Банківське право: Термін придатності

Леся НЕЧИТАЙЛО,
юрист ЮФ ILF

Теорія та практика вирахування моменту закінчення строку для пред’явлення вимог кредитора до поручителя

Відповідно до частини 4 статті 559 Цивільного кодексу України, порука припиняється після закінчення строку, встановленого у договорі поруки. У випадку, коли такий строк не встановлений, порука припиняється, якщо кредитор упродовж шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов’язання не встановлений або встановлений моментом пред’явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред’явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору.

Цією нормою передбачено, що кредитор може звернутися до поручителя із вимогою про погашення заборгованості винятково у строк, встановлений частиною 4 статті 559 Цивільного кодексу України. Це означає, що якщо строк пропущено, договір поруки вважається припиненим, а кредитор не може звертатися із позовом до поручителя.

Строк на пред’явлення вимог кредитора до поручителя може бути встановлений законом або визначений сторонами у договорі. Якщо сторони таким правом не скористалися, то потрібно застосовувати строк у шість місяців для зобов’язання із визначеним строком виконання або один рік, якщо строк виконання зобов’язань за основним договором не встановлений.

Як правило, банки визначають строки дії договору «до повного виконання зобов’язань за договором», «моментом повного погашення заборгованості» тощо. Виникає запитання, чи можна вважати такі положення договору встановленим строком виконання зобов’язань?

Гра термінів

Відповідно до вимог статті 252 Цивільного кодексу України, строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями та годинами. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.

Таким чином, умови договору про його дію до повного виконання позичальником або поручителем взятих на себе зобов’язань не може розглядатися як строк дії поручительства з огляду невідповідності положенням статті 252 Цивільного кодексу України.

Враховуючи вищевикладене, можна зробити висновок, що норма частини 4 статті 559 Цивільного кодексу України містить підстави для відмови банку в задоволенні позов­них вимог до поручителя у разі пропуску строку на його пред’явлення.

Утім, судовій практиці відомі випадки, коли суд, порушуючи вимоги статті 559 Цивільного кодексу ­України, не «стає на бік» поручителя. Суд мотивує відмову визнати договір поруки припиненим тим, що у договорі містяться положення про його дію до повного виконання зобов’язань.

У таких випадках суд помилково «дорівнює» зобов’язання поручителя та позичальника перед кредитором, вважаючи, що міра їхньої грошової відповідальності рівна, незалежно від припинення строків виконання зобов’язань, керуючись принципом «поручився — плати». Суди, як правило, вказують на доцільність існування інституту позики як такого, який гарантує виконання зобов’язань за договором позики, акцентуючи увагу на «солідарності» відповідальності поручителя та позичальника. На це, зокрема, вказує і Верховний Суд України у своєму узагальненні судової практики розгляду цивільних справ, що виникають з кредитних правовідносин Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 7 жовтня 2010 року.

Є думка, що вимога кредитора може бути заявлена протягом законодавчо встановленого строку, а позов до суду можна подати і пізніше — протягом строку позовної давності.

Так, пунктом 24 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» передбачено, що пред’явленням вимоги до поручителя є як направлення/вручення йому вимоги про погашення боргу (залежно від умов договору), так і пред’явлення до нього позову. При цьому в разі пред’явлення вимоги до поручителя кредитор може звернутися до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання.

Таким чином, судова практика виходить з того, що лише у межах строку, вказаного у статті 559 Цивільного кодексу України, кредитор повинен заявити позов до поручителя.

Вища математика

Дискусійним також до недавнього часу залишалося питання про момент вираховування строку для пред’явлення кредитором вимог до поручителя.

Виходячи з позиції Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, викладеної у постанові пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5, суд повинен враховувати, що згідно зі статтею 526 Цивільного кодексу України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору.

Отже, якщо кредитним договором не визначені інші умови виконання основного зобов’язання, то у випадку неналежного виконання позичальником своїх зобов’язань за чинним договором строк пред’явлення кредитором до поручителя вимоги про повернення отриманих у кредит коштів має вираховуватися з моменту настання строку погашення зобов’язання. Тобто з моменту настання строку виконання зобов’язання у повному обсязі або у зв’язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково. Таким строком не може бути лише несплата чергового платежу.

Варто також відзначити, що вказаний у частині 4 статті 559 Цивільного кодексу України строк не підлягає відновленню у разі його пропуску. Ще однією особливістю є те, що суд за власною ініціативою має скористатися нормою щодо пропуску строку, яка, на відміну від позов­ної давності, застосовується винятково за заявою сторін.

Наведений аналіз законодавства та судової практики свідчить про існування позитивної тенденції винесення рішень, якими суди відмовляють у задоволенні позовних вимог кредиторів до поручителя з причини закінчення строку для пред’явлення вимоги, вказаного у частині 4 статті 229 Цивільного кодексу України.