Преамбула: Доля резидента

Як завжди, читачів нового номера журналу вітає український юрист

Контрольовані іноземні компанії в Україні — це перша думка, що з’являлася після повідомлень про підписання Президентом законопроєкту № 1210 / Закону № 466. Далі кожен залежно від своїх переконань ставив хештег «перемога» або «зрада». Держава і платники податків, як два основних стейкхолдерів з протилежними інтересами, після набуття чинності податковою реформою перейшли в новий раунд протистояння аргументів щодо (не)доцільності запровадження інституту контрольованих іноземних компаній в Україні.

Потреба гармонійно розвиватися з рештою світу в концептуальних питаннях оподаткування загалом не оскаржується, а обговорюється з точки зору призми строків імплементації. Бажання не потрапити в black list, після чого існуючі іноземні інвестори остаточно покинули б Україну, зобов’язати резидентів воюючої держави платити податки з продажів своїх корпоративних структур за кордоном — благі наміри. Однак, по­перше, світова спільнота поки не ставила обов’язку перед Україною вводити інститут КІК (та ж Швейцарія наразі функціонує без нього і не внесена в жодні списки), а по­друге, якщо український резидент згідно з чинним законодавством не зобов’язаний сплачувати податки в Україні з певних операцій, то чому це має вважатися ненормальним?

Останнє питання можна розглядати і з морально­етичної точки зору, однак дати відповідь, хто тут неправий, досить непросто. Одним із стимулів багатих українців отримувати доходи за кордоном є не ухилення від оподаткування, а винятково бажання захистити їх від нападів, й у першу чергу — від нападів держави. І, власне, навіть таке твердження також використовується для посилення позиції кожної сторони. Держава переконана, що платити податок з доходів КІК в Україні і водночас тримати активи за кордоном у безпечній юрисдикції — перемога, як не глянь. А платники впевнені, що сам факт наявності в державі відомостей про статки за кордоном можуть стати приводом для переслідувань, тому ліпше взагалі змінити резидентність і не стикатися з українськими органами.

Як би там не було, однак на все наведене вище можна подивитися з точки зору тези про те, що якість державного апарату можна виміряти обсягом податків, що збираються з населення. Якщо так, то про що насамперед говорить сьогоднішня палка дискусія держави і платників податків?