скиталися безхатченки, які поширювали захворювання на приміські села та інші місцевості Англії. З часом чума перекинулася на континент. Зупинити цей спалах змогла лише Велика лондонська пожежа 1666 року. Після того як майже все місто згинуло у вогні, чума полишила Англію. Лондон змінився. Відновлення міста після пожежі співпало з реставрацією королівської влади Стюартів. Місто перетворилося на справжню європейську столицю.

 

Чума та Україна

Наступні великі спалахи чуми в Європі були у Російській імперії, зок­рема в Україні. Чума 1770–1772 років прийшла з Туреччини під час війни, пройшла через Молдову та Україну, а зупинилася лише в Москві. Архієпископ Московський Амвросій з метою зменшення кількості захворювань заборонив молебні перед Боголюбською іконою Божої Матері. У Москві почався Чумний бунт. У місто було введене військо. Карантин майже не працював, бо мешканці Москви не вірили лікарям-іноземцям.

У XIX столітті найстрашніші епідемії відбувалися на півдні, у місті, де завжди було багато іноземців і товарів, — в Одесі. Величезна епідемія трапилася за часів міського голови Ришельє у 1812 році. За п’ять місяців чуми місто втратило кожного дев’ятого мешканця. Карантин вводився поступово, що сприяло розвитку хвороби. Спершу місто було розділене на п’ять частин, хворі відділені від здорових, людей попросили зменшити кількість соціальних контактів. Одесити не припинили ані торгівлю, ані збиратися чималими компаніями. Міський голова вимушений був замкнути всю забузьку частину Херсонської губернії на карантин. Але це також не спрацювало. Чума почала відступати лише тоді, коли всі мешканці міста були замкнені по домівках. Припинилася вся активність — було зачинено не лише театри і церкви, ­навіть ­торгівлю було припинено. Влада конфіскувала пшеницю з купецьких складів, щоб роздати її бідним. Строгий карантин тримали півтора місяця. Місто одужало. З часом епідемії протікали легше. У 1838 році імператор Микола І навіть ввів медаль «За прекращение чумы в Одессе». Остатнього разу чума в Одесі була у 1910 році.

 

Міжнародні конвенції

Що буде цікаво юристам, так це регулювання карантинних заходів з точки зору права, а не з точки зору забиття камінням підозрілого чужинця.

Звісно, ХІХ століття «вибухнуло» міжнародними договорами і конвенціями — віра в те, що можна домовитись і все буде добре, була і в найкращих головах. Починаючи з 1852 року європейські держави почали проводити конференції з уніфікації заходів, які мають попередити поширення епідемій в Європі. Майже всі вони стосувались холери (Венеційська 1897 року — проти поширення чуми зі Сходу). Конвенцій дотримувались Іспанія, Португалія, Туреччина, Росія та Греція.

На іншому боці світу, у Латинській Америці, також переймалися протиепідемічними заходами. Санітарну конвенцію 1914 року було укладено між Аргентиною, Бразилією, Парагваєм та Уругваєм. Конвенція стосувалась азійської холери, східної чуми та жовтої лихоманки.

Загалом у конвенціях йшлось про строки інкубаційного періоду (три-чотири дні), правил повідомлення про спалахи захворювань та вживання запобіжних заходів (наприклад, закриття кордонів під час чуми). Цікаво, наприклад, що кораблі в карантині, які проходили Суецький канал, повинні були йти з увімкнутим світлом і вдень, і вночі. За умови висадки хворих на чуму, судно могло йти далі, якщо мало дезінфекційні засоби та лікаря.

 

Карантин сто років тому

Нове століття принесло світу, та й Україні, нові хвороби. У 1918 році, після закінчення Першої Світової війни, з приходом солдатів із фронту з’явився тиф. Його поширюють платтяні воші. У країні вдалися до пропаганди гігієни. На жаль, в умовах післявоєнної розрухи підтримувати високий рівень особистої гігієни було значно складніше, ніж друкувати листівки проти тифу. Тиф заполонив усі куточки Російської імперії. Більшовики відкрили спеціальну Чекатиф (комісія з боротьби із тифом). Саме тому, коли в Україні почалася епідемія нової хвороби, її часто записували як «тиф». Але це вже була так звана іспанка. Поширенню грипу сприяла війна, яка проходила на території України. Кількість хворих збільшилася настільки, що гетьман Скоропадський перекрив в’їзд до Києва. Усіх хворих та гостей міста було розміщено на Лук’янівці, у холерних і тифозних бараках.

Тим часом іспанка поширилася майже на вісь світ. Завдяки розвитку медицини стало відомо про необхідність носіння масок для зменшення кількості хворих на цей грип. Уперше в історії людства більшість чоловіків та жінок майже добровільно вдягали маски, навіть якщо були здоровими.

На жаль, остаточно подолати важкі хвороби поки що неможливо. Якщо чуму та віспу знівелювали завдяки щепленням, то холера час од часу нагадує про себе на Півдні України. Офіційно з 1926 року в СРСР холери немає. Але у 1970 році радянська влада вимушено зареєструвала спалах холери в Одеській області. За часів Незалежності холеру фіксували в Україні декілька разів. У 1994-му та 1995 роках кількість хворих у Севастополі дійшла до епідеміологічного рівня (летальність 2,6 % у 1994-му і 1,8 % у 1995-му). У 2011 році у Маріуполі знову було зареєстровано спалах холери. Карантинні заходи включали заборону на морські купання, закриття всіх міських пляжів та риболовлю і продаж свіжої риби.

Загалом карантин часто ставить питання про права людини, особ­ливо, коли йдеться про тривале ві­докремлення від суспільства. Класичним прикладом такої колізії інтересів є історія Тифозної Мері — безсимптомної носійки черевного тифу. Ця мешканка США ірландського походження прожила 69 років і, вірогідно, народилася з цією хворобою (відомо, що її мати пережила черевний тиф під час вагітності). Але увійшла вона в історію не через медичну унікальність, а через вибір професії та непереборне переконання у своєму здоров’ї. Марія Маллон працювала кухарем у заможних родинах і заразила 51 людину (офіційно підтверджено троє померлих, але дослідники підозрюють її причетність ще до 50 смертей), її двічі примушували до карантину. Останній тривав 23 роки — до смерті.

Тож давайте радіти, що карантин не вічний, та будьте здорові!

 

-->