Історичне право: Справа поховати

Чи є життя після смерті — невідомо, а от закони щодо поховань точно є

Життя прожити — не поле перейти. А коли воно підходить до свого логічного завершення, то душа людини переходить у світи, які відповідали її віруванням та поглядам, а ось тіло має бути поховано так, щоб не порушувати чинні закони.

 

У сиву давнину

Як не дивно, нормативні акти щодо можливих способів та місць поховання з’явилися ще у стародавні часи і, звичайно, мали чітко регламентовані процедури. Передусім, усі вони були пов’язані з релігією.

Почати хочеться, як завжди, з шумерів, адже саме з ними пов’язують появу перших цивілізацій, письменності, міст та держав у Стародавній Месопотамії і, звичайно, законодавства. Навіть згадування про похорони у великій кількості зустрічаються і в адміністративних, і в юридичних текстах шумерів, і в царських написах. По­перше, вважалося, що кожна людина за життя має чітко позначене місце і суворі обов’язки щодо правителів, яким треба було правильно і старанно служити. Такий самий порядок, за їхніми уявленнями, зберігався і у царстві мертвих. Тому за померлим правителем вирушало його оточення та воїни. На думку істориків, вони робили це добровільно — випивши приготовлений отруйний напій, спускалися у могильний рів. Туди ж поміщали посуд, предмети побуту та багато іншого, навіть колісниці.

Також відомо, що кладовища шумерів завжди повинні були знаходитися за межами міста, а ще краще на іншому березі річки, і за переправлення покійного через водойму необхідно було сплатити від його імені човняру. Крім того, поховати шумерця не видавалося можливим доти, доки його рідні від імені мерця не сплатять податок на смерть у міський бюджет. Забігаючи наперед, у середні віки також полюбляли брати податки за смерть. Наприклад, у Кастилії за іспанського короля Карла V, час правління якого припадав на початок ХVІ сторіччя, якщо помирав голова селянської родини, королівська казна забирала в них одну корову.

Цікаво, що шумери, на відміну від інших древніх цивілізацій, не підтримували ідею кремації, тому повені часто розмивали могили.

Так само і на території Київської Русі ще у дохристиянські часи померлих ховали у погостах (природні підвищення) у межах поселення. Згодом вони були огороджені парканом і поступово перетворилися на кладовища сучасного типу. Саме тому в сучасних містах та селах в Україні місця для поховання часто знаходяться в межах житлових поселень.

А от кельти та германці, навпаки, були прихильниками спалювання мерців, і вже після цього ховали урни з попелом небіжчика в землю. Що цікаво, їх можна вважати творцями перших кладовищ, бо саме у них було прийнято класти такі урни рядами на спеціальному полі неподалік своїх поселень. Така територія вважалася священною, тому будь­яка господарська діяльність або будівництво житла було заборонено і навіть каралося смертю.

Стародавні Греція та Рим також сповідували кремації та допомагали покійним зустрітися з богами за допомогою вогню. Ці правила також були чітко прописані у нормативних актах того часу. Так, у Х табличці Законів ХІІ таблиці зазначено, що мерця не можна спалювати і ховати в місті. Винятком були весталки, а згодом, в імператорську епоху, дозвіл на поховання в межах міста видавався особливою постановою сенату.

Крім того, Закон забороняв без згоди власника влаштовувати похоронний вогонь або могилу на відстані ближче, ніж 60 футів від будівлі, що йому належить. Також не дозволялося придбання за давністю місця поховання, як і місця спалення трупа.

Звісно, у кожного соціального прошарку були свої місця для поховання: окремо для рабів, злочинців та плебеїв і окремо для вільно народжених осіб нижчих класів, які були членами так званих похоронних колегій.

 

Во Христі

З поширенням християнства на території Західної Європи у минуле відходять традиції кремації, адже вважаються виключно язичницькими пережитками. Так до 400 року н.е. змінюються всі похоронні підходи, а у 785 році Карл Великий під загрозою смертної кари взагалі заборонив кремацію.

