Карантин: Звести прорахунки

Українська виконавча влада є чудовим прикладом зведення свавілля у ранг державної політики до ступеня нескінченності

Коли Ейнштейн проголошував свою крилату фразу про безмежність на прикладі Всесвіту і людської дурості, у його розпорядженні не було ще одного об’єкта для дослідження. Він не міг досліджувати українську владу — як приклад зведення свавілля у ранг державної політики до ступеня нескінченності.

Таке ставлення української влади до верховенства права було б виправлене за допомогою роботи системи стримувань і противаг, якби вона в Україні працювала.

Але, на жаль.

Одіозна «карантинна» постанова Кабінету Міністрів України (КМУ) від 11 березня 2020 року № 211 оскаржена до суду одинадцятьма позивачами.

Попри те, що ознаки протиправності цього рішення і порушення ним прав, свобод та інтересів осіб є очевидним для будь-якого правника, судді, на розгляді яких перебувають ці справи, замість того, аби в порядку забезпечення позовів зупинити дію постанови № 211, відмовчуються, відповідні ухвали не виносять.

А могли б, оскільки для цього є всі передбачені законом підстави.

Таким чином прибрали б усі ризики для бізнесу, породжені свавіллям української виконавчої гілки влади, та й узагалі зменшили б ступінь тотального коронавірусного психозу, який оволодів народними масами.

Ухвалюючи «карантинну» постанову, як на правову підставу такого рішення уряд послався на статтю 29 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» і рішення Державної комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій від 10 березня 2020 року.

Так, КМУ вправі вводити карантин.

Дотримуючись низки умов.

А обмежувати права і свободи без введення воєнного чи надзвичайного стану КМУ не вправі за жодних обставин.

І ось чому.

 

Умови введення карантину

Як коронавірус в Україні став особливо небезпечним інфекційним захворюванням?

Аби відповісти на це запитання, давайте пригадаємо події кінця лютого.

Так, 25 лютого 2020 року наказом Міністерства охорони здоров’я (МОЗ) України № 521 розділ «Особ­ливо небезпечні інфекційні хвороби» Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та ­паразитарних хвороб людини було доповнено новим пунктом такого змісту: «39. COVID-19». Таким чином «COVID-19» було узаконено в Україні як особливо небезпечне інфекційне захворювання.

За результатами викладеного до «мозних» авторів цього наказу є запитання.

З чого б це коноравірус в Україні МОЗ вирішило зарахувати до особ­ливо небезпечних інфекційних захворювань? Що таке «особливо небезпечна інфекційна хвороба»? Давайте звернемося до закону.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», такими є інфекційні хвороби (у тому числі карантинні: чума, холера, жовта гарячка), що характеризуються важкими та (або) стійкими розладами здоров’я у значної кількості хворих, високим рівнем смертності, швидким поширенням цих хвороб серед населення.

Скільки в Україні було хворих на коронавірус станом на 11 березня 2020 року?

Передаємо слова МОЗ України:

«Оперативна інформація про поширення коронавірусної інфекції COVID-19.

Станом на ранок 11 березня в Україні зареєстровано один лабораторно підтверджений випадок COVID-19».

Один, Карл!

Що це?

Значна кількість хворих?

Високий рівень смертності?

Стрімке поширення хвороби серед населення?

Де звернення МОЗ України і подання головного санітарного лікаря України?

Та сама стаття 29 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» передбачає, що питання про встановлення карантину порушує перед КМУ МОЗ України за поданням головного державного санітарного лікаря України.

Чому в такому разі КМУ не згадує про наявність відповідного звернення МОЗ України та наявність подання?

Відповідь проста, як двері.

Урядом не було покладено в основу «карантинного» рішення звернення МОЗ України, правовим наслідком чого є застосування судом частини 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України.

Тобто, якщо юристи КМУ «знайдуть» звернення МОЗ і долучать його до справи, намагаючись таким чином спростувати доводи позивачів, то й це їм не допоможе.

Адже подання головного санітарного лікаря точно не було.

МОЗ України саме про це пише.

У відповідь на запит про інформацію від 12 березня 2020 року міністерство повідомило таке: «Від головного державного санітарного лікаря України Ляшка В.К. не було подання про встановлення карантину на території України до Кабінету Міністрів України».

 

В обхід Конституції

Ось вам ще одне твердження.

Право КМУ встановлювати тимчасові обмеження прав фізичних і юридичних осіб та додаткові обов’язки, що покладаються на них, передбачені законом, який супере­чить Конституції України.

Йдеться про частину 4 статті 29 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», яка й «наділяє» уряд таким правом.

Є тільки одне «але», яке у справді правовій державі, де панує верховенство права, помножить таке право КМУ на нуль.

Щоправда, уряд «забув» поглянути на це право через призму Основ­ного Закону.

У цій частині Закон не відповідає Конституції України, стаття 64 якої забороняє обмежувати конституційні права і свободи людини інакше, аніж шляхом введення воєнного або надзвичайного стану.

