Банківське право: Аргументи і акти

Ігор ЛИННИК,
партнер Gryphon Legal, адвокат

Які аргументи та законодавчі норми не врахував ВСУ, змінюючи підхід до визначення підвідомчості спорів із Фондом гарантування вкладів

У процесі очищення банківської системи України від неплатоспроможних фінансових установ за останні два роки Національним банком України (НБУ) було прийнято рішення про ліквідацію 79 банків. Ще три банки, в яких на сьогодні діє тимчасова адміністрація Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (Фонд), можуть попов­нити список ліквідованих уже найближчим часом.

Унаслідок цього десятки тисяч вкладників неплатоспроможних банків, яким Фонд відмовив у виплаті гарантованих державою компенсацій вкладів у розмірі до 200 000 гривень, масово почали оскаржувати дії Фонду та його уповноважених осіб у судовому порядку, а саме — в порядку адміністративного судочинства.

Чому адміністративного? Про це в пункті 25 постанови пленуму № 8 від 20 травня 2013 року «Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів» прямо зазначив Вищий адміністративний суд України (ВАСУ). Зокрема, ВАСУ вказав, що оскільки Фонд є державною спеціалізованою установою, яка виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, то спори, які виникають у цих правовідносинах, є публічно-правовими та підлягають розгляду за правилами Кодексу адміністративного судочинства (КАС) України. Зазначений висновок ґрунтується на тому, що відповідно до статті 3 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (Закон про систему гарантування) Фонд є юридичною особою публічного права, зокрема установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку й ліквідації банків. При цьому відповідно до пункту 1 частини 1 статті 3 КАС України справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб’єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.

Здавалося б, питань щодо під­відом­чості спорів про оскарження дій чи бездіяльності Фонду та його уповноважених осіб не повинно виникати — зазначені спори мають розглядатися адміністративними судами.

Однак 16 лютого ц.р. в українській судовій практиці стався прецедент, який повністю змінив підхід до визначення підвідомчості спорів із Фондом. Значення цього прецеденту полягає в тому, що він був створений Верховним Судом України (ВСУ) — найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції.

Зокрема, за результатами перегляду справи № 826/2043/15, де управління Пенсійного фонду України просило зобов’язати уповноважену особу Фонду визнати та включити до реєстру вимог кредиторів «Брокбізнесбанку» грошові вимоги на суму 2 409 грн 25 коп., ВСУ зазначив таке: «Розглядаючи справу, суди всіх інстанцій виходили з того, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів. На думку колегії суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати в господарських справах ВСУ, такий висновок не ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права з огляду на таке…

…Виходячи з системного аналізу норм законодавства та враховуючи положення статті 12 Господарського процесуального кодексу України, можна дійти висновку, що на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, не поширюється юрисдикція адміністративних судів».

Таким чином, ВСУ зазначив, що справи про ліквідацію (банкрутство) банків мають розглядатись у господарських судах. Аналогічну позицію ВСУ виклав і в постанові від 15 червня 2016 року в справі № 826/20410/14.

На сьогодні, керуючись вищенаведеною позицією ВСУ, рішення з ­аналогічною аргументацією прийняли чимало адміністративних судів різних інстанцій.

Однак чи справді справи про оскарження дій чи бездіяльності Фонду, пов’язаних зі здійсненням ліквідації банків, підпадають під юрисдикцію господарських судів? Пропоную розібратися.

Висловлюючи свою правову позицію, ВСУ взяв за основу частину 3 статті 2 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (Закон про банкрутство), якою передбачено, що законодавство про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом при розгляді судом справи про визнання неплатоспроможним (банкрутом) банку застосовується з урахуванням норм законодавства про банки і банківську діяльність. На підставі цього, а також із урахуванням статті 12 Господарського процесуального кодексу (ГПК) України, відповідно до якої справи про банкрутство, а також справи в спорах із майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, є підвідомчими господарським судам, ВСУ зробив висновок, що ліквідація банку є справою про банкрутство та, відповідно, пов’язані з цим спори мають розглядатися в порядку господарського судочинства.