Незважаючи на таку боротьбу з язичницькими традиціями, деякі з них ніяк не хотіли відходити. Так, аж до ХІ сторіччя залишалася практика, проводжаючи в останню путь небіжчика, класти в могилу монети, одяг, зброю тощо. Та вже в епоху Клюнійських реформ ця традиція підпала під сувору заборону, адже мрець має предстати на Суді Господньому в савані, без зайвого одягу та зайвих предметів.

У цей час з’являється традиція ховати в катакомбах, а вже потім і у церквах. Але не всіх, а тільки особ­ливо близьких до бога (тобто видатних осіб). Святих і мучеників ховали на кладовищах, що знаходилися при церквах (atrium). Ці місця мали сакральне значення, тому на законодавчому рівні на них було заборонено в’їжджати верхи на коні, зі зброєю. Що важливо, тут могли переховуватися злочинці та втікачі, оскільки не можна було на території цвинтарів влаштовувати облави та проводити арешти.

При цьому тіла злочинців (злочинцями вважалися лише ті, чия вина доведена, а отже, кого вже страчено) було заборонено ховати на цвинтарях, їхні трупи могли залишатися на шибениці багато років (кому як пощастить) як настанова іншим.

До XIV сторіччя церковні двори служили ледь не єдиним місцем поховань, але через ріст кількості населення в містах міська влада та церква мали погодити спеціальні місця — кладовища, які облаштовувалися на околицях міста чи на певній відстані від них (за умови, що планувався подальший розвиток міста). Також до появи окремих кладовищ Європу підштовхнула епідемія чуми. Так, уже з 1348 року поховання стали проводити якомога далі від населених пунктів. Але необхідно було цілих 300 років, щоб у рамках боротьби з чорною смертю законодавчо встановити мінімальну глибину могил у 1,8 метра та заборонити багатолюдні поховальні процесії, що зробив англійський парламент тільки у 1665 році. Звичайно, такі дії допомогли зменшити поширення хвороби, але й зменшили кількість розваг для звичайних людей.

 

Новий погляд

Уже у ХІХ сторіччі в усьому світі встановився принцип, який не допускав облаштування кладовищ у межах міст і навіть поселень. У цей час починають з’являтися повноцінні нормативні акти про утворення кладовищ та принципи поховання.

У 1843 році в Англії законодавство про кладовища було розроблено спеціальною комісією, яка з’явилася через те, що вважалося, що погане облаштування кладовищ вплинуло на загострення епідемії холери в країні.

У Російській імперії законодавство про кладовища з’явилося за часів Катерини ІІ і викладено у Лікарському статуті 1892 року. Особлива імператорська комісія, заснована ще у 1868 році, дійшла висновку про необхідність облаштування нових кладовищ уздовж залізничних ліній, не ближче 11 км від крайнього поселення. Закон від 27 листопада 1889 року регулював процедуру упорядкування могил, покладаючи нагляд за цим на священників. Також було заборонено ховати на глибину менш ніж 1,8 метра, використовувати колишні кладовища під ріллю, вести на них будівництво. Крім того, не дозволялося перенесення без особливого дозволу із закритого кладовища трун та мерців.

Щоправда, раніше, у 1804 році, виходить об’єднана редакція так званого Кодексу Наполеона «Цивільний кодекс французів», де в одній із книг зазначене право землевласника бути похованим у межах свого маєтку, що максимально відрізняється від загальноприйнятих принципів того часу. І ці правила досі діють у багатьох країнах Європи.

Сучасне ж законодавство про кладовища та поховання з’явилося на початку ХХ сторіччя та вже мало відрізняється від започаткованого раніше, хоча, звичайно, доповнюється новітніми методами та передає відповідальність за поховання від церков до місцевої влади.