Історичне право: Як діти в школу

Ксенія ВЕНГЕР

Сьогоднішня шкільна освіта багато в чому успадкувала традиції давніх часів

Досліджувати доісторичне суспільство можливо або археологічними, або етнографічними методами. І кожен запевняє нас у тому, що з давнішнього часу людство сприймало необхідність освіти наймолодших значною метою. Наприклад, у печері Тюк д’Одубер у Франції було знайдено два великих глиняних бізони, а поруч, за камінням, маленький бізон, вироблений, швидше за все, учнем. Про це нам говорять не тільки якість виробу, але й сліди дорослої людини та дитини поруч. Майстер зі своїм учнем працювали разом.

Багато етнографічного матеріалу містять зразки народної освіти, навіть своєрідних іспитів — ініціацій, коли казковий герой мусить виконувати різноманітні завдання, щоб дістатися головної мети.

 

Давня школа

Школа, як ми собі уявляємо, з’являється, звісно, у давні часи. У Месопотамії освітні заклади створюються близько III тисячоліття до н.е. Метою освіти було відтворення професійних кадрів — жерців, чиновників, ремісників. Перші школи, так звані Будинки табличок, на початку утворювалися саме в будинках писців. Школа була неначе родиною. Головний викладач звався батьком, його помічники братами батька, 12–20 учнів були наче діти — старші та молодші. Але родина відігравала головну роль у вихованні дітей. Навіть головний кодекс законів того часу, Закони Хаммурапі, доводив, що саме батько був відповідальним за підготовку сина до життя та повинен був навчити хлопця своєму фаху. З часом склад та характер освіти переходять під контроль держави, відтепер — це справа жерців. Освіта у давньому світі найчастіше була гуманітарною, а в античності мала філософський ухил .

Класична давньогрецька освіта мала два основних напрями. В Аттиці, де панували Афіни, юнацтво здобувало універсальну освіту, згідно з уявленнями того часу. Фукідід у своїй «Історії» цитує відомого державного діяча Перикла, який так говорить про своє місто: «…Я впевнений, що вся наша держава є центром освіти Еллади. Кожна людина, на мою думку, має можливість пристосуватися у нас до багаточисленних фахів…».

Як тільки хлопчикові виповнювалося сім років, до нього приставляли спеціального раба, який так і звався — педагог, або «керівник дитини». Хлопчики від 7 до 18 років відвідували приватні школи — мусічеські, палестри та гімнасії. По досягненні 18 років юнак переходив до ефебії — державного закладу для підготовки вільнонароджених юнаків до громадянської служби.

Іншій приклад виховання громадян мала Спарта. Освіта там була винятково державною справою. Як ми знаємо з описів Ксенофонта та Павсанія, хлопчиків від семі років збирали разом та ділили на так звані агели. Спартанці придавали більше значення тренуванням духу, умінням бути слухняними громадянами та спортивним заняттям. До ­звичайного ­навчання приверталось значно менше уваги. Хлопців навчали коротко та зрозуміло висловлюватися. Лаконічно — на ім’я області Лаконія, де саме знаходилась Спарта. Починаючи з 14 років, юнаки складали громадські іспити — агони. Головний іспит молоді чоловіки складали у 17 років. Це був іспит більше на витривалість, ніж на грамоту. Після цього іспиту юнак перетворювався на повноправного громадянина.

Більш прагматичні римляни навчали своїх синів читанню, рахуванню та письменності. Римська школа, як римська культура загалом, стала зразком для подальших систем виховання на багато століть. Діти проводили у школі майже весь день. Учні мусили багато заучувати напам’ять, бо підручників не було. З часом підручники з’явились, але система залишилась. Тілесні покарання булі основним способом впливу на учня та залишилися, на жаль, аж до ХХ століття.

 

Руська система

Спадкоємцем давньоримської системи освіти стала Візантійська імперія, а через неї — Київська Русь. Після хрещення у 988 році князь Володимир відкрив у Києві школу навчання книжного. Як візантійські імператорі, Володимир, а потім і його син Ярослав Мудрий, протегували школи для дітей служивих людей та своїх дітей тощо.

З французьких джерел ХІ століття відомо, що донька Ярослава, королева Франції Анна здивувала родину та двір свого чоловіка, короля Генріха Першого, власною писемністю. Як у Києві, так і в Новгороді та інших містах Давньої Русі навчання здійснювалось рідною мовою, на відміну від Західної Європи, де діти спочатку мусили вивчити латину, а потім усе інше.