Верховний Суд у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 815/2373/17 зробив висновок про те, що у разі, якщо закон, який був чинним до введення в дію Конс­титуції чи прийнятий після цього, суперечить їй, то конституційні норми підлягають безпосередньому застосуванню (пункт 31 судового рішення).

Відповідно до вимог частини 5 статті 13 Закону України «Про судо­устрій і статус суддів», висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

Про цей свій обов’язок — враховувати висновки Верховного Суду при правозастосуванні — КМУ також «забув».

 

Маски-шоу

За чий рахунок маски-шоу?

Стаття 3 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення»: «фінансування санітарних і протиепідемічних заходів, а також програм забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя, інших програм, спрямованих на профілактику захворювань населення, здійснюється за рахунок державного і місцевих бюджетів, коштів ­підприємств, установ та організацій, а також позабюджетних кош­тів».

Стаття 8 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»: «фінансування профілактичних і протиепідемічних заходів здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України та місцевих бюджетів, а у випадках, передбачених законом, — за рахунок коштів підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності, а також коштів фізичних осіб».

Пункт 2 «карантинної» постанови КМУ № 211 забороняє до 11 травня 2020 року серед іншого роботу суб’єктів господарювання, яка передбачає приймання відві­дувачів, зокрема, закладів громадського харчування (ресторанів, кафе тощо), торговельно-розважальних центрів, інших закладів розважальної діяльності, фітнес-центрів, закладів культури, торговельного і побутового обслуговування населення, крім торгівлі продуктами харчування, пальним, деталями та приладами для транспортних засобів та сільськогосподарської техніки, засобами гігієни, лікарськими засобами та медичними виробами, технічними та іншими засобами реабілітації, ветеринарними препаратами, кормами, пестицидами та агрохімікатами, насінням і садивним матеріалом, добовим молодняком свійської птиці, засобами зв’язку та телекомунікацій, у тому числі мобільними телефонами, смартфонами, планшетами, ноутбуками та іншими товарами, що відтворюють та передають інформацію, за умови забезпечення персоналу (зокрема, захист обличчя та очей) та відві­дувачів засобами індивідуального захисту, зокрема, респіраторами або захисними масками, у тому числі виготовленими самостійно, перебування в приміщенні не більше одного відвідувача на 10 м² торговельної площі, а також дотримання інших санітарних та протиепідемічних заходів; торговельної діяльності та діяльності з надання послуг громадського харчування із застосуванням адресної доставки замовлень за умови забезпечення персоналу (зокрема, захист обличчя та очей) та відвідувачів засобами індивідуального захисту, зокрема респіраторами або захисними масками, у тому числі виготовленими самостійно, а також дотримання відповідних санітарних та протиепідемічних заходів.

Простіше кажучи, українська влада ухвалила: торгувати певними товарами і надавати певні послуги можна, але за умови забезпечення персоналу та відвідувачів масками.

Випишемо окремо передбачені законодавством джерела фінансування дії під назвою «маски-шоу»:

— кошти державного бюджету,

— кошти місцевих бюджетів,

— кошти підприємств, установ та організацій,

— позабюджетні кошти, а також

— кошти фізичних осіб — у передбачених законом випадках.

Закону, який передбачав би такі випадки, в Україні немає.

 

Український кіт Шредінґера

Отже, відвідувачам у магазинах зобов’язані видавати маски.

Торговельному бізнесу державою вказано: даєш маски відвідувачам — працюй.

Не даєш — працювати права не маєш.

І це не вимагає будь-яких додаткових роз’яснень, адже роз’ясненню підлягає те, що викладене не зрозуміло, внаслідок чого можливе різне тлумачення викладеного тексту.

Але чому у мене виникла асоціація з котом Шредінґера?

А ось чому.

Роз’яснення щодо нових обмежувальних заходів на період карантину:

«Департамент комунікацій Секретаріату Кабінету Міністрів України, опубліковано 4 квітня 2020 року о 14:20.

Чи правда, що магазини, банки та аптеки мають забезпечувати відві­дувачів масками або респіраторами?

Ні, це неправда. Установи та магазини, робота яких дозволена у період карантину, мають лише контро­лювати, щоб відвідувачі перебували у будівлях та на території закладів виключно в масках та респіраторах. Обов’язок забезпечення себе масками покладається на відвідувачів».

Тобто українська влада говорить населенню своєї країни таке: магазини зобов’язані забезпечувати масками відвідувачів, але не зобов’язані цього робити.

Так, зобов’язані й не зобов’язані одночасно!

Свого часу експеримент австрійського фізика Ервіна Шредінґера показав, що з точки зору квантової механіки кіт одночасно живий і мертвий, чого бути не може.

А Україна довела: «І навіть те, чого бути й не може, одного разу теж може статися».

Україна — країна можливостей.

На жаль, вкотре — у поганому сенсі слова.

Бо можливості такі в цьому випадку полягають у тому, що особи, які перебувають при владі, та їхні посіпаки мають право на той чи інший ступінь безкарності за порушення прав і свобод населення в масштабах держави.