Банківське право: Залучитися підтримкою

Чинне законодавство у частині регулювання підстав та порядку залучення коштів не сприяє швидкому розвитку небанківського кредитування в Україні

Кредитна система будь-якої країни значною мірою впливає на розвиток економіки та розширення можливостей зростання добробуту населення. Разом із цим, саме держава повинна впливати на формування та розвиток здорової кредитної системи, в тому числі шляхом адекватного нормативно-правового регулювання кредитних відносин.

У цій статті пропоную продов­жити дослідження небанківського сегмента грошово-кредитної системи України, що було розпочато в матеріалі «Кредитне спілкування» («УЮ» № 3 за 2013 рік), приділивши увагу діяльності кредитних установ у розрізі кредитування за рахунок залучених коштів.

Насамперед необхідно зауважити, що кредитна установа може здійснювати винятково один-єдиний вид фінансової діяльності — кредитування, зокрема як за рахунок власних, так і за рахунок залучених коштів. Власне, правовідносини, що виникають на підставі договорів кредитування, українським законодавством більш-менш врегульовані.

Сьогодні хотілося б звернути увагу саме на питання нормативно-правового регулювання підстав та порядку залучення коштів у кредитну установу для забезпечення можливості здійснення кредитування за їх рахунок.

Загальні правила

Як відомо, до залучених коштів кредитних установ, згідно з пунктом 1.3 Ліцензійних умов провадження діяльності з надання фінансових кредитів за рахунок залучених коштів кредитними установами, належать:

1) кошти, прямо або опосередковано отримані на зворотній основі від фізичних осіб;

2) кошти, прямо або опосередковано отримані на зворотній основі від юридичних осіб,

3) отримані залишки фінансових активів, які виникли в результаті здійснення звичайної господарської діяльності в інтересах цих осіб.

При цьому до залучених коштів не належать:

1) кошти, отримані у вигляді внесків до капіталу кредитної установи, у тому числі субординований капітал;

2) кошти, отримані від кредитних установ за кредитними договорами.

Станом на сьогодні законодавство, визначивши можливість та джерела залучення коштів кредитними установами, не визначило правових підстав та порядку їх залучення. Зрозуміло, що, за логікою чинного законодавства, залучення коштів можливо здійснювати винятково на договірних засадах. Водночас спеціального виду договору для залучення фінансових активів кредитними установами цивільним законодавством або спеціальними нормативно-правовими актами не передбачено.

За відсутності спеціальної норми розгляньмо загальні правові підстави залучення фінансових активів.

По-перше, такою підставою можуть бути відносини позики. За договором позики позикодавець передає у власність позичальника грошові кошти, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів. При цьому позикодавець має право на отримання від позичальника відсотків від суми позики в розмірі та в порядку, встановлених договором. Цивільне законодавство не встановлює обмежень щодо суб’єктів договору позики. Універсальний характер цього договору характеризується можливістю участі в ньому будь-яких учасників цивільних правовідносин.

Однак, згідно зі статтею 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» надання коштів у позику, в тому числі й на умовах фінансового кредиту, є фінансовою послугою та може здійснюватися винятково фінансовими установами.

Водночас за останні роки склалася судова практика, що визнає право надання позики, в тому числі відсоткової, й іншими особами, окрім фінансових установ. Так, 18 липня 2012 року Судовою палатою у ­цивільних справах Верховного Суду України в справі № 6-79цс2 було прийнято рішення, в якому Верхов­ний Суд України дійшов висновку, що будь-яка фізична чи юридична особа, яка є позикодавцем за договором позики, має право на отримання відсотків у розмірі та порядку, які визначені статтею 1048 Цивільного кодексу (ЦК) України. Таким чином, Верховний Суд України визнав не лише право фізичних та юридичних осіб, що не є фінансовими установами, надавати власні кошти у позику, але й можливість отримання відсот­ків за укладеними договорами позики.

Доводи Верховного Суду України на підтвердження обґрунтування прийняття саме цього рішення фактично зводяться до таких незапереч­них аргументів:

— норми Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» не поширюються на юридичних та фізичних осіб — суб’єктів договору позики, оскільки вони не є спеціальними суб’єктами — учасниками ринку фінансових послуг, адже правовідносини з такими суб’єктами врегульовані нормами статей 1046—1048 ЦК України;

— ЦК України не містить жодних обмежень щодо суб’єктного складу сторін за договором позики та права на одержання від позичальника відсотків від суми позики.

Підгрунтя для розвитку

Другою і найбільш зрозумілою правовою підставою залучення кош­тів є вклад (депозит). При цьому право на прийняття коштів за договором вкладу (депозиту) чинне законодавство передбачає винятково за банками та кредитними спілками. Так, статтями 1058 та 1059 ЦК України передбачено можливість банків здійснювати залучення коштів від фізичних та юридичних осіб шляхом укладання договору банківського вкладу (депозиту) з обов’язковим дотриманням письмової форми. Щодо можливості залучення коштів фізичних осіб небанківськими фінансовими установами, Законом України «Про кредитні спілки» передбачено право кредитної спілки на підставі відповідної ліцензії залучати на договірних умовах внески (вклади) своїх членів на депозитні рахунки як у готівковій, так і в безготівковій формах. Розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України № 821 від 30 грудня 2011 року затверджені відповідні правила здійснення депозитних операцій для кредитних спілок.

Для кредитних установ можливість здійснення цього виду діяльності не передбачена.

По-третє, необхідно пам’ятати і про можливість залучення коштів за допомогою боргових цінних паперів. Фактично борговими цінними паперами посвідчуються відносини позики, які передбачають зобов’язання емітента сплатити у визначений строк номінальну вартість цінного паперу та дохід (відсотки). Такими цінними паперами в даному випадку можуть бути облігації та векселі.

Проте кредитній установі є сенс розглядати можливість залучення фінансових активів шляхом облігаційної позики, якщо вона планує емісію на значні суми, відповідає встановленим законодавством вимогам щодо її фінансових показників, рентабельності та фінансової стійкості, а також має бездоганну репутацію позичальника, що в умовах українського ринку дещо складно.

Цей спосіб залучення активів шляхом випуску фінансово-кредитними компаніями власних цінних паперів нарівні з короткостроковим кредитуванням обігових коштів кредитних установ комерційними ощадними банками найпопулярніший у США, Японії та країнах Європи.

Тож, як бачимо, правове підґрунтя для розвитку небанківського кредитування в Україні вже існує, хоча і потребує вдосконалення. Одним із найактуальніших питань у цьому контексті є питання оподаткування пасивних та активних операцій кредитних установ, на чому більш детально зупинимося наступного разу.