Ще одна велика різниця з Європою — навчання дівчат. Ми маємо величезний стос берестяних грамот з Північної Русі, значна частина яких була написана жінками та дівчатами. На жаль, за часів Золотої Орди загальний рівень культури та освіти в руських князівствах значно зменшився. Київ втратив значення культурної столиці.

 

Прогресивні реформи

За часів Речі Посполитої українська школа знову пережила підйом. У багатьох містах, зокрема у Львові, Галичі, Любліні, Луцьку та інших, відкрилася мережа колегіумів та академій. Навчання у таких закладах велося «словенською» мовою, грецькою та латинською тощо. Першу вищу школу в Україні було відкрито у 1576 році у місті Острозі на ­Волині. У 1632 році у Києві Петро Могила заснував академію за зразком єзуїтських шкіл, найкращих у Європі того часу. У 1661 році було створено Львівський університет, у складі якого діяли філософський, юридичний, медичний та теологічний факультети. На Гетьманщині та Запорізькій Січі вражає кількість початкових шкіл — близько тисячі. У семи полках Гетьманщини на 1099 поселень було 864 початкових школи. У Ніжинському та Полтавському полках кількість шкіл перевищувала кількість поселень.

У XVIII столітті імператриця Катерина II здійснила освітню реформу, яка поширилася на значну частину українських земель. У 1786 році було затверджено Устав народних училищ. З’являються малі та великі народні училища.

У 1802 році в Російській імперії почало працювати Міністерство освіти. В Україні з’явилися декілька відомих навчальних закладів вищої та середньої освіти: у 1804 році засновано Харківський університет, у 1834­му — Київський. У 1817 році засновано Ришельєвський ліцей в Одесі, у 1820­му — Ніжинський. У 1869 році відкрито Вищі жіночі курси. Відтоді вища освіта перестала бути прерогативою чоловіків.

Водночас з реформами освіти на Сході Європи відбувалася така сама реформа в Пруссії. Нова прусська школа стала зразком шкільної освіти та виховання для багатьох країн на багато років. Прусський міністр освіти Вільгельм фон Гумбольдт фактично створив нову школу. По­перше, держава уніфікувала елементарну та середню освіту — народні школи та гімназії. По­друге, у 1812 році з’явився перший абітур — випускний іспит. По­третє, стали обов’язковими навчальні плани. З 1810 року всі вчителі повинні були складати державний іспит. Водночас з’явилася спеціальна освіта саме для вчителів народних шкіл.

 

Ідеологічна складова

Наступним кроком до сучасної освіти стала революція в Росії у 1917 році. 9 листопада 1917 року Декретом ВЦІК та СНК було створено Державну комісію з освіти. Перша радянська конституція декларувала загальну, всесторонню та безкоштовну освіту. Було введено спільне навчання хлопчиків та дівчат рідною або російською мовою за бажанням. Як це не дивно, але радянська школа двадцятих років була доволі прогресивною, містила найкращі ідеї свого часу, наприклад, проєктне навчання за американським зразком.

Але вже в тридцяті роки з початком індустріалізації радянська школа пішла реакційним шляхом. У 1936 році вийшла постанова ЦК ВКП(б) «Про педологічні перекручування у системі Наркомпросів», яка скасувала прогресивну частину освіти, а у 1938 році було опубліковано постанову ЦК ВКП(б) та СНК СРСР «Про обов’язкове вивчення російської мови в школах національних республік і областей», яка закріплювала русифікацію радянських республік.

У 1940­х роках вища освіта в Радянському Союзі перетворилася на платну. Рішенням СНК № 27 від 26 жовтня 1940 року було встановлено загальну плату за навчання для всіх учнів вищих навчальних зак­ладів, 8, 9 і 10 класів, технікумів та училищ. Це рішення було скасоване лише у 1956 році. Відтоді освіта в СРСР виконувала державне замовлення на підготовку кадрів для індустріалізації. Гуманітарна складова змінилася на ідеологічну. Більшість уваги приділялося технічнім дисциплінам.

І саме у цей час створювався міф про найкращу у світі радянську освіту. Значною перемогою радянської освіти була перемога над загальною безграмотністю. Але у час, коли школа та університет повернулися до людини, почали задовольняти потреби учня, а не лише виконувати державне замовлення, радянська освітня система заіржавіла та почала стагнувати.

-->