Практика: Осмислене рішення

Вирішальну роль у вирішенні податкового спору можуть відіграти обставини, встановлені в судовому рішенні суду іншої спеціалізації

Спори між податковими органами та платниками податків, пов’язані із визнанням нікчемності правочинів в актах податкових перевірок, наразі не втрачають актуальності, і обидві сторони судових баталій перебувають у безперервному пошуку інноваційних методів боротьби. У бою були випробувані вже й судові економічні експертизи, й нотаріально посвідчені заяви від керівника контрагента про справжнє здійснення контрагентом господарської діяльності, і безліч інших засобів.

Наразі «гонка озброєнь» дісталася й такого непоширеного раніше засобу, як використання преюдиційної сили інших судових рішень.

Глобальне бачення

Поширеним підходом до судової практики є розгляд податкового спору лише у вузьких межах конкретної судової справи адміністративної юрисдикції, із використанням притаманного цій юрисдикції «традиційного» арсеналу доказів та аргументів, що повторюються майже без змін у кожній наступній справі, — іноді достатньо лише змінити декілька дат, найменувань та прізвищ, щоб зі старого позову зробити новий.

Утім, якщо подивитися на ту саму судову справу через призму преюдиції, то перед очима ­постають нові обрії, за якими можуть бути приховані можливості для порятунку справи, на якій уже поставлено хрест, або навпаки, несподіваний крах абсолютно «переможної» ­справи.

Як відомо, у частині 1 статті 72 Кодексу адміністративного судочинства (КАС) України зазначено, що обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, яка набула законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Застосування преюдиційної сили рішень у господарській справі під час розгляду податкового спору в адміністративній справі є рідкістю. Проте можливість такого застосування доцільно серйозно обміркувати, оскільки воно здатне суттєво змінити «баланс сил» на судовій арені.

Припустімо, на підприємстві складено акт перевірки, яким констатовано нікчемність правочинів із певним контрагентом на звичайних підставах, які зазвичай наводяться в подібних випадках (наявність ­запису про відсутність контрагента за місцезнаходженням, відсутність у контрагента найманих працівників та основних засобів за даними податкової звітності тощо).

У розпорядженні платника податків є три інструменти, які можна використати, перш ніж буде подано адміністративний позов: подання заперечення на акт перевірки (пункт 86.7 Податкового кодексу (ПК) України), оскарження податкового повідомлення-рішення у вищому органі (пункт 56.3 ПК України) та повторне оскарження в ДПС України (пункт 56.6 ПК України). Застосування цих засобів, попри їхню вкрай низьку результативність, має сенс, адже воно забезпечує, як правило, декілька місяців «відстрочення» перед поданням адміністративного позову.

Виграний таким чином час можна використати для того, щоб подати позов до контрагента в господарський суд, поставивши вимогу про визнання договору недійсним. Цей хід обійдеться недорого: судовий збір з позову немайнового характеру в «символічному» розмірі однієї мінімальної заробітної плати станом на 1 січня поточного року плюс ­витрати на відрядження юриста, якщо контрагент перебуває в іншій місцевості.

Водночас господарський процес, який буде розпочато, здатен у перспективі зекономити значно більші кошти.

Відмінні філософії

Вимоги про визнання договору недійсним потрібно обґрунтовувати так само, як і співробітник податкової інспекції при написанні акта перевірки, не цураючись незграбних, на погляд юриста, правових конструкцій. Договір є недійсним, оскільки не дотримана одна із загальних вимог до його дійсності, встановлена частиною 5 статті 203 Цивільного кодексу України, — правочин не спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Контрагент не поставляв і не збирався поставляти товар (не надавав і не мав наміру надавати послуги, не виконував і не думав навіть виконувати роботи), оскільки не має необхідних для цього матеріальних і трудових ресурсів: він не використовує найманої праці, не враховуючи керівника, він не декларує основних засобів, не підтверджує відомості про себе в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців, зареєстрований за номінальною юридичною адресою разом із декількома десятками таких самих «потужних» суб’єктів господарювання, не подає податкової звітності й узагалі підозріло схожий на «податкову яму», всі правочини якої апріорі є нікчемними.

Досить легко уявити собі реакцію середньостатистичного судді господарського суду, коли до його провадження потрапить подібний позов — як неважко уявити собі і його рішення, враховуючи, що від контрагента (припустімо) надійде відзив на позов, до якого будуть долучені копії всіх первинних фінансово-господарських документів, що підтверджують фактичне здійснення поставки (надання послуг, виконання робіт).

Господарському судочинству не відомі «правила гри», встановлені інформаційним листом Вищого адміністративного суду від 6 травня 2011 року № 742/11/13-11: письмові докази у формі первинних документів усе ще шануються тут, як і раніше, а приказка «труби можуть бути паперовими, але папери мають бути залізними» не втратила своєї актуальності. Вкрай малоймовірно, що запозичені у вигадливих податкових інспекторів сумнівні аргументи, та й навіть наведені в позові розрахунки, що N не здатні за M днів виконати визначений документами обсяг робіт, змусять суддю господарського суду зневіритися в реальності операцій, що підтверджені підписаними позивачем актами виконаних робіт.

