Банківське право: Відступити за компанію

Нова практика Вищого адміністративного суду України не позбавляє банки права здійснювати відступлення права вимоги до позичальників-фізичних осіб на підставі договорів факторингу

17 лютого 2016 року ринок фінансових послуг сколихнула новина про те, що суд начебто заборонив продаж колекторам боргів фізичних осіб. Приводом для цього стало рішення Вищого адміністративного суду України (ВАСУ) від 16 лютого 2016 року, яким ВАСУ відновив дію скасованої у 2013 році норми розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг № 231 від 3 квітня 2009 року «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг» (Розпорядження Держфінпослуг № 231), що забороняла відступлення прав вимоги до фізичних осіб за договорами факторингу. Коментуючи це рішення, деякі «експерти» заявили, що для банків настали скрутні часи, оскільки вони відтепер не зможуть вивільняти резерви та очищати свої активи від проб­лемної заборгованості фізичних осіб, відступаючи їх факторинговим компаніям.

Чи справді це так і які реальні нас­лідки матиме таке рішення ВАСУ для банків, факторингових компаній та боржників — фізичних осіб? Щоб дати відповідь на це запитання, необхідно насамперед проаналізувати хронологію подій, пов’язаних із введенням у дію та скасуванням норми Розпорядження № 231, яка встановлювала обмеження щодо кола боржників, права вимоги до яких можуть відступатися за договорами факторингу.

 

Обмежене коло

Отже, 8 травня 2009 року набуло чинності Розпорядження Держфінпослуг № 231, пунктом 1 якого до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій з фінансовими активами:

1) фінансування клієнтів — суб’єктів господарювання, котрі уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги;

2) набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне у майбутньому, до боржників — суб’єктів господарювання за договором, на якому базується таке відступлення;

3) отримання плати за користування грошовими коштами, наданими в розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення.

Як бачимо, Держфінпослуг своїм розпорядженням обмежила коло боржників, право вимоги до яких може відступатися за договором факторингу, — ними могли бути виключно суб’єкти господарювання.

Не погоджуючись із зазначеною позицією регулятора, посилаючись на відсутність у Цивільному кодексі України будь­яких обмежень щодо особи боржника у факторинговій операції, після широкого громадського обговорення одна з факторингових компаній ініціювала судовий процес, метою якого було скасування спірного пункту Розпорядження Держфінпослуг № 231 як такого, що не відповідає законодавству України та прийнятий Держфінпослуг поза межами своєї компетенції.

Попри те, що перша інстанція відмовила у задоволенні позову, 20 серпня 2013 року Київський апеляційний адміністративний суд визнав нечинним і таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили, пункт 1 Розпорядження Держфінпослуг № 231. Аргументував апеляційний суд своє рішення тим, що, виключаючи фізичних осіб із кола осіб, які беруть участь у фінансовій послузі факторингу, Держфінпослуг було порушено вимоги частини 5 статті 5 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» та глави 73 Цивільного кодексу України, оскільки зазначені норми не встановлюють жодних обмежень стосовно складу осіб, по відношенню до яких може здійснюватися відступлення права вимоги. Іншими словами, законодавець не виключає безпосередньо фізичних осіб з переліку осіб, які беруть участь у фінансовій операції факторингу. Разом із цим судом зазначено, що Держфінпослуг як державний орган, що здійснює регулювання ринків фінансових пос­луг, уповноважений законом лише встановлювати обмеження на суміщення певних видів фінансових послуг і не має права забороняти чи обмежувати надання передбачених законами фінансових послуг.

 

Передчасні висновки

Зазначена постанова Київського апеляційного адміністративного суду набула чинності в момент її проголошення, а саме — 20 серпня 2013 року, тому є підстави зробити висновок, що пункт 1 Розпорядження Держфінпослуг № 231, який забороняв відступ­лення прав вимоги за договорами факторингу до фізичних осіб, перестав бути чинним, починаючи саме з 20 серпня 2013 року.

У свою чергу, Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг (наступниця Держфінпослуг), своїм розпорядженням від 6 лютого 2014 року № 352 (яке набуло чинності 25 березня 2014 року) «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг та внесення змін до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 3 квітня 2009 року № 231» виклала ознаки факторингових операцій у новій редакції, в якій обмежень щодо кола боржників, права вимоги до яких можуть відступатися за договором факторингу, немає. Тобто фактично Нацкомфінпослуг виконала рішення суду від 20 серпня 2013 року, хоч із запізненням на півроку.

Водночас Нацкомфінпослуг ос­каржила рішення Київського апеляційного адміністративного суду від 20 серпня 2013 року в касаційному порядку. І після трьох років розгляду, 16 лютого 2016 року, ВАСУ скасував зазначене рішення, вказавши, що вис­новки апеляційного суду є передчасними, так само як і скасував рішення суду першої інстанції з процесуальних підстав (у матеріалах справи не було опублікованого оголошення про відкриття провадження в цій справі, як того вимагає частина 3 статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України), та направив справу на новий розгляд.

 

Наступні наслідки

Серед наслідків прийняття ВАСУ рішення від 16 лютого 2016 року треба виокремити такі.

Рішення ВАСУ від 16 лютого 2016 року жодним чином не впливає на дійсність договорів факторингу, які були укладені після 25 березня 2014 року, оскільки, починаючи з цієї дати, обмеження щодо кола боржників, права вимоги до яких відступаються за договором факторингу, були скасовані самою ж Нацкомфінпослуг.

У свою чергу, договори факторингу, які були укладені в період з 8 травня 2009 року по 20 серпня 2013 року, повинні були укладатися з урахуванням того, що обмеження щодо боржників у факторингових операціях діяло та скасоване ніким не було.

Найбільше питань на практиці виникатиме щодо дії обмеження стосовно кола боржників, права вимоги до яких відступаються за договорами факторингу, у період від дати визнан­ня нечинним пункту 1 Розпорядження Держфінпослуг № 231 рішенням суду від 20 серпня 2013 року до його скасування Нацкомфінпослуг (25 березня 2014 року). З одного боку, незастосування цього обмеження цілком правомірно обґрунтовується наявністю рішення суду, яке набуло законної сили та яким зазначене обмеження було визнане нечинним. З іншого — рішення ВАСУ від 16 лютого 2016 року може стати додатковим аргументом для обґрунтування неправомірності укладання в той період договорів факторингу, за якими відступаються права вимоги до боржників — фізичних осіб. Цей аргумент може використовуватися як конт­ролюючими органами при перевірках діяльності фінустанов, так і боржниками — фізичними особами, які вважають, що право вимоги до них було відступлене неправомірно.

На нашу думку, незастосування пункту 1 Розпорядження Держфінпослуг № 231 на підставі рішення суду, яке набуло законної сили, є правомірним, оскільки відповідно до статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» судові рішення, що набули законної сили, є обов’язковими до виконання всіма органами державної влади, місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними та юридичними особами, їх об’єднаннями на всій території України.

Як би там не було, очевидним є той факт, що станом на сьогодні обмежень стосовно кола боржників, права вимоги до яких можуть відступатися за договором факторингу, у законодавстві немає. Тому банки мають правомірні підстави продовжувати реструктуризацію проблемної заборгованості позичальників — фізичних осіб, у тому числі використовуючи для цього факторингові компанії.