Кримінальне право: Вибірковий гуманізм

З життя «напівпідозрюваних» та їхніх «півзахисників» за нормами нового Кримінального процесуального кодексу України

Ось уже півроку Україна живе з новим Кримінальним процесуальним кодексом України (Кодекс), який багатьма сприймається як грандіозне досягнення вітчизняного законотворення завдяки його наближеності до європейських стандартів і спрямованості на максимальний захист прав та інтересів учасників кримінального провадження.

У жодному разі не применшуючи ролі чи прогресивності Кодексу, все ж треба визнати, що плацдарм для доопрацювання є чималий, а правозастосовча практика виявляє все нові й нові його вади. Проблема навіть не в тому, що Кодекс регулює відносини між учасниками з антагоністичними інтересами, які завжди критикуватимуть норми, що створюють їм найменші труднощі. Детальний аналіз положень Кодексу розкриває такі його недоліки, яких, здавалося б, сьогодні не має бути. Одним із таких недоліків є незабезпечення права на правову допомогу всіх осіб, права та обов’язки яких зачіпає кримінальне провадження.

Старі граблі

На перший погляд, здається, що глава 3 Кодексу встановлює вичерпний перелік учасників кримінального провадження, для яких передбачено можливість отримання правової допомоги. Утім, у спеціальних нормах Кодексу з’являються інші особи, які залучаються до процесу, викликаються до суду для вирішення питань щодо їхніх прав та обов’язків, тобто підпадають під дію правоохоронного механізму, а відтак можуть потребувати правової допомоги.

Наприклад, при вирішенні судом питання про застосування такого найбільш поширеного сьогодні заходу забезпечення кримінального провадження, як тимчасовий доступ до речей і документів (стаття 159 Кодексу), з’являється особа, у володінні якої знаходяться такі речі і документи, а при арешті майна (стаття 170 Кодексу) — інший власник майна. При цьому такими особами може бути необмежене коло суб’єктів — володільців або власників відповідного майна, а не тільки учасники кримінального провадження.

В обох випадках розгляд відбувається за участю зазначених осіб, однак Кодекс не визначає їхнього процесуального статусу, прав та обов’язків, у тому числі права на правову допомогу. Таким чином, при явці в судове засідання їхнього юридичного повіреного може виникнути ситуація, за якої у слідчого судді виникнуть підставні сумніви щодо можливості допуску такого представника, оскільки Кодексом не передбачена його участь при розгляді клопотання, а також не передбачено, яким чином мають підтверджуватися його повноваження саме як «представника».

Питання знімається, коли до суду викликається юридична особа, доступ до майна якої є предметом судового розгляду. У цьому випадку законодавчими актами, якими регулюється створення та діяльність юридичних осіб, їхніми установчими документами встановлено можливість представництва органами управління та іншими особами. Однак якщо в засіданні має брати участь фізична особа, то виникають закономірні питання, чи може вона уповноважити інших осіб на представництво інте­ресів, хто в такому випадку може бути представником і чим підтверджуються повноваження представника.

Питання набувають особливої актуальності, оскільки фізична особа в силу різних обставин не завжди може бути присутньою в засіданні або мати необхідні знання, а результат розгляду клопотання безпосередньо впливає на її права та обов’язки, майнову та особисту недоторканність, не кажучи вже про звичайний режим життя чи роботи. Цілком очевидно, що, беручи безпосередню участь у судовому розгляді вказаних питань, така особа потрапляє в ситуацію правової невизначеності, яку мав би подолати захисник. Проте чинне законодавство не визнає за цими особами права на захист.

Крім того, останнім часом нерідко розглядаються клопотання про тимчасовий доступ до речей і документів нотаріуса, які становлять нотаріальну таємницю, тобто містять охоронювану законом інформацію, доступ до якої вирішується в спеціальному порядку. У таких випадках тим більше важлива участь компетентного радника на стороні нотаріуса задля забезпечення збереження нотаріальної таємниці.

Таке упущення Кодексу видається щонайменше дивним, адже подібна проблема не є новою для вітчизняного кримінального процесу. У попередньому кодексі радянського зразка довго не вирішувалося питання наявності у свідка права на залучення особи, яка надає правову допомогу, під час проведення слідчих дій. Спочатку ясність вніс Конституційний Суд, який роз’яснив, що свідок наділений таким правом, незважаючи на відсутність прямої вказівки про це, оскільки частина 1 статті 59 Конституції України має загальну та пряму дію. І лише незадовго до втрати чинності попереднім кодексом таке право було прямо в ньому закріплено. Виходить, що новий Кодекс проєвропейський, а наступає на старі граблі.