Проте правило щодо преюдиційної сили судових рішень, ­встановлене частиною 1 статті 72 КАС України, не враховує різниці в менталітеті суддів судів різної спеціалізації. Рішення господарського суду, що набуло законної сили, резолютивною частиною якого відмовлено у визнанні договору недійсним, а ті самі непереконливі аргументи, на яких ґрунтується акт податкової перевірки, розбиті вщент в мотивувальній частині, погодьтеся, стане потужною зброєю в адміністративній справі, коли провадження в ній буде відкрито після проходження досудових процедур.

Не можна сказати, щоб подібні схеми наразі широко застосовувались, як не назвеш їх і гарантією перемоги в податковому спорі, адже в процесі може трапитися багато несподіванок. І все ж серйозно розглянути «господарську преюдицію» як додатковий засіб при формуванні своєї судової стратегії, безумовно, варто.

Непроханий гість — гірший за татарина

Не лише платники податків здатні використовувати преюдиційну силу судових рішень на свою користь — такі прийоми відомі й контролюючим органам.

Згідно з частиною 4 все тієї ж статті 71 КАС України, вирок суду в кримінальній справі або постанова суду в справі про адміністративний проступок, які набули законної сили, є обов’язковими для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, щодо якої ухвалено вирок або постанову суду, лише в питаннях, чи мало місце діяння та чи вчинене воно цією особою.

Звичайно, що за наявності кримінальної справи, порушеної стосовно осіб, звинувачуваних у фіктивному підприємництві (стаття 205 Кримінального кодексу України), вирішення адміністративної справи, предметом якої є скасування податкового повідомлення-рішення, винесеного на підставі акта перевірки щодо взаємовідносин із контрагентом, який, на думку слідства, є тим фіктивним підприємством, яке створили обвинувачені, повністю залежатиме від вирішення кримінальної справи. У подібних випадках суди, як правило, зупиняють провадження в адміністративній справі на підставі пункту 3 частини 1 статті 156 КАС України, а після того, як вирок у кримінальній справі набуде законної сили, адміністративний спір перетворюється на формальність.

Проте іноді несприятлива для платників податків преюдиція може «прийти» звідти, звідки її зовсім не очікують: з постанови загального суду в справі про адміністративне правопорушення. Адже не секрет, що разом із складенням акта перевірки, працівники органів Державної податкової служби (ДПС), як ­правило, не забувають скласти й протокол про адміністративне правопорушення, передбачене статтею 1631 та/або статтею 1632 Кодексу України про адміністративні правопорушення (КУпАП) на керівника та/або особу, відповідальну за здійснення бухгалтерського обліку.

Враховуючи символічні порівняно із загальним масштабом трагедії санкції (85—225 гривень), а також необхідність втягнення до мізерної справи адвоката (стаття 271 КУаАП перешкоджає залученню когось із молодших юристів, яким могли б доручити таку справу), такі справи, як правило, ігноруються взагалі або ж до загального суду «для проформи» надсилається формальне заперечення.

Тим більше не виникає в представників адміністративного правопорушника бійцівського завзяття, якщо розгляд справи завершується постановою, якою правопорушник визнається винним у вчиненні адміністративного проступку, проте в зв’язку із закінченням строків притягнення до адміністративної відповідальності провадження в справі закривається на підставі частини 1 статті 38, пункту 7 статті 247 ­КУпАП.

Але після того, як нібито щасливо завершена справа про адміністративне правопорушення, за якою не довелося сплатити навіть встановлений законом мізерний адміністративний штраф, не варто дивуватися, коли вона несподівано нагадає про себе під час слухання адміністративної справи із «ціною питання» в декілька мільйонів — у формі посилання відповідача на преюдиційну силу постанови в справі про адміністративне правопорушення, якою встановлено, що порушення податкового обліку (наприклад, заниження об’єкта оподаткування) справді мало місце. А частина 4 статті 71 КАС України зобов’язує адміністративний суд вважати відповідну обставину доведеною.

Фактично ситуація є такою: якщо службова особа платника податків скоїла правопорушення, передбачене статтею 1631 КУпАП, то й сам платник податків допустив правопорушення податкове, вчинення якого зафіксоване в формі податкового повідомлення-рішення, власне й оспорюється в порядку адміністративного судочинства (звичайно, це твердження не безспірне, але, погодьтеся, дуже переконливе).

Тож залишати справу про адміністративне правопорушення напризволяще занадто небезпечно, але не варто й надто заглиблюватися в судову тяганину у такій справі, переводячи серйозний спір у непередбачувану площину КУпАП, в якій більшість податкових юристів почуваються не так упевнено, як у «рідній» адміністративній юрисдикції, та й відповідна судова практика не напрацьована. Якщо не вбачається можливим «малою кров’ю» добитися сприятливої постанови про адміністративне правопорушення, бажано принаймні затягнути провадження у цій другорядній справі, перш ніж буде розглянута справа «основна».

Якщо ж сприятлива постанова винесена й набула законної сили, ніщо не заважає платнику податків сповна використати преюдицію на власну користь.