Однак, формуючи свою правову позицію, ВСУ не врахував такого.

По-перше, у частині 3 статті 2 Закону про банкрутство йдеться про застосування законодавства при розгляді судової справи про визнання неплатоспроможним (банкрутом). Зокрема, суб’єкт господарювання визнається банкрутом та ліквідується за рішенням господарського суду. При цьому згідно з банківським законодавством та Законом про систему гарантування ліквідація банку не є судовою процедурою: рішення про визнання неплатоспроможним та ліквідацію банку приймається Національним банком України, а тимчасову адміністрацію та ліквідацію банку здійснює Фонд і його уповноважені особи.

По-друге, при визначенні поняття «ліквідація банку» ВСУ застосував лише пункт 6 статті 2 Закону про систему гарантування, відповідно до якого ліквідація банку — процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства. ВСУ не врахував статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність», згідно з якою ліквідація банку — процедура припинення функціонування банку як юридичної особи відповідно до положень цього Закону та Закону про систему гарантування (а не всього законодавства). Разом із цим ВСУ не врахував частину 8 статті 36 Закону про систему гарантування, якою ­передбачено, що на банки не поширюється дія загального закону, відповідно до якого ліквідуються підприємства, а саме — Закону про банкрутство.

По-третє, ВСУ не врахував те, що після введення в банку тимчасової адміністрації, а також під час ліквідації банку Фонд та його уповноважені особи реалізують свої владні управлінські функції на основі законодавства (у тому числі на виконання делегованих повноважень), передбачених, зок­рема, статтею 38 Закону про систему гарантування, та діють як суб’єкти публічно-правових відносин. Відповідно, оскарження їхніх рішень, дій чи бездіяльності належить до спорів адміністративної юрисдикції на підставі пункту 1 частини 3 статті 3 КАС України.

Разом із цим, навіть коли вкладники банків почали звертатися за захистом своїх прав до господарських судів, останні часто відмовляли в прий­нятті позовної заяви, обґрунтовуючи своє рішення тим, що «оскільки Фонд гарантування вкладів фізичних осіб є державною спеціалізованою установою, яка виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, то спори, які виникають у цих правовідносинах, є публічно-правовими та підлягають розгляду за правилами КАС України» (ухвали Господарського суду м. Києва від 7 квітня 2016 року у справі № 910/6166/16, від 29 квітня 2016 року у справі № 910/7749/16 та від 28 вересня 2016 року у справі № 910/17514/16, а також ухвала Господарського суду Донецької області від 26 вересня 2016 року у справі № 905/2770/16).

Отже, на сьогодні склалася практика неоднакового застосування норм законодавства щодо визначення підвідомчості справ за позовами до Фонду та його уповноважених осіб. Зазначене є підставою для перегляду великої кількості рішень, прийнятих адміністративними судами у цій категорії справ. Більше того, вкладники неплатоспроможних банків опинилися в стані невизначеності, оскільки на цей момент достеменно не відомо, до якого суду їм треба звертатися за захистом своїх прав. Тож ситуація, що склалася, є проблемною не тільки для вкладників і Фонду, спори яких вирішуються, а й для самих судів, які на практиці часто відкладають розгляд таких справ, чекаючи на остаточну правову позицію вищих судових інстанцій або відповідних змін законодавства.

З огляду на це та з метою забезпечення конституційного принципу рівності перед законом і судом на сьогодні є крайня необхідність формування єдиної практики застосування законодавства під час вирішення цієї категорії спорів судами всіх спеціалізацій та інстанцій. Найефективнішим способом досягнення зазначеної мети вбачається внесення змін до законодавства про систему гарантування вкладів фізичних осіб у частині того, яким судам підвідомчі спори з Фондом та його уповноваженими особами.