Історичне право: Суть cередньовіччя

Як середньовічний судовий процес відрізняється від сучасного і коли судилося легше

Судова практика — одна з голов­них сфер діяльності будь­якої юридичної фірми. Мало хто з юристів може сказати, що їм не доводилося стикатися із судовими спорами, незалежно від основної спеціалізації. Але наскільки сучасний судовий процес відрізняється від середньовічного і чи не буває іноді відчуття, що закони старих, але не дуже доб­рих часів, нікуди не пішли із судових залів.

 

На кого бог вкаже

Звичайно, сьогодні навряд чи ми знайдемо традиції раннього середньовіччя щодо вирішення конфліктів, але де­не­де спори все ще віддають на «божу милість». Традиційним тогочасним судовим процесом можна вважати суд поєдинку. При цьому такі процеси були жорстко нормативно регламентовані і мали на меті підтримувати рівність сторін у справі. Отже, такий формат вирішення спорів зазвичай розділявся на суд знаті та суд простолюдинів.

Суд знаті — це найбільш звичні для нас сюжети з кіно про лицарів з обладунками, мечами, кіньми та списами. Усе те, що так романтично виглядає в кіно, насправді стосувалося розв’язання, наприклад, сімейного спору.

Суд простолюдина — майже те саме, але без обладунків, тут усе вирішували підручні матеріали. Але що в цьому випадку, що у випадку зі знаттю — сили сторін та засоби вирішення спору мали бути однакові. Тому і тут, як і в сучасному світі, з’являються свої представники, так звані чемпіони. Їх залучали, якщо, наприклад, сили сторін були не рівні або однією зі сторін спору виступала жінка.

Окрім того, битися на смерть не було головною метою, так чи інакше, одна із сторін мала опинитися за межами кола, в якому відбувався поєдинок. Так, збереглися записи про один із таких спорів з Іспанії часів правління Альфонса Х (1221–1284 роки). Боєць викликає міську громаду на поєдинок, обвинувачуючи місто в зраді свого сеньйора, якого було вбито. За правилами судового поєдинку він має «вирішувати спір» по черзі з п’ятьма представниками міста, але коли після смертельної перемоги над другим супротивником «позивач» просить запросити наступного, присяжні вказують на те, що перемогою вважається тільки знаходження переможеного за колом спору, а не його смерть.

Загалом судочинство раннього середньовіччя вважалося однією зі складових божого суду, коли не людина виносить рішення, а все залишається на розсуд всевишнього. Ця процедура офіційно була скасована ще на початку ХІІІ сторіччя, але судові поєдинки траплялися ще до кінця XV сторіччя, а потім стають поза законом і перевтілюються у так доб­ре знайомі нам дуелі щодо захисту честі.

 

Інквізиційний прогрес

Та час не стоїть на місці, і в пошуках більш дієвих способів звершення правосуддя приходять до інквізиційних процесів з їх відомим катуванням. Такий процес був заснований на більш раціональній системі доказів — зізнання, речові докази, показання свідків. Окрім того, змінюється цільова причина процесу: оскільки на меті у застарілого божого суду був не пошук істини, а усунення конфлікту, то прогресивний інквізиційний процес ставить за мету саме пошук істини будь­яким шляхом (і будь­яким методом).

Отже, як тільки середньовічний суд стає інквізиційним, він отримує риси сучасного процесу. З 1215 року, коли відбувся Четвертий Латеранський собор, починають формуватися сучасні судові інститути: адвокатури, прокуратури та, звичайно, слідство. Відтоді сповідь потроху почали прирівнювати до зізнання, а от як це зізнання відбувалося, доб­ровільно чи після катувань, не мало жодного значення.

Крім того, завдяки зміні вектора судової практики на пошук істини судді стали головними в процесі, як це відбувається і сьогодні, хоча до цього були свідками, які просто мали зафіксувати «рішення Бога».

Звичайно, все нове — це трохи забуте старе, тому й інквізиційний судовий процес схожий на стародавній римський. Наприклад, позиція квестора (сторона обвинувачення) — нижчого з магістратів, який займався розслідуванням посадових злочинів (корупції) та кримінальних справ. Катування так само прийшли з римського права. Але якщо в Римі катували рабів, щоб дізнатися правду про його господаря, бо, як пам’ятаємо, вважалося, що без фізичної сили раб не може сказати правду, то в середньовічній Європі катували всіх незалежно від соціального та матеріального статусу, що ще раз доводить рівність процесу.

 

За що судили

Справи, як і сьогодні, також мали різні категорії та розглядалися різними судами. Особливо тяжкі злочини, до яких належали крадіжки, вбивства, зґвалтування, викрадення незаміжньої жінки, зрада сеньйора тощо, розглядалися так званим Королівським судом (прообраз публічного обвинувачення). Обвинувальним вироком у такому разі зазвичай була страта. При цьому якщо після всіх розглядів, доказів, катувань обвинувачений так і не зізнався у скоєнні злочину, його неможливо було засудити. Максимум — вигнання з міста назавжди (і тільки після порушення цього вироку можна буде стратити). Мабуть, це пов’язано з тим, що в’язниць як таких не існувало аж до XVI сторіччя, а обвинувачених ув’язнювали тільки на час слідства та судового розгляду всередині кріпосних стін, звідки втекти було дуже просто.

Цікаво, що, наприклад, у Франції смертна кара за крадіжку активно використовувалась уже з початку ХІІІ сторіччя і не залежала від суми вкраденого. А перша класифікація крадіїв у Парижі з’явилася тільки наприкінці ХIV сторіччя, коли вводиться термін «крадій­рецидивіст», але це ніяк не впливає на вироки суддів. Єдиний виняток робився для домашніх слуг, які розкаялися та повернули вкрадене, — зазвичай за рішенням суду їх просто приковували до ганебного стовпа, а далі вони були вільні.

Інша категорія справ — приватного порядку, розслідувалася судами нижчої інстанції — міськими. Вони розглядали справи, які не тягнули за собою кримінальної відповідальності, а також і судові збори за такий процес були суттєво нижчі, ніж у Королівському суді.

 

Як судили

Незалежно від того, яку категорію справ розглядали, доводити свою позицію сторони мали схожими методами. Звичайно, можна було най­няти адвоката, що дуже спрощувало справу, але, наприклад, у Парижі адвокатура з’явилася лише в середині ХIV сторіччя і нараховувала близько 50 адвокатів.

Тому сторонам зазвичай доводилося брати процес доведення позицій у свої руки і сподіватися на показання свідків (бажано у кількісній величині) або просто не зізнаватися у скоєнні злочину (якщо було міцне здоров’я та низький больовий поріг, звичайно).

У разі ж, коли в суді була повністю доведена невинуватість, підсудний міг навіть подати зустрічний позов проти позивача про утиск честі та гідності. А от подати позов саме проти Королівського суду було неможливо: винятково апеляцію на ведення самого процесу, незаконне використання катування, на склад суду тощо. Усі ці інструменти досі використовуються сучасними правниками. Так само збереглася традиція подавати апеляції на рішення судів нижчих інстанцій у центральні суди. А голов­не, що зберігається і по сьогодні, всі ці процеси та апеляції вимагали дуже великих грошових вкладень.

Отже, якщо придивитися уважніше, то мало що змінилося з середньовічних часів у веденні судового процесу, як мінімум катування стали використовувати рідше і вони перестали бути нормою. Добре, хоч судовий поєдинок уже не зустрічається в стінах сучасного суду.