Автор переконаний, що загальну дію частини 1 статті 59 Конституції, відповідно до якої кожен має право на правову допомогу, варто поширювати і на правове представництво інтересів осіб, які викликаються для розгляду клопотання про застосування заходів забезпечення кримінального провадження, не будучи його учасниками. Адже правом на правову допомогу, як встановлено Конс­титуційним Судом, є гарантована Конституцією можливість будь-якої фізичної особи одержати юридичні (правові) послуги. Правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз’яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо. Отже, представництво інтересів осіб під час судових засідань є формою надання правової допомоги.

Захист для всіх

Розглядувана конкретна проблема зачіпає більш фундаментальну суперечність нового кримінально-процесуального закону. Право на захист фактично ототожнюється в ньому з правом на правову допомогу, хоча останнє є значно ширшим за обсягом поняттям. Право мати захисника — це лише один аспект (і гарантія) права на правову допомогу. Суб’єктом останнього є необмежене коло осіб, тоді як носієм специфічного права на захист є лише підозрюваний, обвинувачений, виправданий, засуджений. Інтуїтивно щодо такого специфічного суб’єкта, як свідок, Кодекс уживає складний термін «правова допомога адвоката» (не «захист» та не «правова допомога захисника»!). В аналогічний спосіб мало би бути вирішене питання і про осіб, у володінні яких знаходяться витребувані слідчим речі та документи.

Право на правову допомогу за своїм змістом є загальним і має стосуватися не лише підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного, але й інших фізичних осіб, яким гарантується право вільного вибору захисника з метою захисту своїх прав та законних інтересів. Таким чином забезпечуються принципи рівності всіх перед законом та відсутності дискримінації за різними ознаками. Крім того, реалізація кожним права на правову допомогу не може залежати від статусу особи та характеру її правовідносин з іншими суб’єктами права. А тому невизначеність процесуального статусу певних осіб у Кодексі не може впливати на їхнє право отримувати правову допомогу, в тому числі у формі здійснення представництва. Право на правову допомогу є конс­титуційним правом особи, а тому не може бути обмежене. А оскільки норми Конституції є нормами прямої дії, то навіть якщо таке право не передбачене іншими ­законодавчими актами, особі не може бути відмовлено в його реалізації.

З огляду на зазначене фізична особа, яка викликається в судове засідання для розгляду клопотання про застосування заходів забезпечення кримінального провадження, як і будь-яка інша особа, процесуальний статус якої не встановлений Кодексом, є носієм невід’ємного права на правову допомогу, яке й повинні їй забезпечити публічні суб’єкти кримінального провадження. Більш складне питання — хто може надавати таку правову допомогу? З одного боку, частина 1 статті 59 Конституції не містить обмежень стосовно кола суб’єктів надання правової допомоги, а положення частини 2 цієї статті, відповідно до якої для забезпечення права на правову допомогу при вирішенні справ у судах діє адвокатура, є лише додатковою гарантією надання кваліфікованої правової допомоги, яка не виключає права на отримання особою такої допомоги від інших суб’єктів, якщо законами щодо цього не встановлено обмежень. Оскільки на сьогодні Кодексом не встановлено обмежень щодо кола надавачів правової допомоги фізичним особам, які не є учасниками провадження, то таку допомогу, крім адвокатів, формально може надавати будь-яка особа, на яку вкаже довіритель.

Разом із тим, у Кодексі явно простежується тенденція до звуження цього «надто ліберального» погляду, яку сприйняла правозастосовна практика: захист та інші форми правової допомоги особам у кримінальному провадженні мають надавати професійні суб’єкти — адвокати. Це прямо зазначено щодо підозрюваного, обвинуваченого, виправданого, засудженого, потерпілого, цивільного позивача та відповідача (якщо вони не є юридичними особами). Навіть свідки, як вказувалося, можуть користуватися правовою допомогою винятково адвоката.

Відтак, з метою усунення розбіжностей під час практичної реалізації положень Кодексу та для всебічного захисту прав осіб, які не є учасниками кримінального провадження, проте залучаються до кримінального провадження, доцільно було б доповнити Кодекс нормами, що прямо гарантують право таких осіб на отримання правової допомоги. Усуваючи зазначену прогалину, варто дотримати загальної спрямованості Кодексу щодо захисту осіб у кримінальному провадженні професійними суб’єктами й передбачити надання такої допомоги лише адвокатами, повноваження котрих підтверджуються документами, перелік яких встановлений статтею 50 Кодексу.